— Ти так хотів солідності та “чоловічих” жестів, Ярославе? Що ж, я дарую тобі свободу від мого гаманця — тепер розраховуйся за ілюзії своєї мами сам. Побачимо, на скільки вистачить вашого “статусу”, коли замість ключів від авто на столі опиниться рахунок, який вам нічим крити.
Віра не опустила ніж. Лезо ковзнуло по лусці з противним хрускотом, і сріблясті пластинки розлетілися по столу. Одна навіть прилипла до пляшки з оливковою олією. На кухні стояв терпкий річковий запах — простий і зрозумілий, на відміну від розмови, яку завів Ярослав.
— Я все чудово почула, — сказала Віра, не відриваючись від оброблення окуня. — Отже, умови поставлені руба: або ключі від нового кросовера на святковому підносі, або мене викреслюють зі списку запрошених на ювілей твоєї мами. Я правильно зрозуміла драматургію?
Ярослав, масивний, з акуратною борідкою, переминався з ноги на ногу. Він звик, що Віра — це його «тиха гавань», бухгалтер і генератор рішень. Але зараз ця гавань стояла з ножем у руках, і її спокій був ледяним.
— Ти все доводиш до абсурду! — поморщився він. — Мамі 60 років. З’їдуться всі: подруги, рідня, сусіди Вишнякови. Їй хочеться приїхати на торжество з шиком. Це питання статусу! Це репутація нашої родини! Нашого бізнесу!
— І тому я мушу витягти з обороту нашої фірми кругленьку суму,, і подарувати її жінці, яка за кермом не сиділа років 30? — Віра нарешіті підняла очі кольору мокрого асфальту. — Ярославе, у нас у цеху дах аварійний. Минулого тижня ти сам казав, що дощ замочить товар на сотні тисяч.
— Дах почекає! — вирвалося в нього. — Це ж мама! Вона все життя на мене поклала. Їй хочеться трохи блиску, визнання. Вона так натерпілася злиднів за своє життя!
— Я розумію, що вона поклала життя на створення красивої картинки, а не на справжнє життя, — холодно відрізала Віра. — Машина їй не потрібна. Це фетиш і позерство. Вона може, один раз проїдеться. І нам пощастить, якщо в процесі її “приголомшливої появи на святі” ми не будемо оплачувати ремонт авто. Ми, з власної кишені.
Ярослав втратив самовладання. Він зробив крок уперед, намагаючись придушити її своєю присутністю.
— Так ось: мама сказала прямо — якщо ти не поважаєш її настільки, щоб піднести гідний презент, то бачити тебе за столом вона не має наміру. І я її підтримую!
Це був ультиматум. Він чекав сліз, криків, швиряння посуду. Але Віра просто сполоснула руки під ледяною водою.
— Добре, — промовила вона буденно.
— Що «добре»?
— Згодна. На другу частину. Не приходити.
Наступного дня атмосфера у квартирі нагадувала поле після битви. Ярослав грав роль «благородного страдника», демонстративно зітхаючи.
— Ти здзвонилася з дилерським центром? — кинув він, проходячи повз Віру, яка розбирала накладні. — Ювілей післязавтра. Машина має бути біля маминого під’їзду з величезним бантом! Поквапся, прошу тебе.. Потім норов свій демонструватимеш. А зараз – вияви повагу до літньої людини.
— Грошей немає, Ярославе. Усе в обороті. Можу запропонувати їй масажне крісло. Щось реальне.
— Ти брешеш! Я бачив звіт на твоєму столі. На рахунку є серйозні суми!
Віра повільно відклала олівець. Тишина стала дзвінкою.
— Ти рився в моїх робочих паперах?
— Я твій чоловік! — закричав Ярослав. — У нас усе спільне!
— Спільне у нас — рахунок за електрику та іпотека. Бізнес — це 30 робочих місць і податкова. Твій внесок за останні три місяці — 20 тисяч на місяць, а запит — у три рази більше. З моєї кишені, бо твоя напівпорожня. Цифри не зходяться, Ярославе.
— Як дріб’язково! — він театрально приклав руку до грудей. — Мама завжди казала: «У неї душа лихваря, рахує кожну копійку».
— Розмова закрита. Машини не буде.
Віра знала, що Раїса Петрівна не відступить. Невдовзі зателефонувала племінниця Олена: — Веруню, привіт! Ми тут з тіткою Раєю обговорюємо розсадку. Ти ж точно будеш? Тітка Рая каже, ти готуєш мегасюрприз? Вона вже всім знайомим розказала про новеньку машину. Навіть Вишняковим натякнула, щоб місце у дворі звільнили.
Віра відчула, як звело вилиці. Вони вже «продали шкуру невбитого ведмедя». Тепер її відмова робила її не просто скупою, а брехухою, що ошукала літню жінку.
