— Ти тут ніхто, Ганно, а я — мати! Я лишуся, а ти зникнеш! — ця крижана фраза стала останньою краплею, але свекруха не знала, що саме її слова змусять мого чоловіка Дмитра нарешті зробити вибір, після якого в нашій оселі запанує справжній сімейний затишок.
Ганна стояла біля кухонного вікна, повільно розмішуючи чай у своїй улюбленій синій чашці. За вікном падав перший сніг цієї зими, м’який і тихий. Сніжинки кружляли в повітрі, немов маленькі білі метелики. Вона стежила за ними поглядом, намагаючись заспокоїти своє серце, але серце не слухалося. Воно билося швидко і тривожно.
У сусідній кімнаті вона чула голоси: низький, спокійний голос її чоловіка Дмитра і різкий, холодний голос його матері, Людмили Станіславівни. Свекруха приїхала два дні тому, і відтоді атмосфера в домі змінилася. Повітря стало важким, напруженим.
Ганна зітхнула і зробила ковток чаю. Він був занадто гарячим і обпік язик, але вона майже не помітила цього. Її думки були далеко. Вона згадувала, як усе починалося: як вона познайомилася з Дмитром п’ять років тому в книгарні, як вони обоє потягнулися до однієї й тієї ж книги, як їхні пальці випадково торкнулися одне одного, як він усміхнувся їй, і вона відчула тепло в грудях. Тоді все здавалося таким простим і світлим. Вони покохали одне одного швидко і щиро.
Дмитро був добрим, уважним чоловіком. Він працював архітектором і мріяв побудувати дім мрії для своєї майбутньої родини. Ганна працювала вчителькою в початковій школі. Вона любила дітей і мріяла про своїх власних. Вони одружилися за рік після знайомства. Весілля було невеликим, але теплим і радісним.
Щоправда, вже тоді Ганна помітила, що Людмила Станіславівна дивилася на неї якось дивно. Холодно. Оцінююче. Немов Ганна була не нареченою, а конкурентом у якомусь змаганні.
Після весілля вони жили в невеликій квартирі в центрі міста. Людмила Станіславівна навідувалася до них рідко, адже жила в іншому місті. І Ганна була рада цьому. Кожен візит свекрухи перетворювався на випробування. Людмила Станіславівна постійно знаходила щось не так. Суп був недостатньо гарячим, квартира недостатньо чистою. Ганна недостатньо добре готувала, недостатньо добре прибирала, недостатньо добре дбала про Дмитра.
Але Дмитро завжди захищав Ганну. Він говорив матері, що Ганна чудова дружина, що він щасливий, що вони щасливі разом. І Людмила Станіславівна замовкала, хоча її очі залишалися холодними.
Усе змінилося місяць тому. Людмила Станіславівна захворіла. Нічого серйозного, просто застуда, яка довго не минала. Але вона подзвонила Дмитрові й сказала, що почувається самотньою і слабкою, що їй потрібна підтримка. Дмитро, звісно, не міг відмовити матері. Він запропонував їй приїхати й пожити з ними деякий час. Ганна не заперечувала. Як вона могла заперечити? Це була мати її чоловіка, літня жінка, якій потрібна була допомога. Ганна була вихована правильно. Вона знала, що потрібно поважати старших, допомагати родині.
Але ці два дні перетворилися на кошмар. Людмила Станіславівна поводилася так, немов це була її квартира, а не їхня з Дмитром. Вона переставляла речі на кухні, критикувала кожну страву, яку готувала Ганна. Вона заходила в їхню спальню без стуку. Вона постійно кликала Дмитра, просила його про дрібні послуги, відривала від роботи.
А сьогодні вранці сталося те, що переповнило чашу терпіння Ганни.
Ганна готувала сніданок. Вона робила улюблені млинці Дмитра, старанно перевертаючи їх на пательні. Людмила Станіславівна зайшла на кухню, подивилася на пательню і скривилася.
— Дмитро не любить такі товсті млинці, — сказала вона холодно. — Ти ж знаєш це, Ганно.
— Людмило Станіславівно, — спокійно відповіла Ганна, хоча всередині в неї все стислося, — Дмитро завжди говорить, що йому подобаються мої млинці.
— Він просто не хоче тебе засмучувати, — відрізала свекруха. — Дай-но я сама приготую.
І вона взяла лопатку з рук Ганни. Просто взяла, не питаючи.
