– Ти що, з’їхала з глузду? Та я ж тебе ледь не прибив, жити набридло? Незнайомка войовничо виставила підборіддя. – А вам? Вам що, спокійно жити набридло? У в’язницю захотілося? Усі кажуть, що ви хороший. То ідіть і проспіться, не смішіть людей. На вас же всі тут зібралися, як на кіно дивитися
Все село гуло. Чи ж то дрібниця? Мішка-коваль запив. Таке не могло залишитися непоміченим, адже пив Мішка дуже рідко, але влучно. А коли вже випивав – тоді все. У селі ховалися навіть курчата. А все чому? Сили в Мішки було, як у двох ведмедів, а дурості додавалося після першої чарки – та ще й якої!
Зараз люди товпилися біля хати Людмили, що працювала в магазині продавчинею. Як тільки вона дізналася, що Мішка напився, одразу зачинилася. Головним у цій ситуації було дочекатися, поки він засне. А заснути він міг лише в одному випадку – якщо йому ставало нудно. А нудно Мішці могло стати, якщо пити вже було нічого. До того ж, коли просинався, Мішка знову ставав звичайним, навіть добрим молодим чоловіком, який завжди готовий прийти на поміч.
– Людко, чуєш, Людко!
Людмила визирнула у вікно.
– Чого тобі?
– Людо? Відчиняй магазин. Ще півгодини працювати мав.
– Та ну, – вона оперлася об підвіконня. – У мене сьогодні санітарний день.
– Людо, який санітарний день? Відчиняй, кажу!
– Ні, не відчиню.
– Людо, я тобі зараз ворота знесу!
– Знеси. Сам же потім нові ставитимеш. Давно я, до речі, ковані хотіла.
Мішка заричав, як звір, піднапружився, обхопив здоровенний стовп, на якому висіли ворота. Почувся тріск, і здорова ворітина разом із стовпом гепнула на землю. Люди відступили, ахнули. Ніхто навіть не помітив, як до юрби підійшла молоденька, худесенька дівчина з великими дорожніми сумками. Вона з цікавістю й навіть із страхом спостерігала за цим видовищем.
– Людо, я сказав, відчиняй!
– Не відчиню!
– А ти вже починай ворота міряти, будеш нові робити. До речі, он дільничний біжить. Ну все, хана тобі, Мишко. Він тебе ще минулого разу у каталажку відправити обіцяв. Цього разу точно на відпочинок поїдеш.
Міша обернувся. Люди миттю розступилися. З дільничним у нього давно стосунки не ладилися. Колись той зустрічався з його сестрою, а потім одружився з іншою. Сестра народила, та так і залишилася в дівках. Міша любив і сестру, і небогу, а от дільничного недолюблював. Хоч сестра й казала, що розійшлися за згодою.
Геннадій знав, що йому тут не раді, але з обов’язку служби зупинити безлад повинен був.
– Михайле, припини негайно!
Міша усміхнувся.
– О, а хто це до нас прийшов?
Дівчина, що давно спустила свої сумки на землю, спитала в літньої жінки, яка стояла поруч:
– А це що, любитель випити якийсь буянить?
– Та ти що, дитинко? Міша – чудова людина, добрий, хороший і коваль відмінний. До нього з усієї округи їздять. Ну а з ним… буває іноді раз на рік, а то й рідше. Просто з дільничним цим у них давні розбіжності.
Події тим часом розвивалися стрімко. Міша наступав на дільничного, а той вже хапався за кобуру. Народ хвилювався, кричав: «Мишко, кинь, та ж посадять, дурня!» Але Міша нікого не чув.
Дівчина скрикнула:
– Та чого ви стоїте? Наробить зараз дурниць, а чоловік при виконанні – і справді посадить ні за що. Треба ж його зупинити!
До неї повернувся якийсь дід і усміхнувся:
– А хто такий сміливий знайшовся? Супроти Мішка встане? Кому там життя набридло?
