«Ти справді вважаєш, що твоя посада дає тобі право витирати об мене ноги перед друзями? Я терпіла твої вибрики заради спокою, але сьогодні твій іспит на людяність провалено — насолоджуйся своїми статками наодинці!»
Наталя стояла біля кухонного острова, оздобленого дорогим італійським каменем, і механічно нарізала овочі. Її рухи були відточені до автоматизму: ніж рівномірно стукав по дошці, створюючи ритм, який хоч трохи заспокоював нерви. За вікном догорав зимовий полтавський вечір. Сніг м’яко встеляв подвір’я їхнього великого заміського будинку, що розкинувся у престижному передмісті.
З їдальні долинав чоловічій сміх та дзвін келихів. Її чоловік, Петро, сьогодні був «королем гори». Він щойно отримав посаду комерційного директора в одній із найбільших агропромислових компаній області. Це був не просто успіх — це був тріумф, який він вирішив розділити зі своїми новими підлеглими та колегами.
Наталя ніколи не вважала себе ображеною. З боку їхнє життя виглядало ідеальним. Петро забезпечував сім’ю: у них було два сучасні кросовери в гаражі і цей будинок — плід п’ятирічного будівництва. Але за фасадом цього добробуту ховалася прірва, яка з кожним днем ставала все глибшою.
— Ой, хлопці, та це що! — голос Петра, гучний і самовпевнений, пробився крізь кухонні двері. — Якби я Наталку свого часу не «підібрав», так би вона й працювала десь у районній школі. Ви б бачили її, коли ми познайомилися: одна спідниця на всі випадки життя і зошит із конспектами.
Наталя затамувала подих. Ніж на мить зупинився.
— Вона й зараз працює вчителькою історії. Каже — «покликання», хобі у неї таке! — продовжував Петро під сміх колег. — Я не забороняю, хай розважається. Але ми ж усі дорослі люди, розуміємо: була в мене в одинадцятому класі фантазія про сувору вчительку, от я на ній і одружився, щоб закрити гештальт! Гріх було таку нагоду пропускати, коли вона мені в руки сама прийшла.
Всі засміялися. Наталя відчула, як гаряча хвиля сорому піднімається від шиї до обличчя. Вона глянула на своє відображення у дверцятах духовки: втомлені очі, акуратна зачіска, вишукана сукня, яку Петро сам обрав для неї на цей вечір. Вона почувалася не жінкою, а дорогим елементом інтер’єру, який господар щойно прилюдно знецінив.
Вона глибоко вдихнула, намагаючись втихомирити серце, і підняла тацю з м’ясною нарізкою. Їй потрібно було зайти туди, посміхнутися і удати, що все гаразд. Такий був неписаний закон їхнього шлюбу в останні кілька років.
Коли вона увійшла до їдальні, розмова на мить притихла. За столом сиділо вісім чоловіків — топ-менеджмент компанії. Петро сидів у голові столу, розвалившись у масивному кріслі. Його обличчя було червоним від напою та самовдоволення.
— О, а ось і наша красуня! — Петро простягнув руку і, коли Наталя проходила повз нього, він гучно доторкнувся до її стегна. Звук був гучним, неприємним. — Дивіться, яка постава! Вчительська виправка. Вдягнися сьогодні для мене особливо, вчителько моя, — додав він тихіше, але так, щоб усі почули.
Наталя ледь не впустила тацю. Вона відчула, як пальці Петра залишають невидимий, але неприємний слід на її нозі. Вона бачила, як деякі чоловіки відвели очі, а молодий асистент Олег навпаки — з цікавістю почав її розглядати.
— Петре, будь ласка, — тихо мовила вона, намагаючись зберегти гідність.
— Що «будь ласка»? — він засміявся, звертаючись до колег. — Бачите, яка сором’язлива? Це вона на людях така. А у спальні… — він не договорив, зробивши багатозначну паузу, яка викликала нову хвилю смішків.
Наталя почала збирати порожні тарілки. Їй хотілося зникнути, стати прозорою. Петро ж, відчувши повну владу над ситуацією, продовжував свій монолог.
