— Ти серйозно вважаєш, що маєш право розпоряджатися моїм житлом за моєю спиною? Раз ви так прагнете жити табором — живіть тут, у матері, а я їду до себе додому, де ніхто не наважиться переступити поріг без моєї згоди!
Женя росла в сім’ї, де особистий простір був не просто словом, а базовим законом співіснування. Батьки ніколи не заходили до її кімнати без стуку, не перевіряли її телефон і, що найголовніше, ніколи не запрошували гостей, не обговоривши це з нею заздалегідь. У їхньому домі панувала тиша, а кожен вечір був передбачуваним і затишним.
Коли вона вийшла заміж за Дмитра, світ Жені перевернувся. У його матері, Людмили Іванівни, був величезний будинок, який більше нагадував вокзал. Двоюрідні брати, тітки з інших міст, племінники — потік родичів був нескінченним. На кожне свято збиралося не менше двадцяти осіб.
Перший візит до свекрухи став для Жені шоком. Люди кричали через увесь стіл, перебивали одне одного і безцеремонно плескали її по плечу.
— Женечко, ти чого така мовчазна? — гриміла Людмила Іванівна. — Розповідай про себе!
— Та розповідати особливо нічого… працюю, живу, — тихо відповідала Женя.
— Ой, яка скромниця! — сміялася свекруха, одразу перемикаючись на чергового племінника.
Дмитро в цьому хаосі почувався як риба у воді. Він обіймався з братами, голосно сміявся. Вдома він був спокійним, але тут перетворювався на шумну копію своєї рідні.
— Ти чого не спілкуєшся? — запитав він увечері дорогою додому. — Вони ж усі свої!
— Для мене свої — це ти і мої батьки, Дімо. Усі інші — чужі люди, — чесно відповіла Женя.
Минуло пів року. Женя намагалася бути дипломатичною: вона не заважала чоловікові їздити до матері, але сама все частіше залишалася вдома. Тиша, книга та йога були її найкращими друзями. Дмитро іноді ображався, але Женя була непохитною: «Їдь один, передай мамі, що я зайнята».
Однак на великі сімейні вечері ходити доводилося. Однієї суботи Людмила Іванівна запросила їх «просто посидіти, по-сімейному». Женя погодилася, сподіваючись на спокійний вечір. Коли вони увійшли, Женя завмерла. За столом сиділи незнайомі люди: втомлена жінка, підліток і літній чоловік.
— Знайомтеся! — засяяла Людмила Іванівна. — Це моя двоюрідна сестра Крістіна, її син Артем і батько, Федір Степанович.
Вечір почався зі звичної метушні, але незабаром свекруха перейшла до справи.
— А у Женечки, між іншим, шикарна квартира в новобудові! — раптом голосно сказала Людмила Іванівна. — Три кімнати, величезна вітальня, дві спальні. Район просто казка — метро, парк під боком.
Женя нахмурилася. Їй було неприємно, що свекруха обговорює її майно, куплене ще до шлюбу, зі сторонніми.
— Людмило Іванівно, давайте змінимо тему, — м’яко спробувала вона перервати монолог.
— Та навіщо ж змінювати? Крістіні це дуже цікаво! — Свекруха змовницьки підмигнула гості. Крістіна кивнула:
— Так, звучить чудово. У такій просторій квартирі нам трьом точно вистачить місця.
Женя завмерла з виделкою в руці.
— Вибачте, я не зрозуміла. Кому і де вистачить місця? Людмила Іванівна сплеснула руками:
— Женечко, ну як же! У твоїй квартирі. Крістіна з сім’єю приїхали у справах, їм треба десь пожити пару місяців. Ми вже все обговорили — це ж сім’я!
Женя повільно поклала виделку на стіл. Серце калатало в горлі. Вона подивилася на Дмитра, але той уперто вивчав тарілку з супом.
— Дімо? Ти знав про це?
— Ну… мама попросила допомогти, — буркнув він. — Крістіні правда важко зараз.
— І ви вирішили оселити трьох незнайомих мені людей у мою квартиру, навіть не запитавши мене? — Голос Жені став крижаним.
— Яких незнайомих? Це ж рідня! — обурилася свекруха. — Женечко, не будь егоїсткою. Треба виручати своїх.
— «Свої» для мене — не ті, кого я бачу вперше в житті, — Женя встала з-за столу. — Людмило Іванівно, я не знаю, на що ви розраховували, але ніхто ні в яку мою квартиру не поїде.
За столом запанувала гробова тиша. Крістіна опустила очі, Федір Степанович закашлявся.
— Ти що собі дозволяєш? — Людмила Іванівна зблідла від люті. — Ми вже все розпланували!
— Ви розпланували моє життя і моє житло без мого відома. Це безумство.
— Дімо! Чуєш, як вона розмовляє? — верескнула свекруха.
Дмитро підняв голову:
— Жень, ну давай без істерик. Мама права, їм треба допомогти. Це всього на пару місяців.
