— Ти щомісяця будеш переказувати нам гроші, — заявила невістка братові чоловіка. Тільки вона ще не знала, чим це обернеться для неї та її сім’ї.
Дивно, як швидко деякі люди втрачають відчуття міри. Достатньо допомогти раз чи два — і це вже сприймається як належне. Вони більше не просять — вони вимагають. Володимир це розумів: усе зайшло надто далеко.
А почалося все кілька років тому. Хоч тепер уже й не скажеш точно, з чого саме. Брати завжди були близькі — з дитинства стояли один за одного горою. Обидва не відзначалися міцною статурою і зазвичай поступалися силою іншим хлопцям із двору. Але варто було зачепити одного — другий миттю опинявся поруч. Разом вони були непереможними.
Одного разу, коли їм було десять і дванадцять, їх оточили старші хлопці з сусіднього району. Ті самі, що любили перехоплювати молодших дорогою зі школи й відбирати гроші. Того дня Володимир ніс пакет із хлібом — мама попросила купити. Андрій ішов поруч і захоплено розповідав, яку машинку хоче придбати наступного тижня. І раптом попереду виросла тінь — троє старших, широкоплечих, самовпевнених хлопців.
— Давай сюди пакет, — буркнув один, простягаючи руку.
Володимир заціпенів. Він був старший, але сил, щоб відстояти свою позицію, у нього не було. Та раптом поруч став Андрій. Молодший брат ніколи не вирізнявся вмінням постояти за себе, але в його очах палала така рішучість, що старші хлопці розгубилися.
— Забирайтеся, поки я не покликав дорослих, — вигукнув Андрій, хоча сам ледве діставав до плеча головного з них.
Той засміявся, але щось у голосі меншого його насторожило. Володимир, скориставшись моментом, теж зробив крок уперед:
— Так, ідіть геть. Ми вас запам’ятали.
Хлопці перезирнулися — і вирішили, що гра не варта свічок, та пішли. Відтоді брати стали ще ближчими. Уже тоді вони зрозуміли: разом — вони сила.
Та час минав, брати подорослішали. Колись нерозлучні, після школи кожен пішов своїм шляхом. Старший, Володимир, вступив до університету — престижного технічного вишу, де готували майбутніх інженерів, менеджерів і керівників. Молодший, Андрій, буквально кількох балів не добрав до прохідного. Його забрали до армії.
Два роки служби змінили Андрія. Він повернувся фізично сильнішим, але менш упевненим у завтрашньому дні. Армія багато чого його навчила, але не того, як знайти своє місце в житті. Спершу він працював вантажником, а згодом став таксистом. Життя було нелегким, але Андрій не нарікав. Він вірив, що рано чи пізно все налагодиться.
Тим часом старший брат стрімко йшов угору кар’єрними сходами. Володимир закінчив університет з відзнакою й швидко просувався по службі. Він працював у нафтогазовій компанії та заробляв дуже добре. Дивлячись на Андрія, Володимир не раз думав про те, як випадок може вплинути на все життя. Тепер у нього було все, а брат працював таксистом. Було очевидно: кому пощастило більше, той має допомагати. Тим паче, можливість була.
Андрій рано одружився. Йому було лише двадцять три, коли він познайомився з Іриною — дівчиною з живим характером і гострим язиком. Вона працювала продавчинею в магазині побутової техніки, її енергія буквально захоплювала. Андрій закохався одразу й беззастережно. За пів року вони одружилися, а ще за рік народилася донька — маленька Аліна.
Здавалося, сім’я мала б стати поштовхом до змін. Але Андрій ніби застряг. Заробітки таксиста були мізерні, а Ірина, пішовши в декрет, почала дратуватися. Вона часто дорікала чоловікові:
— Ти бачиш, як живе твій брат! — казала вона, гойдаючи візочок. — У нього машина, квартира, гроші. А в нас? Ледве зводимо кінці з кінцями!
Андрій мовчав. Він знав: Ірина має рацію. Але що він міг зробити? Він намагався знайти іншу роботу, та марно. Тоді Володимир, спостерігаючи за всім збоку, вирішив допомогти. Спершу давав братові невеликі суми — щоб підтримати молоду сім’ю. Потім ще.
— Це тимчасово, — казав він Андрієві. — Поки ти станеш на ноги.
Андрій кивав, дякував, але відчував себе все менш упевнено. Він починав залежати від допомоги брата, і це його пригнічувало. А от Ірина, навпаки, вважала це цілком природним.