— Олено, передай мамі, що я буду. І подарунок у мене справді особливий. Саме такий, на який вона заслуговує. Їй сподобається.
Віра поїхала не в автосалон. Спочатку — в банк, потім — до нотаріуса. Інформація з банку змусила її вкритися холодним потом. Виявилося, Ярослав намагався взяти кредит під заставу їхньої дачі, яка належала Вірі. Але й це було лише верхівкою айсберга. Ресторани, бутики одягу 56-го розміру, ювелірні салони… Пів року, поки Віра гарувала на терміналі, Ярослав таємно фінансував розкішне життя матусі з її рахунків.
День ювілею був сірим. Раїса Петрівна обрала ресторан у старовинній кам’яниці. Колони, ліпнина, офіціанти в лівреях. Віра увійшла, коли перший тост уже прозвучав. Вона була в чорному суворому костюмі, волосся — у тугому пучку. Виглядала як ревізор, що з’явився на бенкет під час чуми.
Ярослав схопився, збліднувши. Раїса Петрівна величаво кивнула:
— А ось і наша дорога невістка! Ми вже хвилювалися. Чи подарунок настільки грандіозний, що його важко доставити?
Віра мовчки пройшла до столу. В руках у неї була щільна папка кольору слонової кістки.
— З ювілеєм, Раїсо Петрівно. Пробачте за запізнення. Юридичні формальності забирають час.
Ярослав з надією прошепотів:
— Вірочко, ну що за секрети? Можна було просто ключик на серветку… Я сподівався на темно-вишневий колір.
— Колір у цього подарунка прозорий, як сльоза немовляти. Або як бухгалтерський звіт, — Віра поклала папку перед свекрухою. — Це ваш презент. Ознайомтеся.
Раїса Петрівна клацнула замками. Всередині були не каталоги авто, а графіки та таблиці з логотипом компанії Віри.
— Це фінансова звітність, Раїсо Петрівно. За останні два роки. Бачите червоні стовпці? Це перекази з моїх рахунків на ваші потреби. Ресторани, курорти, брошка… Це більше, ніж коштує та машина. Тож вважайте, що ви її вже отримали. У вигляді готівки, яку вже витратили на ілюзію красивого життя.
У залі запала мертва тиша.
— Це брехня! — вискнула свекруха. — Це гроші мого сина!
— Ні, це мої гроші. Заробіток вашого сина — 40 тисяч. Ваші запити — 75. Дефіцит покривала я. До сьогоднішнього ранку. Але тепер все. Бо ви не знаєте міри.
Віра повернулася до чоловіка:
— Ярославе, на останній сторінці — повідомлення про розірвання шлюбу. Я подала позов сьогодні.
— Ти з’їхала з глузду? — закричав Ярослав. — Тут люди! Свято!
— Ти сам встановив правила. Немає машини — немає мене на святі. Машини немає. Але я тут, щоб публічно передати тебе у повне володіння твоїй матері. Нехай вона тебе тепер утримує. Моя фінансова участь у вашій родині закінчена.
Віра розвернулася і пішла до виходу.
— Стій! — заволав Ярослав. — А хто за все це платитиме?! — він махнув рукою на столи, заставлені делікатесами.
Віра зупинилася біля дверей. На її обличчі з’явилася втомлена, але чиста радість.
— А хто у нас голова сім’ї та головний добувач? Ти ж завжди хотів, щоб усе виглядало «по-чоловічому». От і прояви солідність. Розраховуйся. Чи грошей нема? Ти диви, яка новина! Коли терпіння «тихої гавані» вичерпується, вона перетворюється на крижаний шторм, що змиває фальшиві декорації чужого життя. А “тихою гаванню” для тебе і твоєї мами всі ці роки була я. Але це вже у минулому.
Вона вийшла під осінній дощ. Сіла у свій старий, але надійний позашляховик. Телефон вібрував у кишені
— Ярослав, Олена, невідомі номери… Віра дістала акумулятор, кинула все в бардачок і заклацнула його.
Тиша була оглушливою та прекрасною. Вона не поїхала додому — там ще треба було виставити речі Ярослава. Вона поїхала на свій термінал. Серед бетону та металу все було чесним. Груз — це груз, маршрут — це маршрут.
Вона зайшла у вагончик, увімкнула світло. Попереду був розлучення, суди за квартиру та дачу, ремонт даху в цеху. Але страху не було. Було відчуття чистого, вмитого донем асфальту під колесами.
А в ресторані в цей час адміністратор підносив Ярославу рахунок на 27 400 гривень. Карти були заблоковані. Раїса Петрівна імітувала серцевий напад, але гості вже не дивилися на неї з повагою. Вони бачили лише розгубленого чоловіка в тісному піджаку, чиє «королівство» розлетілося паперовим віялом по глянцевій підлозі.
