— Ти тут не господиня, ти просто та, хто подає тарілки — ці слова Ганни Степанівни застигли в повітрі перед самим приходом гостей.
Зимове сонце ховалося за обрій занадто швидко, залишаючи після себе лише бліді рожеві смуги на засніженому склі. Марина стояла біля вікна, стискаючи в руках рушник, і дивилася, як великі пластівці снігу повільно лягають на порожню вулицю. Це свято мало бути особливим. Перше Різдво, коли вся родина Сергія збиралася в їхній новій квартирі. Вона так довго мріяла про цей затишок, про аромат хвої та свіжої випічки, про тихі розмови за великим столом. Але тиша в домі була лише видимістю. В іншій кімнаті, за зачиненими дверима, перебувала Ганна Степанівна.
Жінка вже кілька місяців не могла самостійно піднятися. Сергій наполіг, щоб мати переїхала до них. Марина не сперечалася, бо розуміла, що це обов’язок. Проте з кожним днем атмосфера в домі ставала дедалі важчою. Ганна Степанівна, яка колись була душею будь-якої компанії, тепер перетворилася на прискіпливу та вимогливу жінку, чий голос постійно лунав із кімнати, перериваючи будь-яку спробу Марини навести лад чи просто відпочити.
Марина зітхнула і пішла на кухню. На столі вже чекали інгредієнти для святкових страв. Вона почала тонко нарізати овочі, намагаючись зосередитися на процесі, але думки постійно поверталися до того, як пройде вечір. Приїдуть сестри Сергія з чоловіками, його дядько з далекої області. Всі вони звикли, що Ганна Степанівна завжди була господинею, яка тримала все під контролем.
Раптом із далекої кімнати почувся різкий стук палиці об підлогу. Марина завмерла, міцно стиснувши прибор.
— Марино, ти знову там щось палиш? — почувся слабкий, але проникливий голос свекрухи.
Марина поклала ніж і пішла до неї. Ганна Степанівна лежала на високих подушках, її очі пильно стежили за кожним рухом невістки.
— Ні, мамо, я тільки почала готувати вечерю. Все буде вчасно.
— Вчасно для кого? — перебила вона. — Сергій сказав, що гості будуть о шостій. Ти ж знаєш, як Надія любить, щоб усе було ідеально. Ти купила те, про що я просила?
— Так, я все знайшла. Але мені здається, що нам варто спробувати новий рецепт, про який я розповідала.
— Твої експерименти нікому не потрібні. Роби так, як я вчила. І не забудь про скатертину. Ту, білу, з вишивкою. Вона в нижній шухляді.
Марина кивнула і вийшла. Вона знала, де лежить скатертина, але вона також знала, що та скатертина була дуже старою і мала кілька плям, які вже неможливо було вивести. Проте сперечатися не було сенсу.
Через годину повернувся Сергій. Він був втомлений, але з оберемком хвойних гілок.
— Марино, я вдома! Як там мама? — запитав він, скидаючи куртку.
— Вона чекає гостей. Постійно перевіряє, чи я все роблю за її списком. Сергію, я дуже хвилююся. Мені здається, що я не зможу догодити всім одночасно.
Сергій підійшов і обійняв її за плечі.
— Ти впораєшся. Ти ж знаєш, вона просто нервує через свій стан. Їй важко бути в ролі гості у власному житті.
— Але я не хочу бути просто виконавцем її вказівок. Це і наш дім також.
— Потерпи сьогодні. Це просто один вечір.
Проте вечір обіцяв бути довгим. Марина продовжувала працювати на кухні, поки Сергій намагався розважити матір. Вона чула їхні голоси, сміх Сергія і суворі зауваження Ганни Степанівни. Коли перші гості постукали у двері, Марина відчула, як серце почало битися частіше.
Увійшла Надія, старша сестра Сергія, зі своїм чоловіком Олегом. Вона одразу почала оглядати вітальню.
— Ой, як у вас тут… затишно, — сказала вона таким тоном, ніби мала на увазі протилежне. — А де матуся?
— Вона у себе, чекає на вас, — відповіла Марина, намагаючись усміхнутися.
Надія, навіть не знявши до кінця шарфа, попрямувала до кімнати матері. Марина залишилася в коридорі, чуючи, як звідти долинають вигуки радості та перші скарги Ганни Степанівни на те, що в хаті прохолодно, а вечеря ще не готова.
Поступово зібралися всі. У квартирі стало тісно й шумно. Марина металася між кухнею та вітальнею, підносячи страви. Коли настав час сідати до столу, Ганна Степанівна виявила бажання, щоб її перемістили у крісло і викотили до вітальні. Це вимагало чималих зусиль від Сергія та Олега.
Коли нарешті всі посідали, запала коротка тиша. Ганна Степанівна окинула поглядом стіл.
— Ну що ж, — почала вона, — подивимося, чим нас сьогодні пригощатимуть. Марино, чому ти не поклала серветки біля кожного прибору так, як ми домовлялися?
— Я вирішила, що так буде зручніше, мамо, — тихо відповіла Марина.
— Зручніше? — втрутилася Надія. — Мама завжди казала, що порядок у дрібницях — це повага до гостей.
Марина відчула, як обличчя починає горіти. Вона глянула на Сергія, але той зосереджено накладав салат у тарілку, намагаючись не піднімати очей. Вечеря тривала під акомпанемент повчань. Ганна Степанівна коментувала кожну страву.
— Солі замало. Надія, передай сіль. А пиріг… ну, він непоганий, але тісто мало б бути тоншим. Марино, ти занадто довго його тримала в духовці.