— Володя сам пропонує, — казала вона чоловікові. — Значить, вважає, що має допомагати.
Так минуло кілька років. Володимир давав гроші, а Андрій з Іриною до цього звикли. Іноді Володимир ловив себе на думці, що допомагає надто часто. Але відганяв ці думки. Це ж брат. Хіба можна не допомогти рідному в скруті?
Та в глибині душі визрівало відчуття: щось не так. Щось у їхніх стосунках змінюється. І він ще не знав, до чого це призведе.
Одного дня Андрій поспішав додому — Ірина чекала на вечерю, Аліна вже засинала, а він обіцяв повернутися раніше. Та дорогою сталося непередбачуване — зламалася машина. Ремонт коштував величезних грошей, непосильних для родини, де весь дохід залежав від таксі. Андрій подзвонив Володимиру пізно ввечері, коли все остаточно прояснилося.
— Брате, мені потрібна допомога… — тихо сказав Андрій.
Володимир вислухав мовчки. Він розумів, що виходу немає. Звісно, допоміг. Просто переказав суму, яка мала вирішити всі питання.
— Дякую, брате, ти нас врятував, — сказав Андрій після переказу.
Але це був лише початок. За кілька місяців Андрій, вирішивши трохи розвіятися після роботи, сів на велосипед і поїхав кататися парком. Він завжди любив ці поїздки — вони допомагали відволіктися від думок про борги й проблеми. Але того дня щось пішло не так. На різкому повороті колесо ковзнуло, і Андрій упав. Лікар сказав, що йому доведеться кілька місяців бути на лікарняному.
— Як таке могло статися?.. — повторював Андрій, лежачи на дивані у приймальному відділенні.
Ірина намагалася поєднувати догляд за чоловіком і маленькою Аліною. Вона знову подзвонила Володимиру.
— Володю, ти ж розумієш, він зараз зовсім не може працювати… Ми просто не знаємо, що робити.
Володимир зітхнув. І знову переказав гроші.
— Будь ласка, постарайтеся розрахувати, щоб вистачило на весь період, поки він одужує, — сказав він Ірині.
— Дякую… Ми навіть не знаємо, що б без тебе робили, — відповіла вона.
Та її вдячність звучала все формальніше, ніби допомога Володимира вже сприймалася як щось само собою зрозуміле.
Тим часом у родині Андрія відбулися нові зміни. Ірина знову була при надії. Андрій, який ще відновлювався після падіння, почувався безпорадним. Він не міг працювати, не міг утримувати сім’ю — і вся відповідальність знову лягла на плечі старшого брата.
— Володю, нам трохи грошей на нове ліжко. Аліна росте, ти ж розумієш, — говорила Ірина так, ніби просила дрібницю.
— Звісно, — відповідав Володимир, хоча всередині в нього все стискалося.
Потім попросили гроші на відпустку.
— Ми так давно нікуди не їздили… Може, на море? Хоч на тиждень, — наполягала Ірина.
Володимир мовчав. Він хотів сказати «ні», хотів пояснити, що гроші не безмежні, що його зарплата теж не гумова. Але слова застрягали в горлі.
— Добре, я перекажу, — відповідав він.
Він спостерігав, як його допомога перетворюється на буденність, на звичку. Ірина вже не дякувала, а Андрій дедалі рідше підіймав очі, коли просив грошей. Якось, після чергового прохання Ірини, Володимир вирішив подзвонити братові.
— Андрію, ти ж розумієш, що я не можу утримувати вас усе життя?
— Я знаю… Просто зараз важко, — тихо відповів Андрій.
— Так, я бачу. Але що ви робите, щоб із цього вибратися?
Андрій замовк. Йому не було що відповісти.
— Пам’ятаєш, якими ми були в дитинстві? — продовжив Володимир. — Ми були командою. А зараз я відчуваю, що просто даю вам гроші, а ви навіть не намагаєтеся щось змінити.
— Ми намагаємося… — почав Андрій, але його голос звучав непереконливо.
Володимир поклав слухавку. Його допомога з тимчасової підтримки перетворилася для брата на залежність. Це сталося в один із тих днів, коли Володимир почувався вичавленим, мов лимон: робота тиснула, голова гуділа, а на душі було похмуро, ніби небо ось-ось розплачеться. Андрій та Ірина прийшли до нього додому — «потрібно поговорити». Але й так було зрозуміло: знову прохання.
