— Мамо, ти серйозно? Ти справді відмовляєшся допомогти мені з твоїм онуком? — голос Світлани тремтів від обурення, очі блищали від сліз, які вона стримувала з останніх сил. — Я думала, ти мене любиш, думала, що сім’я для тебе щось означає! А ти просто кидаєш мене напризволяще, коли мені пропонують таке місце на роботі!
Я стояла в кухні, тримаючи чашку з чаєм, яка вже давно охолола. Серце стискалося від її слів, але я намагалася триматися спокійно.
— Світланко, доню, я тебе дуже люблю. Але ти ж розумієш, що я не можу кинути все своє життя, щоб повністю замінити тебе в догляді за дитиною. Це твій синок, твоя відповідальність. Я готова допомагати час від часу, але не щодня, не на постійній основі.
— О, то тепер це тільки моя відповідальність? А коли ти народжувала молодших, то я була нянькою для всіх! Я жертвувала своїм дитинством, своїми мріями, а тепер, коли мені потрібна допомога, ти відвертаєшся? Ти егоїстка, мамо! Егоїстка!
Її слова вразили мене. Я відчула, як сльози навертаються на очі, але не дозволила їм пролитися. Це була найгостріша мить нашого протистояння, коли все висіло на волосині.
Мене звати Ольга. Мені трохи за п’ятдесят, і я мати трьох чудових доньок. Старша, Світлана, вже давно створила свою сім’ю: вийшла заміж за успішного чоловіка, народила сина і будувала кар’єру в великій компанії.
Середня, Наталка, і молодша, Вероніка, ще навчаються в школі, мріють про університет і незалежне життя. Багато років я присвятила родині, сидячи вдома з дітьми, і тільки недавно відчула смак справжньої свободи.
Коли молодші трохи підросли, я повернулася на роботу — в офіс однієї фірми, де займалася адміністративними справами. Спочатку було важко: забувалася, як спілкуватися з колегами, як планувати свій день без дитячих графіків. Але поступово я влилася, почала досягати успіхів.
Мене помітили, доручили важливі проекти, і ось вже я веду переговори з партнерами, організовую заходи. Чоловік мій, Ігор, завжди підтримував мене в цьому.
Наші стосунки, які трохи охололи за роки домашнього побуту, знову розквітли. Ми почали разом ходити на прогулянки, обговорювати фільми, планувати подорожі. Життя ніби набрало нових барв.
Але одного вечора все змінилося. Світлана зателефонувала і попросила приїхати до неї. Я подумала, що просто хоче побачитися, погратися з онуком — маленьким Артемчиком, якому щойно виповнилося півтора рочки.
Він такий милый, з пухкими щічками і допитливими очима. Я завжди з радістю брала його на руки, годувала, гойдала.
Коли я приїхала, Світлана зустріла мене з серйозним виразом обличчя. Її чоловік, Роман, був у відрядженні, тож ми були вдвох з дитиною.
— Мамо, сідай, нам треба поговорити, — сказала вона, наливаючи чай.
Я сіла за стіл, посміхаючись Артемчику, який повзав по килиму з іграшками.
— Що сталося, доню? Ти виглядаєш стурбованою.
Вона зітхнула і почала розповідати. Її начальник запропонував підвищення: нову посаду з кращою зарплатою і більшими повноваженнями. Це була мрія, яку вона плекає роками. Але умова — не затягувати з поверненням з декрету. Якщо вона відмовиться, шанс може піти до когось іншого.
— І що тепер? — запитала я, не розуміючи, куди вона хилить.
— Мамо, Артемчику ще зарано в садок, няню я не хочу — не довіряю чужим людям. А Роман багато працює… Тож я подумала, ти могла б допомогти. Взяти його до себе, доглядати, поки я на роботі.
Я завмерла на мить, намагаючись осмислити.
— Допомогти? Звичайно, я можу інколи брати його на вихідні чи на день…
— Ні, мамо, не інколи. Постійно. Щодня. Я навіть готова платити тобі за це, щоб ти не втрачала в грошах. Ти ж тепер працюєш, але це буде як підробіток. А я зможу спокійно будувати кар’єру.
Її слова вразили мене. Вона говорила так впевнено, ніби це було само собою зрозумілим. Ніби я не мала свого життя.
Того вечора ми поговорили спокійно, але я відчула тривогу. Повернувшись додому, розповіла Ігореві.
— Ольго, ти що, серйозно думаєш погодитися? — запитав він, хмурячи брови. — Ми тільки-но почали жити для себе. Ти нарешті розправляєш крила на роботі, а тепер знову в домашній рутині?
— Ні, я не хочу, — відповіла я тихо. — Але це ж наша донька, наш онук.
Ми довго говорили тієї ночі. Ігор нагадував, як я роками жертвувала собою заради дітей, як мріяла про власні досягнення.
Наступного дня Світлана приїхала до нас сама, без дитини.
