— Ти справді вважаєш, що це нормально? – дивилась я на свого чоловіка. – Минулого разу нам частування у скільки обійшлось? Не пам’ятаєш, то я тобі підкажу – 4 тисячі. І це, коханий мій за два дні. Нам навіть не подякували. Сіли в авто і поїхали. А перед тим? Чи хто віддав тобі гроші за зіпсовані вудки: “Ми гарно провели час. Вибачайте” – оце і все, що ми почули. І ти думаєш я зараз буду посміхатись і мовчати, бо, що? То твоя родина і тобі соромно перед ними? Е, ні, любий. Ти хочеш – мовчи. А я цього разу мовчати не збираюсь аж ніяк.
Я тягнула важку сумку з продуктами до машини, коли мій телефон задзвонив. Поставивши сумку на асфальт, я витерла піт із чола і побачила ім’я свекра, Івана Петровича.
Весняне сонце пекло, і я, уже втомлена від зборів на дачу, відповіла з легким роздратуванням:
— Іване Петровичу, ми вже виїжджаємо, що сталося?
— Доню, я занедужав, не приїду, — його голос був хриплим, але бадьорим. — Але мій брат, Степан, із сім’єю до вас їде. Організуйте там шашлики!
Я застигла не вірячи своїм вухам. Я стояла біля під’їзду, готова до вихідних на дачі з моїм чоловіком Богданом, а тепер свекор, навіть не спитавши, відправляв до нас свого брата з сім’єю.
— Іване Петровичу, ви серйозно? — Я намагалася говорити спокійно. — Ми нікого не запрошували.
— Ой, та які гості, доню! — він хмикнув. — Сім’я ж, Степан із дружиною та сином. Ви там упораєтеся!
— А попередити не можна було? — Я підвищила голос, ігноруючи погляд сусідки, що проходила повз.
— Та годі, не гарячкуй, — Іван Петрович кашлянув. — Богдан у курсі, я йому сказав.
Я кинула слухавку, відчуваючи, як закипаю. Я знала, що свекор не вперше вирішує за нас, але відправити чужих людей на нашу дачу — це вже занадто.
Іван Петрович, мій свекор, був гучною і владною людиною. Він звик командувати і вважав, що його слово — закон. Спочатку він приїжджав на дачу сам, потім із друзями, очікуючи від нас із Богданом «гарного відпочинку».
Я згадала, як минулого літа він привіз свого товариша і вони до півночі співали під гітару, поки я прибирала за ними сміття. Богдан тоді лише знизав плечима: «Кохана, тато такий, потерпи». Але моє терпіння тануло.
— Богдане, ти знав, що твій батько відправляє до нас свого брата? — Я влетіла в квартиру, де Богдан збирав вудки.
— Ну, він щось казав, — Богдан відповів, не дивлячись на мене. — Сказав, що Степан із сім’єю приїде.
— І ти мені не сказав? — Я підвищила голос. — Ми ж планували удвох відпочивати!
— Кохана, ну що ти? — він зітхнув. — Тато занедужав, а Степан уже їде. Не виганяти ж їх.
— Не виганяти? — Я пирхнула. — Твій батько вирішує, з ким нам відпочивати, а ти мовчиш!
— Він не зі зла, — Богдан знизав плечима. — Давай не будемо псувати собі настрій.
Я пішла пакувати речі, відчуваючи, як у мені наростає рішучість. Я знала, що Іван Петрович знову перегнув палицю, і була готова сама його осадити.
Дорогою на дачу я намагалася відволіктися, згадуючи, як усе починалося. Коли ми з Богданом тільки почали їздити на дачу, це було нашим притулком.
Ми смажили м’ясо, гуляли лісом, і Богдан учив мене ловити рибу. Але Іван Петрович швидко зробив дачу своєю територією.
Я згадала, як у наш перший спільний сезон він приїхав із двома друзями і заявив: «Доню, організуй нам стіл!». Я тоді пів дня готувала поки Богдан пішов показувати друзям тата рибне місце. Я промовчала, але відчула, що мій відпочинок украли.
Іван Петрович завжди був таким. Богдан не смів йому перечити. Я намагалася говорити з чоловіком, але він відмахувався: «Кохана, тато звик командувати, не зважай». Але для мене це було неможливо.
На дачі ми з Богданом тільки почали розбирати речі, як під’їхала машина. Степан Петрович, брат свекра, вийшов із дружиною Марією та їхнім сином Остапом, якому було років п’ятнадцять.
— Ну, привіт! — Степан широко посміхнувся, обіймаючи нас із Богданом. — Іван сказав, ви нас чекаєте!
— Добрий день, Степане Петровичу, — відповіла я холодно. — Ми не знали, що ви приїдете.
— Ой, та годі, — Марія махнула рукою, ставлячи сумку. — Кімната ж вільна, Іван сказав!