— Ми розуміємо, що це для тебе незручно, — почала Ірина, вмощуючись на дивані, ніби у власній вітальні. Вона поправила волосся, склала руки й продовжила тоном, наче читала лекцію про правильне життя. — Але ми просто не знаємо, що робити. Грошей постійно не вистачає. Нам доводиться щоразу приходити до тебе або дзвонити, коли потрібна допомога. Це дуже… незручно.
Володимир мовчки дивився на них. Його вже не дивували нескінченні прохання, але цього разу в словах Ірини звучала зухвала впевненість, ніби вона говорила про щось належне їй за правом. Ніби він зобов’язаний вирішувати їхні проблеми просто тому, що може.
— Знаєш, Володю, — втрутився Андрій, — може, спростимо все? Щоб не турбувати тебе постійно.
Ірина підхопила його думку, мов естафетну паличку:
— Просто переказуй нам гроші щомісяця, — безсоромно запропонувала вона.
У кімнаті запала тиша.
— Так! Чому б просто не надсилати нам фіксовану суму? Ти ж усе одно допомагаєш — то на одне, то на інше. Так буде зручніше для всіх. Не доведеться ні приходити, ні дзвонити.
Ця фраза повисла в повітрі, мов важка завіса, за якою ховалася вся правда їхніх стосунків. Володимир подивився на них — і всередині щось тріснуло. Він відчув, як холод піднімається хребтом, змушуючи стискати руки.
— Тобто ви хочете, щоб я просто регулярно давав вам гроші? Без питань? — повільно сказав він, зважуючи кожне слово.
— Ну так, — знизала плечима Ірина, ніби це було найлогічніше рішення у світі. — Ти ж можеш собі це дозволити. І всім буде зручніше.
Володимир підвівся зі стільця. Його обличчя стало кам’яним, очі потемніли, мов небо перед бурею. Він зробив крок уперед, і його голос прозвучав твердо:
— Ви взагалі розумієте, що кажете? Я допомагав вам, бо вважав це своїм обов’язком — підтримати брата. Бо так склалося, що я заробляю, а ти, Андрію, — ні. Але тепер я бачу, що справа не в цьому. Справа в тому, що якщо є хтось, на кого можна перекласти всі проблеми, то можна просто нічого не робити. Просто сидіти й чекати, поки хтось усе вирішить за вас.
Ірина здивовано підняла брови — вона не очікувала такого.
— Що ти маєш на увазі? Ми ж не просимо багато! І не просимо неможливого.
— Ні, ви якраз і просите неможливого, — перебив її Володимир. — Ви хочете, щоб я став вашим банком. Щоб оплачував ваше життя, ваші помилки, вашу небажаність щось змінювати. Але я більше цього не робитиму.
Андрій, який досі сидів мовчки, опустивши голову, нарешті підвів очі.
— Брате, ми не хотіли тебе образити… Просто зараз дуже важко.
— Важко? — перепитав Володимир, і в його голосі з’явилася гіркота. — Важко — це коли ти встаєш о четвертій ранку, щоб встигнути на роботу, яка забирає весь твій час. Важко — це коли ти у всьому собі відмовляєш, бо маєш платити за квартиру, машину, навчання. А ви навіть не намагаєтеся щось змінити. Ви просто чекаєте, що я все вирішу.
Ірина хотіла щось сказати, але Володимир підняв руку, зупиняючи її.
— Досить. Грошей більше не буде. Я знаю, що роблю. І колись ви мені за це подякуєте.
Минуло кілька місяців.
— Брате, мені потрібно з тобою поговорити, — сказав Андрій.
Вони зустрілися в невеликому кафе біля дому Володимира. Андрій виглядав інакше — в його очах з’явився блиск, якого давно не було.
— Знаєш, — почав він, зробивши ковток кави, — мені зараз дуже важко. Дуже. Втома така, що іноді здається — сил більше немає. Але…
Він замовк, ніби добираючи слова.
— Але я вдячний тобі, — нарешті сказав Андрій. — За те, що змусив мене вступити на дистанційне навчання.
Володимир усміхнувся.
— Коли отримаєш диплом — чекаю тебе в своїй компанії, — сказав він. — Мені потрібні люди, яким я можу довіряти.
Андрій кивнув.
— Ти можеш на мене розраховувати.
І в ту мить Володимир відчув, що зв’язок між ними, який, здавалося, було втрачено, ожив знову. Тільки тепер це була не залежність, а справжня братерська підтримка.
