“Ти що, хочеш мою маму на вулицю вигнати? Не будь егоїстом!” — Наталя вигукувала це щоразу, коли я підіймав тему її від’їзду. Моє терпіння вичерпалося, і я вирішив: або я ставлю їй ультиматум, або моя власна валіза буде першою, хто залишить цю квартиру
Я не знаю, скільки ще витримаю. Теща, Олена Петрівна, приїхала нібито «на тиждень» після того, як у них в селі прорвало водопровід, і ось уже шостий місяць, як вона облаштувалася у нашій вітальні.
Моя дружина, Наталя, каже, що це «допомога», але мені здається, що я став жити у чужому, хай і дуже рідному, готелі, де не можна навіть на дивані розвалитися, як хочеш. Я вже навіть почав заздрити сусіду, у якого кіт голосно нявчить ночами, бо мій стрес — тихий, але руйнівний.
Мене звуть Остап. Я — звичайний київський айтішник, люблю свою роботу, обожнюю свою дружину Наталю і до недавнього часу вважав своє життя ідеальним. У нас з Наталею двокімнатна квартира: наша спальня і гостьова-кабінет-вітальня. Ми щойно закінчили там ремонт, купили новий, нереально зручний диван і планували нарешті насолоджуватися тихими вечорами за серіалами. Нашій ідилії, як виявилося, судилося тривати недовго.
Все почалося минулої зими. Подзвонила Наталя, її голос був сповнений тривоги.
– Остапе, ти не повіриш. У мами в будинку прорвало трубу. Якась стара, ще радянська. Залило півпідвалу, і тепер треба робити капітальний ремонт. Немає ні води, ні опалення.
Я, звісно, відразу запитав про тещу, Олену Петрівну.
– А де ж вона зараз? Може, до тітки Галі поїде?
– Ні, тітка Галя сама зараз у онуків. Я вже все вирішила. Вона приїде до нас. Тиждень-два, поки не залагодять найгірше. Я вже її повідомила.
Ось так, «повідомила». Без обговорень. Я, звісно, не міг відмовити, розуміючи ситуацію. Олена Петрівна — жінка енергійна, але вимоглива. Я завжди ставився до неї з повагою, але тривалий спільний побут ніколи не входив у мої плани.
Приїхала Олена Петрівна не з маленькою валізою, а з двома величезними сумками, торбою консервації і сіткою власних яблук.
– Ой, Остапчику, який же у вас диванчик! Ніби хмаринка! – сказала вона, ледь переступивши поріг. – Я тут тихенько, ви мене навіть не помітите.
«Тихо» — це, виявилося, дуже розтяжне поняття.
Перший тиждень був терпимим. Вона дійсно займалася своїми справами, допомагала Наталі на кухні. Але вже на другий тиждень почалися зміни, які повільно, але впевнено перетворювали наше гніздечко на філію її сільського будинку.
По-перше, кухня. Олена Петрівна вирішила, що ми, двоє дорослих людей, які успішно самі годували себе роками, харчуємося неправильно. Замість моєї улюбленої піци чи Наталиного кішу на вечерю, у нас щодня з’являлися борщі, вареники, голубці – все, звісно, смачне, але у таких кількостях, що можна було б годувати невелику робітничу бригаду.
– Остапчику, скільки можна ці макарони їсти? Я вам отут наварила свіженького!
І вона обов’язково зранку обсмажувала цибулю та моркву, аромат якої проникав крізь зачинені двері нашої спальні, замість запаху кави.
По-друге, мій робочий куточок. Я працюю вдома, і моя робоча зона була саме у вітальні. Спочатку Олена Петрівна просто намагалася тихенько дивитися серіали у навушниках. Але потім вона почала робити зарядку за якимось відео на телевізорі, який стояв прямо за моїм столом, а потім взагалі пристосувала стіл для різання овочів, поки я був на онлайн-зустрічі.
– Ой, ти не ображайся, мені тут світла більше, а тобі ж не заважає, ти ж у навушниках!
Коли я сказав Наталі, що це мене відволікає, вона лише знизала плечима.
– Ну що ти, Остапе! Мамі ж ніде більше! Вона ж старається!
«Старається» — це по-третє: тотальний контроль. Олена Петрівна почала купувати продукти. І не просто купувати, а купувати виключно те, що вона вважала потрібним. Якось я зайшов у супермаркет за улюбленою кавою, а вона вже за мене розплатилася, сказавши, що це «занадто дорого, а ось ця розчинна за 150 гривень — теж добра».
– Остапе, ти що? Я ж вже купила все, ось твої 700 гривень, краще купи Наталі якісь квіти!
Я відчував себе не дорослим чоловіком, власником квартири, а підлітком, якого контролює сувора, але турботлива бабуся.
Минув місяць. Потім два. Ремонт у селі затягнувся. Спочатку не могли знайти майстрів. Потім майстри знайшлися, але виявилося, що треба міняти не лише трубу, а й частину підлоги.
– Наталочко, а як же мама? – обережно запитав я через три місяці. – Вона ж казала, що на тиждень…
Наталя стала на захист матері, як левиця.
– Ти що, хочеш її на вулицю вигнати? Ти бачив, які ціни на оренду? Де вона житиме? Не будь егоїстом!
Мій дискомфорт наростав. Я вже не міг нормально працювати, не міг просто ввечері прилягти на дивані, бо там лежали випрані рушники або готувався до розсади ящик з землею. Навіть наші вечори з Наталею, які були нашою фортецею, перетворилися на спільне сидіння за столом, де ми мовчки пили чай, боячись порушити тишу.
Останньою краплею став випадок минулого тижня. Я вкотре запитав, коли ж ремонт у селі закінчиться, і Олена Петрівна заявила, дивлячись у телевізор, що «зараз такі ціни, що, може, вже й не варто той ремонт закінчувати, може, продати той будинок і тут жити».
Цей тихий, майже невинний коментар прозвучав для мене як вирок. Продати будинок — і оселитися у нас назавжди! Я відчув, як усередині все стискається. Я подивився на свій диван, на свій стіл, на свою дружину, яка відвела погляд.
– Олено Петрівно, – сказав я тихо, але твердо, – цей тиждень ви живете у нас за рахунок того, що ми всі разом скидаємося на продукти і комунальні послуги. Але я вже не можу. Це не готель. І я хочу повернути своє життя.
Наталя потім влаштувала мені справжній допит.
– Як ти міг так сказати моїй мамі?! Вона ж стільки для нас робить!
– Наталю, вона робить для себе, а я втрачаю свій простір. Я втрачаю нас. Я вже пів року живу наче гість у власному домі. Я виснажений.
Я не знаю, як це закінчиться. Але я купив собі нову валізу. Я думаю про те, щоб взяти відпустку і поїхати пожити кудись на тиждень, може, до мого друга Ігоря, щоб Наталя залишилася наодинці з мамою і зрозуміла, що відбувається. А може, просто поставити Наталі ультиматум.
І ось я сиджу тут, п’ю несмачну розчинну каву, куплену тещею, і дивлюся на її сумки, які стоять у кутку вже шостий місяць, наче вони не тимчасові гості, а повноправні мешканці.
А як би ви вчинили на моєму місці? Чи є у вас історії про те, як візит родичів перетворився на тривале спільне проживання?