– Та ви ж самі кажете, що людина він хороша! Чого стоїте? Адже він сам себе губить! Дивіться!
Дід похитав головою і відвернувся.
Дівчина в розгубленості оглянулася. Ніхто й не збирався з місця рушити. Усі ніби кіно дивилися. Дівчина зірвалася з місця й кинулася вперед. Стала перед Михайлом якраз тоді, коли він колодою, на якій колись ворітина висіла, замахувався. Міша ледве змінив траєкторію польоту, кинув колоду на землю й закричав:
– Ти що, з’їхала з глузду? Та я ж тебе ледь не прибив, жити набридло?
Незнайомка войовничо виставила підборіддя.
– А вам? Вам що, спокійно жити набридло? У в’язницю захотілося? Усі кажуть, що ви хороший. То ідіть і проспіться, не смішіть людей. На вас же всі тут зібралися, як на кіно дивитися.
Міша розгублено подивився на народ.
– Це хто? Я щось не зрозумів.
Ніхто не відповідав, і він знову до неї повернувся.
– Хто ти, я тебе питаю? І навіщо під колоду лізла?
– Я Ольга Миколаївна. Буду працювати вчителькою у школі, викладати іноземну мову. Негайно припиніть цей спектакль! Ви ж дорослий чоловік, а поводите себе, як школяр!
Люди одночасно видихнули. «Ну все, була вчителька – і нема. Зараз Мішка її однією долонею прихлопне – і навіть мокрого місця не залишиться».
Міша довго дивився на неї, а потім повернувся до людей.
– Розходьтеся, кіна не буде.
Розвернувся і пішов у бік своєї хати. Оля тільки зараз почала усвідомлювати, що з нею було б, якби цей ведмідь просто штовхнув би її пальцем.
– Ти ба яка, – підійшов до неї той самий дідусь, із яким вона розмовляла в юрбі. – З виду не козирна, а Мішку зупинити змогла. Ось би тобі до нас дільничною, з нашого – ніякого толку.
Дільничний, який увесь цей час намагався засунути пістолет у кобуру, одразу відреагував.
– Ти, Семеновичу, за язиком-то сліди, а? А то я тебе у каталажку на 15 діб швидко визначу!
Дід махнув на нього рукою.
– Ти мене не лякай. А будеш так розмовляти – Сенькі скажу, він тобі всипе.
Дільничний почервонів, засопів, та швидко кудись зник. Оля з усмішкою спитала:
– А Сенька – це що за важний звір, що його сам дільничний боїться?
– Сенька, батько його, у мене в учнях років десять ходив, так що тепер моє слово для нього – закон. А рука в Сені важка. Буває, досі сина розуму-глузду вчить.
Дівчина розсміялася, пішла поруч із дідусем.
– А ви покажете, де у вас контора чи правління? Мені треба ключі забрати.
– В учительський дім заїжджаєш?
– Ну, мабуть, знаю, що є будинок для приїжджих фахівців.
Дід розсміявся.
– Ну так інших фахівців у нас вистачає. А ти все-таки молодець. Це ж треба – Мішку зупинити. Дітвора вся тепер на тебе із захопленням дивитиметься.
Два дні Оля мила, терла, виносила. Або попередній фахівець зовсім чистоту не любив, або її кімнати зовсім не за призначенням використовували. Навела красу, що й самій любо-мило було дивитися. Добре, що завчасно приїхала. До школи ще три дні, так що встигне оглянути село. Ну, і познайомитися.
Як сонце зійшло, Олю розбудив дивний звук. «Жих-жих!» Вона схопилася, не розуміючи, що відбувається, визирнула у вікно – і побачила Мішку. Спочатку зніяковіла, бо він був з голим торсом, а потім зрозуміла – він вже викосив траву у дворі, а зараз збирався косити навколо будинку.
– Здравстуйте, Михайле.
Оля, кутаючись у рожевий халатик, стояла на ґанку й, щурячись від сонця, дивилася на косаря.
