— Ти що, збираєшся годувати мою маму вчорашнім борщем?! — обурився Олег так, ніби я збиралася подати на стіл щонайменше мухомори під соусом бешамель.
— Твоя мама приїжджає до нас кожні вихідні! Що мені тепер — щоразу годинами стояти біля плити, аби дивувати її черговим кулінарним шедевром? — Ірина виклично схрестила руки.
Олег почав закипати. Його обличчя набуло відтінку того самого нещасного борщу.
— Щось свою матір ти вчорашніми макаронами та супом не пригощаєш, коли вона до нас приїзжає!
— Май совість! – підкреслено спокійно відповіла Ірина – Моя мама приїжджає до нас раз на кілька місяців, вона нікого не напружує! Вона просто хоче бачити внука. Хіба це злочин?
Ірина ще не втрачала надії достукатися до здорового глузду чоловіка. Вона зробила глибокий вдих, намагаючись втихомирити серцебиття.
— Розмову закінчено! — відрізав чоловік, хапаючи ключі від машини. — Після роботи зайдеш у магазин і купиш усе, що потрібно для нормальної вечері. Мама любить запечене м’ясо, ти ж знаєш. І про десерт не забудь! — Він гримнув дверима, залишивши дружину в німій люті.
Ірина заплющила очі й подумки вимовила кілька слів, за які її бабуся в селі точно б не похвалила. Ще одні вихідні коту під хвіст. Точніше — під хвіст свекрухи.
Ірина та Олег одружилися п’ять років тому. Обоє були «земляками» — народилися й виросли в невеликому мальовничому селі на Полтавщині. Потім, як і тисячі інших, поїхали підкорювати столицю, вступили до інститутів, та так і осіли в Києві. Життя крутилося у звичному ритмі: робота, орендовані квартири, нарешті — власна оселя в іпотеку. Коли пів року тому на світ з’явився маленький Дениско, радості батьків не було меж.
Світлана Федорівна, мати Олега, спочатку була ідеальною свекрухою на відстані. Але рік тому в сім’ї сталося нещастя — жінка овдовіла. Вона важко переживала втрату чоловіка, з яким прожила майже сорок років. Вечори в порожній хаті здавалися їй нестерпними.
— Приїжджайте до нас на вихідні, — запропонувала якось Ірина, щиро співчуваючи жінці.
Тоді в них зі свекрухою були цілком стерпні стосунки: рівні, трохи прохолодні, але без відкритих конфліктів. Світлана Федорівна обожнювала сина, душі не чула в онукові й нібито не нав’язувала своє товариство невістці. Але так було раніше.
— Ой, чи зручно це? Буду під ногами плутатися… У вас, мабуть, свої плани на вихідні, а через мене доведеться вдома сидіти, — кокетливо відмовлялася Світлана Федорівна по телефону.
— Та які там плани, мамо! Прибирання зробити та вечерю приготувати. Приїжджайте! — умовляла Ірина. — Дениско буде радий з бабусею час провести, Олег теж за вами скучив. Та й ви розвієтеся.
Ірина готувалася до першої зустрічі як до державного іспиту. З самого ранку — закупівлі, генеральне прибирання, духовка та всі чотири конфорки плити працюють на повну потужність. Свекруха приїхала не з порожніми руками: привезла домашнього сиру, яєць, гостинців внукові.
— Ой, дітки, як же з вами добре! Душею відпочила! — раділа жінка в неділю ввечері. — Ірочко, ти чудово готуєш. Прямо як у ресторані!
Хто ж знав, що ці «ресторанні вихідні» стануть щотижневою традицією?
— Іриш, як справи? — голос Олега в слухавці звучав надто бадьоро. — У мене сюрприз! Мама завтра вранці приїде.
— Зрозуміла. Забіжу після роботи в магазин, — сухо відповіла дружина.
Була п’ятниця. Робочий тиждень видався напруженим: звіти, дедлайни, незадоволений шеф. Найменше Ірині хотілося стояти біля плити. Вона згадувала свою колегу Оленку, у якої свекруха могла з’явитися на порозі без попередження о сьомій ранку. «Добре хоч моя попереджає», — намагалася заспокоїти себе Іра, тягнучи важкі пакети з супермаркету.
Але втома накопичувалася. Її напружував не сам факт приїзду Світлани Федорівни, а роль прислуги, яку вона автоматично брала на себе. Свекруха займала диван і починала «виховувати».
— Нехай їде, але готувати нічого особливого не буду, — заявила Ірина чоловікові ввечері. — Твоя мама їстиме те саме, що й ми. Наприклад, борщ.