— Мені подобається, — раптом сказав дядько Степан, який до цього мовчав. — Смачно, як удома.
— Тобі, Степане, завжди все смачно, — відрізала Ганна Степанівна. — Але ми тут зібралися не просто поїсти, а вшанувати традиції.
Марина відчувала, як усередині неї щось починає закипати. Вона готувала цей вечір тиждень. Вона вивчала смаки кожного, намагалася створити атмосферу свята, а тепер почувалася сторонньою людиною, яка просто надала приміщення для чужих спогадів.
Коли прийшов час для головної страви, Марина вийшла на кухню. Вона стояла біля плити, намагаючись заспокоїти дихання. У цей момент до неї зайшов Сергій.
— Ти як? — пошепки запитав він.
— Чому ти мовчиш, Сергію? Чому ти не можеш сказати їм, що я старалася?
— Марино, не починай. Ти ж бачиш, вона хвора. Їй потрібно відчувати себе важливою. Це її останнє задоволення — керувати хоча б цим вечором.
— А моє задоволення? Моє право почуватися господинею у власному домі?
— Давай просто досидимо до кінця. Будь ласка.
Марина нічого не відповіла. Вона внесла гарячу страву. Ганна Степанівна знову почала щось говорити, але Марина вже не слухала. Вона дивилася на ці обличчя, які були так близько, але водночас так далеко. Надія продовжувала обговорювати сімейні справи, ігноруючи Марину, ніби її й не було.
Ближче до кінця вечора, коли розмови стали повільнішими, Ганна Степанівна раптом затихла. Вона дивилася на ялинку, яку Сергій та Марина прикрашали разом.
— Знаєш, Сергію, — сказала вона раптом гучно, щоб усі чули, — колись ми святкували інакше. Було більше світла. А зараз… наче все справжнє, а душі немає.
Ці слова стали останньою краплею. Марина встала з-за столу.
— Вибачте, мені треба на повітря, — сказала вона і, не чекаючи на відповідь, вийшла в коридор.
Вона вдягла пальто прямо на легку сукню і вибігла на балкон. Морозне повітря миттєво обпалило легені, але це принесло полегшення. Вона чула, як за дверима балкона Сергій намагається щось пояснити гостям, як Надія щось гостро коментує, і як палиця Ганни Степанівни знову стукає по підлозі.
За кілька хвилин двері відчинилися. Це був не Сергій. Це була Оксана, молодша сестра, яка весь вечір сиділа тихо.
— Ти в порядку? — запитала вона, стаючи поруч.
— Я не знаю, Оксано. Я просто не розумію, чому так. Я хотіла як краще.
— Я знаю. І вечеря була чудовою. Насправді всі це розуміють, просто вони звикли підігрувати мамі. Вона завжди була такою. Навіть коли була здоровою. Просто зараз це стало єдиним способом для неї залишатися головною.
— Але це не дає їй права знецінювати мою працю.
— Не дає. Але вона іншою вже не буде. І Сергій теж не зміниться, він завжди буде захищати її, бо відчуває провину за те, що вона в такому стані.
Марина подивилася на Оксану. У її очах була втома, така ж сама, яку відчувала Марина.
— Тобі варто зайти назад, — продовжувала Оксана. — Вони вже збираються йти.
Коли Марина повернулася до кімнати, гості вже справді одягалися. Прощання було коротким і формальним. Надія сухо подякувала за гостинність, навіть не дивлячись у вічі. Коли двері нарешті зачинилися, у квартирі запала важка тиша.
Сергій почав прибирати зі столу.
— Марина, допоможеш? — запитав він.
— Пізніше. Я піду до Ганни Степанівни, треба допомогти їй перелягти в ліжко.
Коли Марина зайшла до кімнати, свекруха вже сиділа в кріслі, дивлячись у порожнечу.
— Ти образилася, — сказала вона без тіні жалю.
— Я не образилася, мамо. Я просто зрозуміла, що цей вечір був не для нас із Сергієм. Він був для вас і вашого минулого.
— У моєму віці минуле — це єдине, що має сенс.
— Але ми живемо в теперішньому. І в цьому теперішньому я — людина, яка про вас дбає.
Ганна Степанівна нічого не відповіла. Марина допомогла їй лягти, поправила ковдру і вимкнула світло. Виходячи, вона почула тихий голос:
— Завтра вранці приготуй ту кашу, що ти робила минулого тижня. Вона була… нормальна.
Це було найбільше визнання, на яке Марина могла розраховувати. Але радості вона не відчула. На кухні Сергій уже домивав посуд.
— Все добре? — запитав він, витираючи руки.
— Не знаю, Сергію. Мабуть, так, як і мало бути.
Вони стояли в тиші на власній кухні, де ще пахнуло святом, але відчуття радості так і не прийшло. Кожен із них залишився при своїй правді, і це Різдво залишило по собі лише довгі тіні на стінах.
Світло від ялинки продовжувало мерехтіти, відбиваючись у вікні. Марина розуміла, що попереду ще багато таких вечорів, і кожен із них буде випробуванням на терпіння. Чи варте це того, щоб втрачати себе заради чужого спокою?
А як би вчинили ви в такій ситуації на місці Марини? Чи варто терпіти такий характер заради родинного миру, чи потрібно було з самого початку ставити свої кордони, навіть якщо людина обмежена в рухах? Напишіть свою думку в коментарях, нам дуже важливо знати, що ви думаєте про такі життєві ситуації. І якщо вам відгукнулася ця історія, будь ласка, поставте свою вподобайку, це важливо для нас.
