– Ти це серйозно, Степане? – вигукнула я, ледь стримуючи сльози. – Я дбала про твою доньку й вигулювала твою собаку, а ти поза моєю спиною водив іншу жінку по ресторанах?
Я відчула, як мої щоки палають, а в горлі наростає клубок гіркоти. Переді мною стояв Степан, батько милої дівчинки на ім’я Марічка, і водночас чоловік, якому я довірилася всім серцем. Він ніяково опустив очі, а я зрозуміла, що це вже ні жарти, ні тимчасова помилка. Його мовчанка завдавала ще більшого смутку, ніж будь-які зізнання.
Мене звати Єва, і я ніколи не думала, що опинюся в такій ситуації. Раніше я була переконана, що сама “виліковую” інших від зради своїм прикладом вірності та відданості. Адже я жінка, яка звикла не лише дарувати турботу, а й щиро будувати стосунки. Але, схоже, цього разу все було інакше.
Як ми познайомилися? Колись ми випадково зіткнулися біля кав’ярні в нашому районі. Я поспішала на роботу, він вибіг із машини з кипою документів у руках. Ми так незграбно зіткнулися, що його папери розлетілися по тротуару. Я допомогла йому зібрати їх, а він, усміхаючись, запропонував випити кави в подяку. Це була дрібниця, але саме з таких дрібниць починається велике.
Уже під час першої розмови Степан розповів, що є хірургом і виховує доньку, яка поки живе в прийомній сім’ї, бо він сам багато часу проводить у клініці. Мені аж дух перехопило: уявляла собі рятівника життів, чоловіка з великим серцем, який прагне лише найкращого для рідної дитини. Можливо, саме тоді я втратила здоровий глузд і почала ідеалізувати його.
Ми швидко потоваришували, а згодом і почали зустрічатися. Я встигла познайомитися з малою Марічкою, яка вмить запала мені в серце. Їй було шість років, але вона вже мала дорослий погляд на життя і сяяла цікавістю до всього навколо. Я сама маю дорослого сина, тож давно хотіла відчути радість спілкування з дівчинкою, і, здається, Марічка теж до мене прикипіла.
Коли вона проводила тиждень з татом, я обожнювала брати участь у її житті: разом ми малювали, готували смачні печива, іноді ходили в зоопарк. А якщо Степан затримувався на роботі, я вигулювала їхнього собаку на прізвисько Рекс, веселого й грайливого пса, якого всі називали суцільним “хвостатим щастям”.
– Єво, без тебе я б не впорався, – казав Степан, повертаючись пізно ввечері. – Моя робота мене засмоктує, а ти справжнє світло в моєму житті.
Я вірити не вірю, але все ж тішилася його словам. Правда, іноді відчувала, ніби щось не так. Можливо, це була жіноча інтуїція чи дрібні підказки Всесвіту, але я списувала все на його втому і складний графік. Зрештою, хіба мало у хірурга важливих справ у лікарні?
Минали місяці, і ми ніби жили на дві адреси. Тиждень я була у себе, тиждень – у нього, підлаштовуючись під графік, коли Марічка залишалася з татом. Я радо погоджувалася на це, бо ставилася до Степана з великою повагою і любов’ю. Навіть коли я помічала дивні нічні дзвінки чи повідомлення, які він поспіхом приховував, я сама себе запевняла – це ж лікарня, там завжди щось термінове.
Однак усе змінив один дзвінок від моєї подруги Олени. Вона перебувала в ресторанчику зі своїм чоловіком на День святого Валентина, коли раптом помітила Степана. І не одного. Вона надіслала мені фото, де він сидів за столиком з молодою блондинкою в білій уніформі. Вона тримала букет червоних троянд, а Степан лагідно дивився на неї, тримаючи її за руку. На фото вони здавалися ідеальною парою.
У моїх вухах почався дзвін, а з очей бризнули сльози. На роботі я ледве досиділа до кінця зміни, а потім помчала до його квартири. Того вечора в мене в голові металися питання: “Невже я так сліпо довіряла? Як могла не помічати очевидного?” Рекс радісно вибіг до мене в коридорі і почав махати хвостом, не підозрюючи, що я вже готуюся до нелегкої розмови з господарем.
– Степане, – промовила я, коли він нарешті з’явився на порозі, – де ти був учора? І будь ласка, не треба брехати. Я вже все знаю.
Він знітився, почав пояснювати, що ніби “плутанина” з пацієнткою і “просто робоча вечеря”. Але фотографії, які я видобула з кишені, промовляли гучніше за будь-які слова.
– Єво, пробач, – врешті зітхнув він і прикрив очі долонею. – Ми вже кілька тижнів… Просто… У мене почалися складні стосунки з колегою…
Складні стосунки? Цинізм його пояснення вразив мене сильніше, ніж удар кулаком у живіт. Він ще намагався виправдовуватися, але то було зайве. Я мовчки пройшла до кімнати і почала збирати свої речі. Мої руки тремтіли, коли я скидала у валізу сукні, які колись ретельно розвішувала в його шафі. У той момент я відчула, що йому було зручно зі мною: я няньчила його доньку, вигулювала Рекса, підтримувала в роботі. А коли йому хотілося “романтики”, він влаштовував її з кимось іншим.
Найбільше шкода Марічку, котра звикла до мене і, здавалося, була рада, що поряд є людина, яка не лише підкладає бутерброд на тарілку, а й вислуховує про її сни та нові малюнки. Я не хотіла прощатися з дитиною, яка щиро полюбила мене. Але що я могла зробити? Її батько обрав інший шлях, руйнуючи все, що я вважала справжнім.
Тепер, дивлячись на свій чемодан, я запитую себе: чому я так довго закривала очі на очевидне? Чи варто було одразу тікати після перших підозр? А що з Марічкою? Яка ж роль дорослих у житті дітей, якщо ми власним прикладом демонструємо зраду і брехню?
Залишаючи його квартиру, я сказала йому: -Сподіваюся, ти колись збагнеш, що ти втратив, Степане. Бо мова не тільки про мене, а й про те, що ти вчиш свою дитину.
Збираючись із думками, я тепер сиджу у власній кухні, де немає жодних відлунь його голосу чи гавкання Рекса. Намагаюся зібрати розбиті уламки серця і водночас питаю себе, як жити далі. Чи варто знову довіряти чоловікам, якщо така історія повторюється не вперше? Як захистити себе від власної сліпоти, коли любов знову підкрадається?
Тому пропоную і вам замислитися: чи довіряєте ви своїм внутрішнім сигналам? Як швидко реагуєте на тривожні дзвіночки? Чи вважаєте, що варто пробачати зради заради дітей? І як уберегти себе, коли почуття любові стає сильнішим за здоровий глузд?
Передрук суворо заборонений!
Фото ілюстративне