— У нас взагалі не готель, — сказала я, дивлячись на Богдана.
— Кохана, давай не будемо починати, — зам’явся Богдан.
— Не будемо починати? — Я відчула, як закипаю. — Це наша дача, а не хостел!
— Доню, не гарячкуй, — Степан хмикнув. — Ми на кілька днів, шашлики посмажимо, відпочинемо!
Я пішла в будинок, щоб не розходитися. Я згадала, як Іван Петрович одного разу притягнув на дачу свого друга з собакою, яка перерила мої клумби.
Я потім пересаджувала всі квіти заново, а свекор лише посміявся: «Доню, не бери до душі!» Тепер він вирішив, що може відправляти до нас кого завгодно, і це була остання крапля.
— Богдане, це ненормально, — сказала я чоловікові, коли ми залишилися вдвох. — Твій батько тримає нас за прислугу!
— Кохана, вони ж сім’я, — Богдан відповів, чистячи мангал. — Не виганяти ж Степана.
— Сім’я? — Я підвищила голос. — А ми хто? Це наш відпочинок, Богдане!
Я зателефонувала своїй мамі, Світлані Миколаївні.
— Мам, свекор зовсім знахабнів, — поскаржилася я. — Свого брата з сім’єю прислав, не спитавши!
— Доню, ну що поробиш, — мама намагалася заспокоїти. — Яка різниця, приїхав би він сам чи його брат. Нехай самі собі готують, а в іншому що вони тобі заважають?
Я не могла погодитися з мамою, але не стала сперечатися, бо розуміла, що не стримаю емоцій. Попрощавшись, я поклала слухавку і пішла в будинок.
Непорозуміння спалахнуло наступного дня, коли Степан Петрович із сім’єю почали поводитися як удома. Марія господарювала на кухні, Остап увімкнув музику на повну гучність, а Степан вимагав, щоб Богдан накопав черв’яків. Я, повернувшись із грядок, де я намагалася відволіктися, не витримала.
— Степане Петровичу, це не ваш дім, — сказала я, стоячи в дверях. — Ви тут незвані гості, а ще й командуєте!
— Доню, та що ти? — Степан розсміявся. — Іван сказав, ви нам раді!
— Раді? — Я ступила крок до нього. — Іван Петрович за нас вирішив, а ми нікого не кликали!
— Доню, чого ти така, — насупилася Марія. — Ми ж сім’я, що такого?
— Сім’я? — Я розсміялася, дивлячись на Богдана, який мовчав. — Це наша дача, і я тут господиня!
— Богдане, ти чуєш? — Степан повернувся до нього. — Твоя дружина нас виганяє!
— Кохана, досить, — Богдан сказав тихо. — Давай без сцен.
— Без сцен? — Я подивилася йому в очі. — Твій батько нас за людей не вважає, а ти мовчиш! Досить!
Я пішла в сарай, узяла пакет із вугіллям, потім повернулась на кухню, дістала сире м’ясо з холодильника і кинула все на стіл перед Степаном.
— Беріть і їдьте, — сказала і голос аж тремтів від обурення. — Смажте шашлики на балконі у Івана Петровича, заодно йому компанію складіть!
— Ти що, серйозно? — Степан зблід. — Іван дізнається!
— Нехай дізнається! — Я підвищила голос. — У нас тут не готель!
Марія ахнула, Остап вимкнув музику, а Степан почав збирати речі. Богдан стояв, дивлячись на мене, але нічого не сказав.
— Кохана, ти перегнула, — він нарешті промовив, коли гості поїхали.
— Перегнула? — Я повернулася до нього. — Твій батько постійно нами командує! Я втомилася!
— Він мій батько, — Богдан сказав тихо. — Я не буду з ним сперичатись.
— А зі мною будеш? — Я подивилася йому в очі. — Якщо ти не поговориш із ним, я сама це зроблю.
Богдан кивнув, і я відчула, як напруга спадає. Наступного дня Іван Петрович зателефонував, вимагаючи пояснень, але я відповіла твердо:
— Іване Петровичу, це наша дача, і ми самі вирішуємо, хто приїжджає. Хочете гостей — кличте до себе.
Свекор пирхнув, але замовк. Я знала, що він може затаїти образу, але мені було байдуже.
Я стояла на ґанку, дивлячись на нашу дачу, яка нарешті знову стала нашим місцем відпочинку, але в душі залишалася тривога. Чи зможу я надалі відстоювати свою сім’ю, якщо Іван Петрович вирішить знову нав’язати свою волю?
А може я погарячкувала? Зрештою родичі не винні що в нас із Іваном Петровичем непорозуміння. От як би ви вчинили на моєму місці: виставили б непроханих гостей, а чи варто було потерпіти, бо ж ті люди і справді ні в чому не винні?
Головна картинка ілюстративна.
