— Мамо, ти серйозно? Ти переписала квартиру на Олену? — голос мого сина Тараса в слухавці був різким. Я відчула, як у горлі стискається клубок.
— Так, Тарасе, я переписала квартиру на Олену, — відповіла я, намагаючись тримати голос спокійним. — Це моє рішення, і я вважаю, що воно справедливе.
— Справедливе? — він аж захлинувся від обурення. — А я що, не твій син? Я не заслуговую нічого? Ти всюди тільки про Олену й думаєш! Я ж теж твоя дитина!
— Тарасе, ти мій син, і я тебе люблю, — я зітхнула, відчуваючи, як важко підбирати слова. — Але ти приходиш до мене лише тоді, коли тобі щось потрібно. Олена з дітьми завжди поряд, вони дбають про мене, а ти коли востаннє ти просто так подзвонив?
— О, то тепер ти мені докоряєш? — його голос став ще різкішим. — Я працюю, мамо, у мене сім’я, діти, кредити! Ти думаєш, у мене є час щодня тобі дзвонити? А ти просто взяла і віддала все Олені, навіть не порадившись зі мною!
— Тарасе, я не винна тобі квартиру, — сказала я, відчуваючи, як тремтять руки. — Я дала тобі дитинство, освіту, підтримку. Ти сам обрав, як будувати наші стосунки.
— Ти так вирішила, мамо, — його голос раптом став холодним. — Добре, я зрозумів. Не чекай, що я тепер приїду. Ти ясно дала зрозуміти, хто тобі важливий.
Він кинув слухавку, і я залишилася стояти посеред кухні, тримаючи телефон.
Мене звати Марія, мені 58 років, і я живу в невеликому місті на заході України. Життя моє було непростим, але я завжди намагалася триматися міцно, як дуб у бурю.
Коли мої діти, Олена й Тарас, були маленькими, я жила заради них. Їхній батько, мій чоловік Василь, залишив нас, коли Олені було п’ять, а Тарасові — сім.
Тоді я залишилася сама з двома дітьми, невеликою зарплатою швачки й купою обов’язків. Але я не скаржилася — бралася за будь-яку роботу, щоб забезпечити їх.
Пам’ятаю, як вечорами, коли діти спали, я сиділа за старою швейною машинкою, підшиваючи сусідам одяг, щоб купити Олені нові черевички чи Тарасові підручники.
— Мамо, ти знову шиєш? — якось запитала Олена, прокинувшись серед ночі. Її великі карі очі дивилися на мене з цікавістю.
— Так, доню, — усміхнулася я, хоч очі злипалися від втоми. — Хочу, щоб у тебе була нова сукня до школи.
— А можна я допоможу? — вона підсіла ближче, тримаючи клаптик тканини.
— Звісно, можна, — я погладила її по голівці. — Але спершу спати. Завтра покажу тобі, як робити стібки.
Тарас був іншим. Він любив гратися на вулиці, ганяти м’яча з хлопцями. Іноді він приходив додому весь брудний, але з такою широкою усмішкою, що я не могла на нього сердитися.
— Мам, я буду футболістом! — заявляв він, тримаючи старий м’яч.
— Будеш, синку, — сміялася я. — Але спершу уроки зроби.
Ті роки були важкими, але щасливими. Я намагалася дати дітям усе, що могла: любов, турботу, освіту. Олена зростала чуйною і працьовитою, а Тарас — незалежним і амбітним. Я пишалася ними обома.
Час минав, діти виросли. Олена закінчила університет за спеціальністю “дизайн одягу”, вийшла заміж за хорошого хлопця, Андрія, і народила двох дітей.
Вони жили в орендованій квартирі в сусідньому місті, але часто приїжджали до мене. Олена завжди дзвонила, питала, як справи, привозила продукти чи просто сиділа зі мною за чаєм, розповідаючи про своїх малюків.
— Мам, дивись, що Софійка намалювала! — якось Олена показала мені дитячий малюнок із квіточками й сонечком.
— Ой, яка краса! — я обійняла внучку. — Ти справжня художниця!
— То від бабусі талант! — засміялася Олена. — Ти ж усе життя шиєш, а це теж мистецтво.
Тарас пішов іншим шляхом. Він закінчив економічний факультет, влаштувався на роботу в банк, одружився з дівчиною на ім’я Юля і мав доньку Аню, якій уже виповнилося 6 років.
Але з часом я помітила, що Тарас віддаляється. Він рідко дзвонив, а якщо й приїжджав, то лише з якоюсь конкретною метою.
— Мам, можеш позичити 5 000 гривень? — якось запитав він по телефону. — У нас із Юлею машина зламалася, треба терміново.