— Сама їж свій борщ, він же з четверга стоїть! Тобі не соромно буде поставити його перед гостями? — обурився Олег.
— Тоді куплю пачку пельменів. Зрештою, у мене тут не «Пузата Хата».
— Вари хоча б солянку, що там складного? Та курку запечи з гарніром. З десертом не заморочуйся — спечи звичайні вафлі. Мама завжди казала, що вони робляться «на раз-два», — повчав чоловік.
— То, може, твоя мама ними й займеться? — поцікавилася дружина.
— Цього ще бракувало! Щоб гості біля плити штовхалися? Мама до нас не працювати їде, а відпочивати!
Насувалися нові “парадно-показові” вихідні.
— Ірочко, ти як завжди — вся у справах та турботах! — щебетала задоволена Світлана Федорівна, переступаючи поріг квартири в суботу вранці.
— Та от, генеральне прибирання… — буркнула Ірина, віджимаючи ганчірку. — Ви не звертайте уваги, проходьте.
— Дениско, тримай подарунок! — Свекруха простягла дитині чергову пластикову машинку. — Скажи-но мені, серденько, а кого ти більше любиш: маму чи тата?
Ірина аж заскреготіла зубами.
— Світлано Федорівно, навіщо ви дитині такі питання ставите? — не витримала вона
. — А що тут такого? — жінка зробила круглі очі. — Просто цікаво.
«Ох, свята простота — гірша за злочин», — подумала Ірина.
— Мамо, підеш з нами в парк? Ми якраз із Дениском збираємося, щоб Ірі не заважати прибирати, — запропонував Олег. «Йдіть, благаю, йдіть!» — подумки молилася невістка.
— Ой, та я вже стара по ваших парках кроки намотувати. Краще тут посиджу, побалакаємо з Ірочкою про наше, про жіноче, — відмахнулася мати.
Побалакати не вийшло. Вийшов монолог.
— Навіщо ти купуєш ці дорогі мийні засоби? — дивувалася Світлана Федорівна, спостерігаючи, як невістка додає пахучу рідину у відро. — Взяла б «Білизну» та господарське мило — і дешево, і дезінфікує все!
— Я не хочу нічого дезінфікувати до стану операційної, я хочу просто помити підлогу, щоб пахло лавандою, — відрізала Ірина.
Свекруха вмостилася на дивані, підібгавши ноги, і продовжувала спостереження.
— Ой, кавомашина… теж гроші на вітер. Ось у мене через город сусідка живе, тітка Олена, Олежка її добре знає. Так вона теж любителька грошима розкидатися. Купила собі комбайн, а він тепер у неї в сараї припадає пилом… Вам би шпалери змінити треба! — раптом рішуче заявила вона.
— Це ще навіщо? — здивувалася Ірина. — Ми ремонт лише минулого року закінчили.
— Та вони ж світлі! Їх же мити замучишся. Треба якісь темненькі, з візерунками. От, у моєї куми в Миргороді — краса! Коричневі з золотом, ніякого бруду не видно.
Ірина натирала дзеркало з такою силою, що воно ледь не тріснуло. «Краще б допомогла обід приготувати», — крутилося в голові. Час минав нестерпно повільно.
Наступної п’ятниці Олег знову завів знайому пісню:
— Іриш, мама приїде не завтра, а сьогодні ввечері. Попередила заздалегідь! На диво, Ірина не почала сперечатися. Навпаки, її очі блиснули азартним вогником.
— Ой, як чудово! А я якраз голову ламала, на кого тебе з Дениском залишу! Уявляєш, начальниця відправляє на курси підвищення кваліфікації. На всі вихідні!
Насправді Ірина сама напросилася на ці курси (які були онлайн, але вона вирішила, що «практична частина» проходить у коворкінгу на іншому кінці міста). Колеги дивилися на неї як на божевільну: хто добровільно йде на навчання в суботу? Але Іра знала — це інвестиція в її психічне здоров’я.
— А хто приготує вечерю? — розгубився Олег.
— Сам, звісно! Не станеш же ти маму змушувати біля плити стояти? Вона ж відпочивати їде. Пам’ятаю, у тебе колись чудово виходило м’ясо по-французьки. Ось і пригости маму кулінарним дивом. І про прибирання не забудь, Світлана Федорівна любить чистоту.
Видавши чоловікові цінні вказівки, Ірина спокійно «відбула» на заняття.
— Врахуй, відповідати на дзвінки не зможу, у нас там суворий регламент! — кинула вона на прощання.