— Мамо, я все обдумала. Ти мусиш допомогти. Я ж для тебе старалася колись. Пам’ятаєш, як ти народила Наталку і Вероніку? Я була старшою, мені доводилося сидіти з ними, годувати, гуляти. Я пропускала зустрічі з подругами, не ходила на дискотеки, бо ти з татом працювали.
Її тон був звинувачувальним, очі горіли.
— Світланко, ти була дитиною тоді. Ми не заставляли тебе, просто просили допомогти по дому. Це нормально в сім’ї.
— Нормально? Я втратила стільки часу! А тепер, коли мені потрібна підтримка, ти відмовляєшся? Ти думаєш тільки про себе!
Я відчула запаморочення в голові. Вона була такою впевненою в своїй правоті, ніби я їй винна все життя.
— Доню, я тебе люблю і завжди допомагала. Але зараз у мене своє життя. Я не можу кинути роботу, щоб повністю взяти на себе твої обов’язки.
Вона встала різко.
— То ти обираєш роботу замість сім’ї? Добре, мамо. Пам’ятатиму це.
І пішла, грюкнувши дверима.
Після того наші стосунки похолодніли. Вона дзвонила рідко, тільки про справи. А потім прийшла та гостра розмова, з якої я почала свою розповідь.
Через тиждень Світлана знову приїхала, цього разу з Артемчиком. Він радів мені, тягнув ручки, і серце тануло.
Але вона відразу перейшла до справи.
— Мамо, начальник тисне. Якщо я не вийду скоро, посаду віддадуть іншій. Роман заробляє добре, але ця посада — це мій шанс на незалежність, на зростання. Ти ж розумієш, як важливо для жінки мати кар’єру?
— Зрозуміло, доню. Ти талановита, ти заслуговуєш.
— То чому ти не допомагаєш? Я ж пропоную платити! Ти нічого не втратиш, а я виграю все.
Ігор, який чув розмову з іншої кімнати, увійшов.
— Світланко, послухай. Ми з мамою не проти допомагати. Але не на повний день щодня. Це означає, що Ольга мусить звільнитися. А вона тільки-но досягла успіхів. Начальник її хвалить, обіцяє підвищення.
Світлана подивилася на нього з презирством.
— Тату, ти теж проти мене? Я думала, ви мене підтримаєте. А ви думаєте тільки про свої зручності.
— Ми думаємо про справедливість, — відповів Ігор спокійно. — Ти доросла жінка, маєш чоловіка, який добре забезпечує. Чому не найняти помічницю по дому чи няню з рекомендаціями?
— Бо я не довіряю чужим! А бабусі — рідня. Вона має допомогти.
Я втрутилася:
— Світланко, я готова брати Артемчика кілька днів на тиждень, або на вечори, коли ти затримуєшся. Але не постійно. Це твій вибір народити дитину, і це ваша з Романом відповідальність.
Вона заплакала.
— Ви мене не любите… Я жертвувала собою заради молодших, а тепер мене кидають.
Наталка і Вероніка, які чули розмову, підійшли.
— Сестро, ти перебільшуєш, — сказала Наталка. — Мама роками була з нами вдома, тепер її черга.
— Ви всі проти мене! — вигукнула Світлана і пішла, залишивши Артемчика з нами на той вечір.
Ті місяці були важкими. Світлана майже не спілкувалася, тільки сухі повідомлення. Я сумувала за нею, за онуком. Інколи брала його на вихідні, і він радів, але відчувала напругу.
Одного разу ми зустрілися в кафе — я запропонувала помиритися.
— Доню, давай знайдемо компроміс, — сказала я м’яко.
Вона сиділа навпроти, струнка і впевнена.
— Компроміс? Ти або допомагаєш повністю, або ні. Я не можу ризикувати кар’єрою.
— Але чому ти так вперто? Роман може взяти більше домашніх справ, або найміть помічницю.
— Роман зайнятий, він забезпечує нас. А помічниця — ризик. Ти егоїстична, мамо. Думаєш тільки про свої інтереси, про свої прогулянки з татом.
Її слова боліли, бо в них була частка правди — я справді цінувала свою нову свободу.
— Я не егоїстична. Я просто хочу балансу. Я допомагала тобі все життя: виховувала, підтримувала навчання, весілля. Тепер твоя черга бути самостійною.
Вона посміхнулася холодно.
— Самостійною? Завдяки кому я така? Ти мене виховала залежною від сім’ї, а тепер відмовиш.
Розмова закінчилася нічим. Вона вийшла тоді знову уся захлипана. впевнена у своїй правоті. Зрештою, на роботу вона так і не пішла, через що узагалі із нами усіма спілкуватись припинила.
Знаєте, я все розумію, але от такого ультиматуму такої поведінки – ні? Скажіть, я була не права? Невже онуки, то відповідальність бабусь і дідусів, а не батьків?
Головна картинка ілюстративна.
