– Ти розумієш, що я вклала у цей дім 500 000 гривень з бабусиної спадщини? – прошепотіла я, тримаючи в руках чек за штори, які він назвав «ганчірками», – а тепер ти хочеш половину? А я думала, ми будуємо родинне гніздо, а не об’єкт для поділу в суді
Я вклала всю спадщину моєї бабусі Ганни в ремонт старого будинку в селі, мріючи зробити його нашим сімейним гніздом для чоловіка та наших дітей – Софії й Тараса. Ми з Дмитром разом планували кожен куточок, але тепер, коли дім сяє новизною, він заявив, що хоче розлучення і половину майна.
Я відчуваю, ніби земля вислизає з-під ніг, адже я вірила, що цей будинок об’єднає нас, а натомість він нас посварив. Як могло статися, що мої мрії про спільне майбутнє розсипаються, а чоловік, якого я кохала, дивиться на мене, як на чужу? І що приховує його холодна посмішка, коли він говорить про “справедливий поділ”?
Моя бабуся Ганна була для мене цілим світом. Її хата в селі, з вишневим садом і скрипучими дерев’яними сходами, була моїм притулком. Там я вчилася пекти пироги, слухала її розповіді про молодість і вчилася бути сильною. Коли її не стало, я втратила не просто рідну людину, а частинку себе.
Але вона залишила мені спадщину – гроші від продажу її міської квартири. 500 000 гривень. Я знала, куди їх вкласти: у старий будинок у селі, який ми з Дмитром купили ще на початку шлюбу. Це мала бути наша фортеця, місце, де зростатимуть наші діти, де ми разом постаріємо. Але тепер, коли дім нарешті готовий, Дмитро хоче його розділити. І я не знаю, як мені з цим жити.
Все почалося з мрії. Ми з Дмитром одружилися десять років тому, і тоді він був людиною, яка могла серед ночі піти за моїм улюбленим морозивом чи обійняти мене так міцно, що всі проблеми зникали. У нас народилися Софія, а потім Тарас, і життя закрутилося: робота, дитячий садок, безкінечні рахунки. Дмитро змінився – став мовчазним, відстороненим. Я думала, це через втому, через буденність. Але я вірила, що наш новий дім поверне нам ту близькість, яка колись була.
Коли я отримала спадщину, ми з Дмитром сіли за стіл і довго говорили. “Катю, це наш шанс,” – сказав він тоді, і його очі горіли. Ми вирішили вкласти всі 500 000 гривень у ремонт будинку. Я уявляла, як Софія бігатиме по новій дерев’яній підлозі, як Тарас малюватиме на стінах своєї кімнати, як ми з Дмитром питимемо каву на терасі, милуючись вишнями. Перші місяці ремонту були як медовий місяць: ми разом обирали шпалери, сперечалися про колір кухні, сміялися, коли фарба потрапила мені на обличчя. Дмитро навіть поцілував мене одного вечора, сказавши: “Ти моя дизайнерка мрії.”
Але щось пішло не так. Спочатку це були дрібниці: він бурчав, що я витратила 12 000 гривень на лляні штори, хоча я пояснила, що вони пошиті на замовлення і створюють затишок. “Катю, це просто ганчірки,” – кинув він, тримаючи чек, наче доказ моєї провини. Я намагалася не звертати уваги, казала собі, що він просто втомився. Але його слова ставали все гострішими.
– Ти витрачаєш гроші, наче вони твої власні, – сказав він якось увечері, коли я показала йому нову люстру за 8 000 гривень.
– Вони й є мої, Дмитре. Це спадщина моєї бабусі, – відповіла я, намагаючись зберігати спокій. – Але дім наш. Для нас усіх.
Він пирхнув і відвернувся. Того вечора я вперше відчула, що між нами прірва. Я стояла біля вікна, гладячи ті самі штори, і думала: невже справа тільки в грошах?
Моя подруга Олена, з якою ми часто пили каву в її затишній квартирі, попереджала мене. “Катю, будинок – це не магія. Він не склеїть те, що вже тріщить,” – сказала вона, коли я ділилася планами ремонту. Я відмахнулася. “Ти не розумієш, Олено. Це наш шанс почати заново.” Вона лише зітхнула.
Одного вечора, коли діти вже спали, я вирішила поговорити з Дмитром. Він сидів на кухні, гортаючи щось у телефоні. Його обличчя було як камінь – холодне, непроникне.
– Дмитре, що з тобою? – тихо спитала я. – Ти весь час незадоволений. Сказав, що дім “не буде нашим надовго”. Що ти мав на увазі?
Він підняв очі, але в них не було тепла.
– Катю, можливо, тобі варто нарешті побачити, що ми давно граємо в шлюб. Ти – ідеальна дружина, яка все робить для сім’ї, а я – чоловік, який має захоплюватися твоїми шторами і твоїм “проектом життя”.
Я відчула, як серце стискається.
– Проектом життя? – перепитала я, ледве стримуючи тремтіння в голосі. – Це наш дім, Дмитре. Я вклала в нього все, що мала. Ти теж цього хотів!
– Я думав, що це щось змінить, – пробурмотів він. – Але це просто стіни. Гроші. Фарба. Нічого, що робить нас ближчими.
– То скажи прямо, – я затремтіла. – Ти мене більше не кохаєш?
Він мовчав. Тиша була важчою за будь-які слова. Нарешті він сказав:
– Я люблю дітей. Наш дім. Тебе… мабуть, теж. Але не так, як раніше.
Він встав і пішов, залишивши мене на кухні саму. Я дивилася на стільницю, де ще вчора ми разом пили чай, і не могла повірити, що все розвалюється.