Той зупинився, підійшов до неї, окинув уважним поглядом, усміхнувся й обнажив ряд, на подив рівних і білих зубів.
– Здрастуй. Попити є?
Оля кинулася в будинок, винесла великий глечик компоту – ще вчора наварила. Міша випив, подивився на неї.
– Смачно, – сказав, як оцінку поставив. – Я тут хвилин двадцять ще пошумлю, а потім мені на роботу треба. І все.
І пішов косити. Ніби все так звичайно, ніби так і треба. Оля знизала плечима. «Може, тут так заведено? Ну, просто прийшов чоловік до другого чоловіка, допоміг – і пішов».
Оля знайшла у сараї граблі й почала згрібати траву. Не дуже добре виходило. Трава була важка, а сили – зовсім небагато, але старалася, гребла. Відчула, що хтось дивиться на неї, обернулася. Обпершись об тин, стояла та сама дівчина, що Мішку в кіно запрошувала, лузала насіння й дивилася на неї насмішливо.
– Дівчино, ви до мене?
Дівчина сміялася.
– До тебе? Та нащо ти мені здалася? Так повз йшла, подивитися на анекдот вирішила. А дивитися – й ні на що. Ти що там, вискочка, про себе думаєш? Що Мішка на тебе увагу зверне? І не сподівайся, натура в нього така – старим та убогим допомагати.
Оля обурено відповіла:
– Ви що собі дозволяєте? Хто взагалі дав вам право мене ображати?
Далі сталося те, чого Ольга взагалі не очікувала й навіть припустити не могла, що таке в житті буває. Неждана гостя схопила її за волосся, звалила й почала товкти.
– Приїхала – поводься пристойно, і на чужих чоловіків не зазирай!
Оля закричала від болю й переляку, але дівчина довго тягала її двором.
Увечері Мішка, зачиняючи ворота ковальні, почув від парубків, що сталося. Обличчя його стало багряним.
– Валька, де?
– Та біля хати. Де ж їй бути?
Михайло обернувся, підняв важкий засов і рушив до хати Валентини.
– Ой, лишечко, біді бути, – підскочив дід Семенович. – А рознесе ж він їм хату! Треба за вчителькою бігти!
Припустив Семенович так, що й у молодості не бігав. Оля якраз речі складала. Збиралася вранці їхати.
– Збираєшся?
Оля подивилася на дідуся, але нічого не відповіла.
– Ну, може, й правильно. Нащо тобі це все? Мішку ж таки посадять. Без тебе точно посадять. Ти ж, може, й змогла б не допустити… А без тебе добром нічого не скінчиться.
– Я-то тут до чого? Он у нього дівчина є, нехай за ним і дивиться.
Семенович сміявся.
– Так це тільки вона так вирішила, що вона його дівчина. Він же згоди не давав. Та й невідомо, чим тепер усе скінчиться.
Оля роздратовано спитала:
– Та що це «усе»? Я поїду вранці – і все буде, як раніше.
– О, де там! Хлопці розповіли, що сталося. Мішка до Вальки пішов, знаряддя із собою взяв. А Генка спить і бачить, як би його у каталажку відвести.
– Як пішов? Отак пішов! Рознесе хатину. Вальку, може, й не торкне – не бачив я, щоб на людей Мішка кидався. Але хату точно рознесе.
– А що ви сидите? Біжіть!
Дідусь хитро усміхнувся.
– Та вже біжу, біжу!
А через два роки Олі все-таки довелося піти з роботи. Тимчасово, правда, на час декрету. Мішка за весь цей час жодного разу до чарки не доторкнувся. Та й не хотілося, і не було коли. Дім новий, великий, вже під стріху зводив.
У селі тільки й ахали – таких будинків у них ще не було. А Мішка вже й альтанку ковану задумав, і про машину помишляв. Та взагалі він заради своєї Олі на все був готовий. А народження сина навіть злякався. Побоювався, що від щастя на той світ піде. Ну, якщо, звісно, можна піти на той світ від щастя.