— Готує вона непогано, гріх скаржитися. Але крім кухні — повний нуль у побуті. Посуд миє машина, підлогу — робот, речі — пралка. Я їй навіть доставку продуктів оформив, щоб вона сумки не тягала. А вона ввечері приходить із тієї своєї школи і каже: «Ой, Петю, я так втомилася». Від чого? Від того, що дітям про козаків розповідала?
Він відкинувся на спинку крісла і витер губи серветкою.
— Пам’ятаєте, як я минулого вівторка на раду директорів у різних туфлях прийшов? Всі думали — мода така, креатив. А це просто моя господиня не може взуття в гардеробній нормально розставити. Поставила мені дві різні туфлі від різних італійських брендів поруч. Я спросоння вскочив і поїхав. От вам і вчительська уважність!
— Звісно, — раптом подала голос Наталя, зупинившись біля столу з купою тарілок у руках. — Легко звинувачувати когось, коли сам не бачиш далі свого носа.
У кімнаті раптово стало тихо. Петро повільно повернув голову в її бік. У його очах заблищав небезпечний вогник.
— Що ти сказала, сонечко? — голос Петра став неприродно м’яким. Це був знак найвищої небезпеки.
Наталя зрозуміла, що міст спалено. Вона відчула дивну легкість. Все те, що накопичувалося місяцями — образи, дрібні шпильки, нічні сльози — раптом сфокусувалося в одну точку.
— Я кажу: якщо ти зранку, у тридцять п’ять років, не в змозі відрізнити один туфель від іншого, то, мабуть, проблема не в тому, як вони стоять, а в тому, хто їх взуває. Може, варто менше пити напередодні ввечері з «важливими партнерами»?
Петро відчув, як по столу пробіг шепіт здивування. Його авторитет, який він так старанно вибудовував весь вечір, дав тріщину.
— Ти забулася, де твоє місце? — він підвівся, нависаючи над нею. — Ти живеш у цьому домі, їси цей хліб і їздиш на машині, яку я купив. Твій єдиний обов’язок — щоб мій побут був ідеальним. Ти за це отримуєш життя, про яке твої подруги-вчительки з Полтави навіть у книжках не читали.
— Мій обов’язок — бути твоєю дружиною, а не твоїм безкоштовним менеджером із клінінгу та гардеробу, — спокійно відповіла Наталя. — У мене є власна робота. Можливо, для тебе ці копійки нічого не значать, але для мене це — моя незалежність.
— Незалежність? — Петро гидко засміявся. — На чиїй шиї ти сидиш, «незалежна» ти наша? Ти хоч знаєш, скільки коштує утримання цього будинку за місяць?
Наталя поставила тарілки назад на стіл. Гості завмерли. Дехто почав шукати очима свої телефони, намагаючись не дивитися на сімейну драму.
— На чиїй шиї? — Наталя зробила крок вперед. — А ти не забув, Петре, як ми починали десять років тому в орендованій однокімнатній квартирі? Ти забув, що твій перший внесок у бізнес — це були гроші від продажу бабусиної квартири, яку мої батьки подарували мені на весілля? Ти забув, як мій батько, якого ти зараз називаєш «старим пенсіонером», возив тебе по своїх знайомих фермерах у Хоролі та Лубнах, щоб тобі дали перші замовлення на зерно?
Обличчя Петра стало фіолетовим. Це була правда, яку він старанно викреслював зі своєї біографії «self-made» людини.
— Ти говори, чоловіче, та не заговорюйся, — додала вона вже тихіше, але так, щоб кожне слово врізалося в пам’ять присутніх. — Бо якщо я справді вирішу піти, то ми будемо ділити не тільки цей будинок, а й згадувати, звідки взялися твої перші серйозні гроші.
Вона розвернулася і вийшла. Цього разу ніхто не сміявся.
Наталя зачинила двері кухні, і на мить їй здалося, що стіни навколо неї стиснулися. Вона чула, як у їдальні запала та сама «важка» тиша, яку можна розрізати ножем. Потім почувся нервовий сміх Петра — він намагався перетворити все на жарт, але голос його зрадницьки тремтів від люті.
— Ну, бачите, хлопці… Історики — вони такі, — вичавив із себе Петро. — Завжди люблять копатися в минулому. Налий-но ще віскі, Олеже.