— Звісно, синку, — відповіла я, хоч у самої грошей було небагато. — Але коли повернеш?
— Та скоро, мам, не хвилюйся, — буркнув він.
Гроші він не повернув, але дзвінки так і залишалися рідкістю. Я намагалася не ображатися, розуміючи, що в нього своя сім’я, робота, але в душі було прикро. Чому Олена завжди знаходить час, а Тарас — ні?
Моє здоров’я з роками погіршилося. Постійна робота за швейною машинкою дала про себе знати — боліли спина й руки, я швидко втомлювалася.
Працювати на повну я вже не могла, але сидіти без діла не хотіла. Олена це помітила й одного дня прийшла з ідеєю.
— Мам, ти ж так любиш шити, — почала вона, коли ми пили чай на кухні. — Чому б тобі не шити на замовлення? Я знаю одну дівчину, Ірину, вона продає хендмейд-вироби через інтернет. Ви могли б працювати разом: ти шиєш, а вона продає.
— Думаєш, хтось купить? — засумнівалася я.
— Мам, твої роботи — це ж диво! — Олена усміхнулася. — Подушки, скатертини, сумки — люди таке люблять. Давай спробуємо?
Я погодилася, і це стало моїм порятунком. Я почала шити вдома — декоративні подушки, дитячі пледи, сумки з вишивкою. Ірина, партнерка Олени, продавала їх через соцмережі, і незабаром я заробляла 8000–10000 гривень на місяць.
Це було не лише про гроші — шиття приносило мені радість. Я відчувала себе потрібною.
— Бабусю, це ти пошила? — Софійка одного разу принесла мені подушку з вишитим котиком.
— Так, моя хороша, — я погладила її по голівці. — Тобі подобається?
— Дуже! — вона обійняла подушку. — Я хочу таку ж, але з собачкою!
— Буде тобі собачка, — засміялася я.
Жити самій ставало дедалі важче. Моя двокімнатна квартира здавалася надто великою для однієї людини, а самотність іноді гнітила. Одного вечора, коли Олена з дітьми приїхала в гості, я запропонувала ідею.
— Оленко, а що, якби ви з Андрієм і дітьми переїхали до мене? — сказала я, наливаючи їй чай. — Ви ж орендуєте квартиру, платите 7000 гривень щомісяця. А так могли б швидше зібрати на своє житло.
— Мам, ти серйозно? — Олена аж підстрибнула. — Ми б із радістю! Дітям із тобою так весело, та й нам із Андрієм було б легше.
— А я буду з бабусею жити! — закричала Софійка, бігаючи по кухні.
— І я! — додав Мишко, тримаючи ложку з варенням.
Незабаром вони переїхали. Квартира наповнилася дитячим сміхом, гамором і теплом. Ми разом готували вечерю, дивилися мультфільми, я вчила Софійку вишивати. Олена з Андрієм економили на оренді й відкладали на власне житло. Я була щаслива.
Усе змінилося, коли я вирішила переписати квартиру на Олену. Я довго думала над цим. Квартира була єдиним цінним майном, яке я мала.
Олена з сім’єю жила зі мною, дбала про мене, а Тарас він був далеко. Я не хотіла, щоб після мене залишилися суперечки, тому звернулася до нотаріуса й оформила дарчу на Олену.
Тарас дізнався про це випадково — від спільної знайомої. І тоді стався той самий дзвінок, який я описала на початку. Я не могла зрозуміти, чому він так обурюється. Я дала йому все, що могла, коли він ріс. Чи була я несправедливою?
Через кілька тижнів після того дзвінка Олена помітила, що я стала тихішою.
— Мам, що сталося? — запитала вона, коли ми складали вишиті серветки.
— Тарас, — зітхнула я. — Він так образився через квартиру. Сказав, що я його зрадила.
— Мам, ти зробила те, що вважала правильним, — Олена взяла мою руку. — Тарас сам обрав бути далі від тебе. Ти не винна.
— Може, я мала з ним поговорити спершу? — я подивилася на неї. — Але він навіть не дзвонить просто так. Як я могла йому довірити?
— Ти права, — сказала Олена. — Але дай йому час. Може, він ще одумається.
Але син про мене геть забув. Він не телефонує, не вітає навіть на свята. На свій ювілей я не отримала ніяких поздоровлень ні від нього, ні від його сім’ї. Ніби у мене лиш одна дитина а він мені наснився.
Картаю себе. Можливо не потрібно було робити того, що я зробила? Але з іншого боку: сина я не бачила роками, а донька була поруч.
От як би ви на моєму місці вчинили?
Головна картинка ілюстратвина.