Субота для Олега почалася не з кави, а з черги в супермаркеті. Світлана Федорівна ходила за ним хвостиком.
— Олежку, навіщо ти береш цю вирізку? Вона ж дорога! Візьми лопатку, вона жирніша, наваристіша буде. І навіщо тобі ці ананаси в банці? Твоя дружина зовсім тебе економити не вчить!
Через три години блукань між рядами Олег почувався так, ніби розвантажив вагон вугілля. Вдома на нього чекав квест «приготуй обід під наглядом експерта».
— Ой, синку, ти не так картоплю чистиш! Багато шкірки зрізаєш! А м’ясо треба було спочатку замаринувати в оцті, як батько робив…
Через чотири години Олег виставив на стіл страву.
— Картопля з сосисками? — здивувалася мати. — І на це ти витратив пів дня? Твоя Іра за дві години примудряється готувати закуски та гаряче з десертом… Олег промовчав, що його «м’ясо з овочами» перетворилося на вугілля в духовці, поки він намагався витерти пил під пильним наглядом матері.
— А чого пил на шафі залишився? — продовжувала Світлана Федорівна. — Ох, звідки тільки у чоловіків руки ростуть… Пам’ятаєш, у нас по сусідству дядько Василь жив? Противний був чоловік, так він дружину змушував тричі на день підлогу мити…
До вечора Олег мріяв лише про одне — щоб мама… просто замовкла. Її нескінченні історії про сусідів, яких він не бачив двадцять років, та поради з прання шкарпеток пробивали будь-яку броню.
Коли Ірина повернулася в неділю ввечері, вона побачила втомленого чоловіка та незадоволену свекруху.
— Як минули вихідні? — бадьоро запитала вона, заглядаючи в порожній холодильник.
— Ой, ви що, сосиски їли? А де ж запечена качка? Де тортик?
Олег лише зітхнув.
Наступного тижня план «Б» вступив у дію.
— Іриш, мама дзвонила… — почав Олег невпевнено.
— Ой, як добре! Бо моя мама якраз прихворіла, я поїду до неї в село на вихідні. Допоможу по господарству трохи. Переживала, що вас самих покину, а тут якраз Світлана Федорівна приїде — ти не сумуватимеш!
В очах Олега промайнув справжній жах.
— В магазин встигнеш забігти? Бо ходити з мамою по супермаркетах — це суцільне покарання, — видав він.
— Вибач, любий, автобус через годину! Давай сам!
Ірина справді поїхала до своєї мами, Марії Петрівни. Але замість важкої праці вони разом пекли пиріжки, сміялися, ходили в гості до шкільних подруг і просто відпочивали душею. Ірина повернулася в неділю по обіді — сяюча та відпочивша.
— А де Світлана Федорівна? — поцікавилася вона, побачивши Олега, який самотньо сидів на кухні. — За моїми розрахунками, вона мала бути ще тут.
— Поїхала ще вчора, — буркнув чоловік. Він виглядав так, ніби щойно повернувся з зони бойових дій. — Уяви собі, вона мені весь мозок винесла, поки ми вибирали пральний порошок. А коли почала вчити мене мити підлогу «правильною траєкторією»… я не витримав.
Олег не став вдаватися в подробиці їхньої суботньої сварки, але було зрозуміло — ліміт терпіння вичерпано.
Минуло кілька тижнів. Світлана Федорівна перестала навідуватися щовихідних. Тепер вона приїжджала раз на місяць, попередньо запитуючи: «Дітки, ви не зайняті? Може, я завітаю?».
Олег став частіше допомагати з покупками, а головне — перестав сприймати затишок у домі як щось, що з’являється саме по собі, за помахом чарівної палички.
Якось у неділю, коли вони втрьох — Іра, Олег та Дениско — гуляли в парку, Олег раптом сказав:
— Слухай, Іриш… Я тут подумав. Давай наступного разу, як мама приїде, ми її в кіно поведемо? Або в кафе? Щоб ти не стояла біля плити, і вона мені про сусіда Василя менше розповідала. Ірина посміхнулася і міцно обняла чоловіка.
— Чудова ідея, Олеже. А на вечерю… можна просто замовити піцу.
— Тільки мамі не кажи, що вона не домашня, — засміявся Олег. — А то вона навчить кур’єра, як правильно тісто місити!
Життя в місті знову стало спокійним і радісним. Кордони були відвойовані, нерви збережені, а борщ… борщ тепер завжди був свіжим, бо готувався з любов’ю, а не з примусу.