Наталя не стала слухати далі. Вона піднялася на другий поверх. Кожен крок по дубових сходах відгукувався болем у скронях. Вона зайшла до спальні — великої, світлої, витриманої в холодних сірих тонах, які так подобалися Петру. Зараз ця кімната здавалася їй залом очікування на вокзалі — чужим і незатишним.
Вона сіла на край ліжка. Руки досі тремтіли. Це було вперше за сім років спільного життя, коли вона дозволила собі сказати правду при сторонніх. Петро завжди вчив її: «Сміття з хати не виносять». Але сам він сьогодні виніс на загальний огляд її гідність, розтоптавши її лакованими туфлями.
Наталя дістала з шафи стару спортивну сумку. Вона почала складати речі. Не дорогі сукні від брендів, які він купував їй, щоб вона «відповідала статусу», а прості джинси, кілька светрів, улюблену блузку. Її погляд упав на скриньку з коштовностями. Золото, діаманти — все це було платою за її мовчання. Вона навіть не торкнулася їх.
Раптом двері спальні розчахнулися. Петро ввалився всередину, важко дихаючи. Його краватка була розслаблена, погляд — затуманений від напою й обурення.
— Ти що влаштувала? — прошипів він, зачиняючи двері так, що здригнулося дзеркало. — Ти мене перед підлеглими опустила! Перед людьми, які завтра мають мені в рот заглядати!
— Ти сам це зробив, Петре, — Наталя навіть не обернулася. — Ти почав цей цирк. Я лише закінчила виставу.
— Ах ти ж… — він схопив її за плече і розвернув до себе. — Ти хоч розумієш, що ти зараз накоїла? Я — комерційний директор! У мене репутація! А ти вискочила зі своїми «вантажівками» і «батьками». Хто про це пам’ятає?
— Я пам’ятаю. І ти пам’ятаєш. Саме тому ти так сердишся.
Він замахнувся, але в останній момент зупинився. Його кулак врізався в стіну поруч із її головою.
— Забирайся, — процідив він. — Йди геть до своїх батьків. Подивимося, як ти заспіваєш через тиждень на свою зарплату в гімназії. Ти приповзеш на колінах, Наталко. Цей будинок — єдине, що робить тебе людиною. Без мене ти — просто сіра миша з підручником історії.
— Можливо, — тихо відповіла вона, застібаючи сумку. — Але принаймні в підручниках історії мишам не зраджують ті, кому вони допомогли стати левами.
Наталя вийшла з будинку, коли гості вже роз’їжджалися. Вона бачила, як Олег — той самий асистент — проводжав її поглядом із вікна свого авто. Їй було байдуже. Вона сіла у свій кросовер, який Петро колись пафосно подарував їй на тридцятиріччя. Тепер ця машина здавалася останньою ниткою, що зв’язувала її з цим життям.
Нічна траса від передмістя до центру Полтави була порожньою. Наталя їхала, міцно стиснувши кермо. Вона не плакала. Сльози скінчилися десь рік тому, коли вона вперше дізналася про його «відрядження» до Києва з молодою секретаркою. Тоді вона проковтнула це, бо Петро впав на коліна і клявся, що це «просто стрес».
Тепер вона розуміла: справа була не в секретарці. Справа була в тому, що Петро перестав бачити в ній людину. Вона стала частиною його капіталу — як нерухомість чи акції. А з акціями не розмовляють, їх використовують.
Вона в’їхала в місто. Полтава спала, прикрашена вогнями нічних ліхтарів. Вулиця Небесної Сотні, поворот на стару квартиру батьків біля Корпусного парку. Це був старий цегляний будинок із високими стелями. Тут завжди пахло лавандою та старими книгами.
Коли вона подзвонила у двері, серце ледь не вискочило. Була перша година ночі.
— Наталочко? — батько відкрив двері, накинувши халат поверх піжами. Його очі за склом окулярів миттєво стали тривожними. — Що сталося, доню? Петро де?
Наталя притулилася до одвірка і вперше за цей вечір дала волю сльозам.
— Тату… я пішла від нього. Назавжди.
Через хвилину на порозі з’явилася мати. Вона нічого не питала. Вона просто обійняла доньку і повела на кухню, де вже через мить засвистів старий чайник. У цьому домі не було італійського мармуру, але було те, чого в будинку Петра ніколи не було — справжнє тепло.