Ганна відступила, відчуваючи, як усередині неї росте щось гаряче і болісне. Образа, злість, безпорадність.
Коли Дмитро вийшов до сніданку, Людмила Станіславівна подала йому млинці, які доготувала сама, й усміхнулася задоволеною усмішкою.
— Ось, синку, як ти любиш.
Дмитро подивився на матір, потім на Ганну. Ганна бачила розгубленість у його очах, але він нічого не сказав, просто сів і почав їсти.
А після сніданку, коли Ганна мовчки прибирала зі столу, Людмила Станіславівна повернулася на кухню. Ганна відчула її присутність за спиною – напружену, важку.
— Послухай, Ганно, — сказала свекруха, і в її голосі бриніла сталь. — Мені здається, тобі потрібно дещо зрозуміти. Я до сина приходжу, не до тебе. Ти тут узагалі ніхто.
Ганна завмерла. Тарілка ледь не вислизнула з її рук. Вона повільно обернулася і подивилася на Людмилу Станіславівну. Та стояла прямо, з високо піднятою головою, і дивилася на Ганну зверхньо.
— Що ви сказали? — тихо запитала Ганна.
— Ти мене прекрасно почула, — холодно відповіла Людмила Станіславівна. — Це мій син. Мій. Я народила його, виростила, виховала. А ти просто випадкова людина, яка з’явилася в його житті. Ти можеш зникнути в будь-який момент, а я залишуся.
Ганна відчула, як по щоках течуть сльози. Вона навіть не помітила, коли почала плакати. Вона хотіла щось відповісти, але горло стислося, і слова не виходили.
Саме в цей момент до кухні увійшов Дмитро. Він побачив сльози на обличчі дружини, побачив холодне обличчя матері, і щось змінилося в його очах. Щось тверде і рішуче.
— Мамо, — сказав він тихо, але дуже чітко. — Що тут відбувається?
Людмила Станіславівна повернулася до нього з посмішкою.
— Нічого особливого, синку. Ми просто розмовляємо.
— Ганна плаче, — сказав Дмитро. — Це не схоже на звичайну розмову. Мамо, що ти сказала їй?
Людмила Станіславівна помовчала, потім підняла підборіддя.
— Я сказала правду: що я прийшла сюди до тебе, а не до неї. Що вона тут ніхто.
Тиша в кухні стала такою щільною, що, здавалося, її можна різати ножем. Дмитро підійшов до Ганни і взяв її за руку. Його долоня була теплою і міцною. Ганна подивилася на нього крізь сльози.
— Мамо, — сказав Дмитро, все ще дивлячись на Ганну. — Ти помиляєшся. Ганна не ніхто. Вона моя дружина. Вона людина, яку я вибрав. Людина, з якою я хочу прожити все життя. Людина, яку я люблю більше за всіх на світі.
Він повернувся до матері.
— Я люблю тебе, мамо. Ти моя мати, і я вдячний тобі за все, що ти для мене зробила. Але це наш спільний дім, наша сім’я. І якщо ти не можеш поважати мою дружину, значить, тобі не можна тут залишатися.
Людмила Станіславівна зблідла.
— Дмитро, ти не можеш…
— Можу, — спокійно відповів він. — Я мушу, тому що я чоловік. Тому що мій головний обов’язок тепер — захищати свою сім’ю, свою дружину.
Він міцніше стиснув руку Ганни.
— Мамо, я допоможу тобі зібратися і куплю квиток на потяг сьогодні ввечері. Коли ти будеш готова вибачитися перед Ганною і ставитися до неї з повагою, ми будемо раді бачити тебе знову. Але не раніше.
Людмила Станіславівна дивилася на сина довгим поглядом. Потім її плечі опустилися. Щось змінилося в її обличчі. Гордість змінилася чимось іншим. Можливо, розумінням. Можливо, сумом.
— Я бачу, — тихо сказала вона. — Ти виріс. Ти став справжнім чоловіком.
Вона подивилася на Ганну. І вперше за всі ці роки в її очах не було холоду.
— Прости мені, Ганно, — сказала вона. — Я була неправа.
І вийшла з кухні.
Ганна стояла, притулившись до плеча Дмитра. За вікном продовжував падати сніг. Тихий, спокійний, білий.
— Дякую, — прошепотіла вона.
— Завжди, — відповів Дмитро і поцілував її в маківку.
І Ганна нарешті відчула, що цей дім справді її дім, що вона не чужа.
