– Наталю, це остання поїздка! Більше я не можу так! – вигукнув я, ледве стримуючи роздратування, коли ми зупинилися біля її будинку після чергової виснажливої суботи.
– Андрію, ти серйозно? Як я тепер впораюся? Мама ж не може сама, а дорога далека! – Наталя дивилася на мене з подивом, її голос тремтів, а очі виблискували від образи.
– Є просте рішення: перевези її до себе. Якщо потрібен постійний догляд, це логічно. Я навіть допоможу з переїздом, – запропонував я, сподіваючись, що вона зрозуміє.
– Ні, Андрію, це неможливо! Сергій ніколи не погодиться жити з мамою. У нас свої плани! – відрізала вона, нервово поправляючи ремінець сумки.
Ті слова мені очі відкрили. Я відчував, що ця розмова може поставити хрест на наших стосунках із сестрою. Напруга між нами зростала, і я відчував, що опинився в пастці між обов’язком перед ріднею та власною сім’єю.
Мене звати Андрій, і я живу в Києві, у трикімнатній квартирі на околиці, яку ми з дружиною Оксаною взяли в кредит.
Щомісячний платіж – 15 000 гривень – відчутно б’є по кишені, але ми справляємося. Я працюю менеджером у логістичній компанії, організую поставки товарів по всій Україні. Зарплата пристойна, але робота забирає весь час.
Часто повертаюся додому після півночі, втомлений, але радий, що можу забезпечувати сім’ю. Оксана в декретній відпустці, доглядає за нашими дітьми: Максиму чотири роки, Софії – два.
Вона тримає дім у порядку, хоча я бачу, як їй буває непросто.
– Андрію, ти знову так пізно? Діти чекали, щоб ти пограв із ними, – каже Оксана, зустрічаючи мене з теплою усмішкою, але з ноткою втоми.
– Вибач, кохана, на складі був завал. Завтра постараюся раніше, – відповідаю я, обіймаючи її. Ми сідаємо вечеряти, вона розповідає, як Максим намалював у садочку літака, а Софія вперше сказала “помідор”. Ці розмови – мій острівець спокою в шаленому ритмі життя.
У сусідньому мікрорайоні живе моя двоюрідна сестра Наталя з чоловіком Сергієм. Ми з Наталею близькі з дитинства: разом ганяли м’яча, ділилися мріями.
Вона працює бухгалтером у невеликій фірмі, а Сергій – програміст. Їхнє життя здається стабільним, особливо після того, як Наталина мама, тітка Марія, залишила їм свою двокімнатну квартиру й переїхала в село.
Там, у приватному будинку, їй комфортніше: свіже повітря, квіти, невеличкий город. Поруч живуть якісь далекі родичі, але я їх не знаю.
– Андрію, мама каже, що в селі їй добре. Курей годує, квіти садить, тиша, – розповідала Наталя на сімейному святі.
– Головне, щоб здоров’я дозволяло, – відповідав я, не вникаючи в їхні справи. У мене своїх турбот вистачає.
Наталя з Сергієм раз на місяць їздили до тітки електричкою – дві години в один бік. Вони везли продукти, допомагали по господарству.
Іноді Наталя просила мене підвезти на машині якісь речі: то крісло, то холодильник.
– Андрію, візьми, будь ласка, ці пледи. Мама мерзне ночами, – попросила вона одного разу.
– Добре, завтра заїду о десятій, – погодився я. Ми їхали, розмовляли про роботу, дітей, плани. Тітка Марія зустрічала нас із радістю, пригощала чаєм із малиновим варенням.
– Дякую, діти, що приїхали! Без вас тут сумно, – казала вона, обіймаючи Наталю.
– Мамо, ми завжди поруч. Ось Андрій допоміг довезти все, – відповідала Наталя.
Я посміхався, але відчував, що ці поїздки забирають мій час. Та я не скаржився – рідня є рідня.
Але тітка Марія почала слабшати. Вік давався взнаки: їй стало важко ходити, вона ледве пересувалася по будинку.
– Андрію, мама захворіла. Лікарі кажуть, потрібен догляд. Чи можеш у суботу відвезти мене з продуктами? Електричкою з сумками важко, – попросила Наталя.
– Звичайно, заберу тебе о дев’ятій, – відповів я. Ми завантажили машину овочами, фруктами, ліками й поїхали. Дорога була довгою, з пробками. Тітка виглядала слабкою, але раділа нам.
– Дякую, Андрію, що допомагаєш. Ти завжди був добрим, – сказала вона, подаючи мені чай.