Наступного ранку Наталя прокинулася від звуку тролейбуса, що проїжджав під вікном. Вона довго дивилася на тріщинку на стелі, яку пам’ятала ще з дитинства. Потім почула голос матері з кухні — вона розмовляла з кимось телефоном.
— Так, Петре. Вона тут. Ні, вона не підійде до слухавки. І не треба сюди їхати. Тобі краще заспокоїтися.
Наталя вийшла на кухню. Батько сидів за столом, читаючи місцеву газету, але Наталя бачила, що він не перегорнув жодної сторінки за десять хвилин.
— Він дзвонив? — спитала вона, сідаючи навпроти.
— Десять разів, — кивнула мати, ставлячи перед нею тарілку з млинцями. — Каже, що ти «істеричка», що ти все не так зрозуміла. Обіцяв приїхати і «забрати своє».
— «Своє»? — Наталя гірко посміхнулася. — Це він про мене так каже. Тату, мені потрібно повернути йому машину. Я не хочу від нього нічого.
Батько відклав газету і серйозно подивився на доньку.
— Наталко, ти знаєш, що ми завжди на твоєму боці. Якщо вирішила — значить, так треба. Але не будь дурною. Машина — це частина спільного майна. Тобі зараз буде важко на одну вчительську ставку.
— Я впораюся, тату. Я краще буду їздити на тролейбусі, ніж щоранку дивитися на цей «подарунок» і згадувати, як він поводився зі мною перед своїми друзями.
Після сніданку Наталя пішла до школи. Гімназія №6, де вона викладала, була всього в десяти хвилинах пішки. Вона йшла по знайомих вулицях Полтави, і їй здавалося, що люди дивляться на неї інакше. Чи це вона сама стала іншою?
У вчительській було галасливо. Обговорювали плани на відкриті уроки та нові вимоги міністерства. Її колега, Ганна Іванівна, жінка років шістдесяти, уважно подивилася на Наталю.
— Наталочко, ти сьогодні якась… прозора. Сталося щось?
— Сталося, Ганно Іванівно. Я нарешті зробила те, що мала зробити ще три роки тому.
— Ну, слава Богу, — несподівано відповіла вчителька. — Ми всі бачили, як ти згасала. Красива машина — це добре, але в ній має сидіти щаслива жінка, а не манекен.
Петро не збирався здаватися просто так. Для нього втеча Наталії була не втратою коханої людини, а ляпасом його репутації. У Полтаві всі знали всіх. Бізнес-еліта міста вже почала обговорювати сварку на вечірці. Петро отримував співчутливі повідомлення від партнерів.
Він приїхав до гімназії в обідню перерву. Його масивний позашляховик заблокував виїзд із подвір’я школи. Коли Наталя вийшла на ганок, він уже чекав її, спираючись на капот.
— Досить цирку, Наталко, — сказав він, навіть не привітавшись. — Сідай у машину. Я вже записав нас до сімейного психолога. Поїдемо, поговоримо. Я навіть готовий вибачитися за ту качку і туфлі.
— Ти досі нічого не зрозумів, — Наталя зупинилася за три метри від нього. — Справа не в качці. Справа в тому, що ти мене не поважаєш, Петре.
— Я не поважаю? — він зробив крок до неї, і кілька старшокласників, що стояли поруч, затихли. — Я дав тобі все! Ти ходиш у золоті!
— Це золото тиснуло мені на горло. Я повертаю тобі машину. Ключі — у мого батька. Документи на розлучення прийдуть тобі поштою.
— Ти з глузду з’їхала! — закричав він, втрачаючи контроль. — Хто ти без мене? Ти будеш рахувати копійки на хліб!
— Краще рахувати копійки на хліб, ніж дні до твоєї наступної істерики, — спокійно відповіла Наталя. — Йди геть, Петре. Тут діти. Не сором хоча б себе.
Він хотів щось вигукнути, але помітив, що з вікон школи на них дивляться десятки цікавих очей колег та учнів. Для людини, яка понад усе цінувала свій «статус», це було нестерпно. Він різко сів у машину, рвонув із місця так, що сніг полетів з-під коліс, і зник за поворотом.
Наталя вдихнула повні легені холодного полтавського повітря. Вперше за довгий час їй не було страшно.