— Два місяці? — Женя гірко розсміялася. — Ти вважаєш, що я повинна перетворити свій дім на гуртожиток, тому що твоя мама так вирішила?
— Ти моя дружина, ти маєш підтримувати сім’ю! — відрізав Дмитро.
— Я твоя дружина, а не твоя власність, — твердо сказала Женя. — Раз ви так вирішили все за мене, залишайтеся тут. Я їду додому. Сама. Женя різко вийшла в передпокій. Дмитро наздогнав її, намагаючись схопити за руку.
— Женько, почекай, давай поговоримо!
— Нам нема про що говорити, Дімо. Ти обрав сторону матері, навіть не подумавши захистити мої кордони. Приїжджай ввечері за речами. Я їх зберу.
— Ти мене виганяєш? — Дмитро застиг.
— Я роблю висновки. Ти не поважаєш мене як рівну. Прощавай.
Повернувшись додому, Женя не дозволила собі розплакатися.
Телефон розривався. Дзвонив Дмитро, Людмила Іванівна, якісь далекі тітки. Свекруха, мабуть, уже сповістила всіх про «безсердечну невістку». Женя мовчки блокувала номери один за одним. О десятій вечора прийшов Дмитро. Він виглядав пригніченим і винуватим.
— Речі в передпокої, — коротко кинула Женя.
— Ти серйозно? Через один випадок руйнуєш сім’ю?
— Це не «один випадок», Дімо. Це показник того, як ти до мене ставишся. Для тебе я — зручний додаток, який має мовчки погоджуватися з будь-яким самодурством твоєї мами.
— Я хотів як краще! Мама б образилася, якби я їй відмовив!
— Тобто її образа для тебе важливіша, ніж мій комфорт і моє право розпоряджатися своєю власністю? — Женя подивилася йому прямо в очі. — Ти ніколи не сприймав мене як особистість. Тобі була потрібна «скромниця», якою можна потурати. Але ти помилився.
Дмитро спробував підійти до неї, але Женя відступила.
— Йди, Дімо. Завтра я подаю на розлучення. Квартира куплена до шлюбу, тож ділити нам нічого.
— Ти про це пошкодуєш! — крикнув він, хапаючи валізи. — Ти залишишся одна у своїй порожній фортеці!
— Краще бути однією в тиші, ніж із зрадником у шумі, — відповіла вона і зачинила двері.
Розлучення пройшло напрочуд швидко. Дмитро намагався погрожувати судом за квартиру, але юристи швидко охолодили його запал — майно, придбане до шлюбу, не ділиться. Людмила Іванівна написала прощальне повідомлення: «Сподіваюся, тобі буде соромно за розбите життя мого сина». Женя просто видалила його.
Перші місяці після розлучення Женя насолоджувалася кожною миттю. Ніхто не вривався в її плани, ніхто не нав’язував шумні посиденьки. Вона облаштувала квартиру на свій смак: купила величезний м’який килим, нові картини і насолоджувалася тишею.
На роботі Женя отримала підвищення. Її поважали за твердість характеру та вміння тримати дистанцію. Подруги запитували: «Невже не шкодуєш? Все-таки сім’я…»
— Сім’я — це там, де тебе чують, — відповідала Женя. — А там був колгосп, де моя думка коштувала нуль.
Через рік на робочому семінарі вона познайомилася з Ігорем. Він був спокійним, розважливим і мав тонке почуття гумору. Вони почали зустрічатися, але Женя не поспішала зближуватися. Вона відкрито розповіла йому про свій минулий шлюб.
— Ти правильно зробила, — серйозно сказав Ігор. — Особисті кордони — це фундамент. Якщо їх ламають, рушиться вся будівля.
Ці слова стали для Жені зціленням. Ігор ніколи не намагався нав’язати їй свою думку, він завжди запитував: «Як ти на це дивишся? Тобі буде комфортно?» Коли через півтора року постало питання про спільне життя, вони обговорили це заздалегідь. — Це твоя квартира, Женю, — сказав Ігор. — Я приходжу сюди як партнер. Давай домовимося про правила нашого дому одразу.
Женя сиділа на балконі своєї квартири, попиваючи чай. У сусідній кімнаті Ігор стиха переговорювався по телефону, обговорюючи робочі моменти. У їхньому домі панував той самий затишний спокій, про який вона мріяла.
Іноді вона згадувала Дмитра. Із соцмереж вона знала, що він таки знайшов собі дружину — тиху дівчину з села, яка тепер безмовно готує на двадцять осіб і терпить нескінченні візити Крістін та Артемів. Дмитро виглядав на фото втомленим, а Людмила Іванівна на задньому плані — переможною.
Женя усміхнулася своїм думкам. Вона не відчувала зла, тільки полегшення. Вона відстояла свою фортецю. Вона відстояла себе. Тепер її простір був наповнений тільки тими людьми, яких вона справді хотіла бачити. І в цій тиші вона нарешті почула саму себе.
Життя було прекрасним, тому що воно належало тільки їй.