Через кілька тижнів я почула те, що змінило все. Я складала білизну в спальні, коли почула Дмитра на ганку. Його голос був тихим, але я розчула: “Не хвилюйся, все поділимо навпіл. Їй лише треба підписати папери.” Я отетеріла. Папери? Навпіл? З футболкою Тараса в руках я вибігла на ганок.
– Дмитре! З ким ти говориш? – вигукнула я.
Він різко обернувся, його обличчя спалахнуло.
– Катю, не підслуховуй.
– Що значить “навпіл” і “папери”? – мій голос тремтів.
Він зітхнув, ніби я його втомила.
– Я хочу розлучення. І справедливого поділу майна.
Я відчула, як земля йде з-під ніг.
– Розлучення? Після всього? Після того, як я вклала 500 000 гривень у цей дім? – мій голос зірвався на крик.
– Ти його будувала. А я просто був поруч, – холодно відповів він. – Але ми одружені, Катю. Дім – наш спільний. І я хочу свою частину.
Я опустилася на сходи ганку. Сльози текли по обличчю, але я не могла їх зупинити. Дмитро просто зайшов у дім, залишивши мене саму.
Олена запросила мене до себе наступного дня. Ми сиділи на її дивані, і я розповідала все, ковтаючи сльози і вино.
– Я не помічала, Олено, – шепотіла я. – Він давно змінився. Його дзвінки, його “похід у спортзал”, запах чужих парфумів… Я думала, це моя провина.
– Катю, ти не можеш тягнути все сама, – сказала вона, стиснувши мою руку. – Ти будувала дім, але він давно будував щось інше. З іншою.
Я здригнулася. Інша. Я знала, що в нього хтось є. Не коханка, як у мелодрамах, а хтось, з ким він сміявся так, як давно не сміявся зі мною. Але я не хотіла цього визнавати.
– Що мені робити? – спитала я, дивлячись у порожнечу.
– Ти сильна, Катю. Ти завжди була. Але тобі треба подумати про себе і дітей, – відповіла Олена.
Я звернулася до адвоката. Пані Наталя, спокійна жінка з розумними очима, вислухала мене.
– Він може претендувати на половину, – сказала вона. – Але ми можемо боротися за те, щоб врахували, що гроші були твої.
Я повернулася додому, де Дмитро пив каву, наче нічого не сталося.
– Я була в адвоката, – сказала я, не дивлячись на нього. – Ти можеш отримати половину. Але не думай, що це справедливо.
Він глянув на мене, і вперше я побачила в його очах не холод, а втому.
– Катю, я не хотів, щоб усе так було, – тихо сказав він. – Але я не можу жити так далі. Я втомився.
– А я? – крикнула я. – Я не втомилася? Я тягнула все – дім, дітей, твої настрої! А ти просто вирішив усе поділити і піти?
Він мовчав. А потім сказав:
– Я теж почуваюся обманутим. Не тобою. Життям.
Це мене вразило. Я не знала, що відповісти. Може, він мав рацію? Може, ми обоє загубилися?
Дмитро з’їхав через тиждень. Він зібрав речі, залишив ключі на столі. Діти питали, чому тато не вдома. Софія, обіймаючи мене, спитала: “Мамо, ви з татом більше не любите одне одного?” Я не могла відповісти. Лише обійняла її і сказала, що ми завжди любитимемо їх із Тарасом.
Тепер я ходжу по будинку, торкаюся стін, які будувала з такою любов’ю. Кожна плитка, кожна штора – це мої мрії. Але мрії не тримають людей разом. Олена каже, що я повинна почати спочатку. Але я ще не готова. Я не знаю, чи залишуся в цьому домі, чи продам його. Єдине, що я знаю точно: я більше не буду будувати нічого для когось іншого. Цей дім – мій. І я вирішу, що з ним робити.
Але от скажіть мені, люди добрі… Як правильно чинити, коли любов стає боргом, а спільне життя – судовим процесом? Коли твоє «ми» з роками стирається до «я – і він десь поруч»? Я ж не шукала золота, я шукала спокою. Хотіла простого: дім, де тепло, де сміються діти, де хтось зустрічає тебе з обіймами. А вийшло, що я побудувала фортецю… з одного боку.
Чому ми, жінки, так часто віримо, що щось зовнішнє – ремонт, нова кухня, гарні штори – з’єднає те, що давно тріснуло всередині? І чому чоловіки іноді мовчки зникають, залишаючи лише тінь себе та фразу: «Я втомився»? Хіба ми не втомлюємось? Хіба втома – привід усе зруйнувати?
Я іноді думаю, може, я винна в тому, що хотіла «дому» більше, ніж стосунків? Може, я переплутала цеглу з почуттями? Але ж я не будувала цей дім сама. Дмитро теж обирав фарбу, торкався стін, розповідав, де буде диван. То де ми загубилися? І коли?
А ще – чи можна захистити своє майбутнє юридично? Адвокат каже: так, можна боротися. Але як боротися за щось, що ти будувала не як актив, а як притулок любові? Як довести, що для тебе це не квадратні метри, а останній шанс зберегти те, що вже тріщало?
Софія й Тарас щодня питають про тата. Я не знаю, як пояснити їм, що іноді люди перестають бути сім’єю, навіть якщо люблять дітей. Що любов дорослих – складна штука, яка не завжди витримує випробування реальністю. А головне – як виростити дітей, не перетворюючи їх на суддів нашої поразки?
Скажіть мені чесно – ви би пробачили? Поділили би дім із тим, хто пішов у найважчий момент? А чи варто боротися за щось, що вже не гріє, чи краще лишити, продати й почати спочатку?
Може, я просто жінка, яка вклала любов у стіни замість того, щоб вкладати її у себе? Але тоді скажіть: як ви б учинили на моєму місці? Що б ви зробили з домом, що більше не дім, і з серцем, у якому ще жевріє надія?