– Нема за що, тітко. Одужуйте, – відповів я.
Через тиждень Наталя подзвонила знову:
– Андрію, мама просить приїхати. Чи можеш підвезти?
– Добре, організуємо, – сказав я. І так щосуботи: я заїжджав за Наталею, ми купували продукти, їхали в село, проводили там півдня й поверталися пізно.
Це почало напружувати. Вихідний пропадав: я не бачив дітей, не відпочивав із Оксаною.
– Андрію, це вже занадто. Діти питають, де тато, а ти весь день десь, – сказала Оксана одного вечора.
– Розумію, кохана. Але тітка хвора, як відмовити?
– А чому Сергій не їздить? У нього ж є машина, і друзі з авто є. Чому завжди ти?
Це змусило мене задуматися. Наступного разу я запитав у Наталі:
– А чому Сергій не поїде? Він міг би взяти на себе хоч раз.
– У нього проблеми зі спиною. Він не любить тягати важке. І взагалі, він проти таких поїздок, – відповіла вона.
– А чим він займається по суботах? – поцікавився я.
– Відпочиває. Працює багато, втомлюється. Грає в ігри, дивиться серіали.
Я мовчав, але всередині закипало. Я втрачаю вихідні, а він відпочиває? Оксана вдома все частіше нарікала:
– Андрію, це несправедливо. Наталя користується твоєю добротою. Поговори з нею.
І ось настав той день, коли я сказав Наталі після поїздки:
– Наталю, це остання поїздка. Більше не можу.
Вона здивувалася, і ми мали ту розмову, яку я описав на початку.
Того вечора Наталя подзвонила знову. Я відчув тривогу, підняв слухавку. Її голос був різким:
– Андрію, ти що, серйозно? Твоя допомога – це не допомога, а дрібниця! Ти змінився після одруження. Раніше ти б усе робив без питань, бо розумів, що рідні – найважливіше!
– Наталю, саме так! Рідні – найважливіше. Тому я присвячую вихідні своїй сім’ї. Я можу допомагати, але не постійно і тільки коли маю час. Тож Сергію доведеться активізуватися, – відповів я.
Вона замовкла, а потім сказала:
– Ти егоїст! Мама потребує допомоги, а ти думаєш тільки про себе!
Я зітхнув, відчуваючи, що розмова зайшла в глухий кут. Я розповів усе Оксані.
– Вона каже, що я змінився. Що раніше б не відмовляв, – поділився я.
– Андрію, ти правий. Твоя сім’я – це ми. Вона нехай думає про свою, – підтримала Оксана.
Наступного дня Наталя написала: “Андрію, подумай ще раз. Мама плаче, бо я не приїду”.
Я відповів: “Я готовий допомогти з переїздом. Це кращий варіант”.
– Ні, це не вихід. Сергій не погодиться, – відповіла вона.
Чого я не чекав, так це дзвінка від своєї тітки. Та хлипала у трубку жалілась на долю, казала що нікому не потрібна:
— Той Сергій ніколи добрим не був. Думаєш мені в радість тут у селі сидіти? Але переїхала, бо дитині потрібна допомога. Вони ж біля його матері жили. Та Наталі проходу не давала. Ти такий людяний, хоч трішки мені легше було, але й ти від нас відвернувся. Ми ж багато не просимо, всього раз на тиждень приїхати. Я ж ні до магазину ні в аптеку не піду, куди з моїми ногами?
– Тітонько, кажу якумога спокійніше. Повертайтесь у свою квартиру і хай зять сам розбирається де має жити, як не хоче із вами. Там і сімейний прямо в будинку і аптека поруч і люди вас знають, подруги навідуватимуть. Чого такі складності заради людини, яка ні в гріш вас не цінує?
Уже до вечора у мене на порозі була Наталя. Влаштувала таку сцену, що й згадувати неприємно. Виявилось, що я втручаюсь у її життя, що я права не маю щось казати і взагалі, я став надто високомірним. Думаю, якщо придбав квартиру, то можу і іншим вказувати.
Потім я дізнався від спільних знайомих, що Наталя розповідає, ніби я “покинув маму напризволяще”. Це було і прикро і неприємно, але я не став сперечатися.
Я зосередився на своїй сім’ї. Та в душі осад залишився. Я сподівався, що час усе розставить на місця, але розумів: наші стосунки з Наталею вже не будуть такими, як раніше. Та й тітка ображена на мене.
Але скажіть, моя вина є?
Головна картинка ілюстративна.
