— Ти принесла в наш дім тільки сором, тож не смій навіть за стіл з нами сідати, — шипів свекор щоразу, коли бачив невістку. Він будував прірву для неї, але не помітив, як сам опинився на її краю, і з неї була лише одна дорога.
Степан Петрович залетів до хати так, що двері ледь не злетіли з петель. Він важко дихав, а його обличчя почервоніло від гніву.
— Маріє, подавай вечерю! Скільки можна чекати? Чому все холодне? Я не люблю їсти те, що вже встигло охолонути!
— Несу, Степане, вже несу. Ось, щойно з печі хліб дістала, свіженький, — Марія метушилася коло столу, намагаючись догодити чоловікові.
Вона знала, що коли Степан голодний, краще під гарячу руку не потрапляти. Він завжди був суворим господарем, який тримав усю родину в кулаці.
— А ти чого стоїш? Сідай і їж, — буркнув він, відламуючи шматок хліба.
— Та я зараз, ось тільки Кирилові тарілку поставлю. Його знову немає вдома.
— Знову до своєї Юлі побіг? — Степан грюкнув ложкою по столу. — Скільки можна повторювати? Не пара вона йому! Від поганого кореня добра не чекай. Ти ж знаєш, яка в неї мати. Вся громада про неї пліткує.
— Та молоді вони ще, Степане, — тихо мовила Марія. — Може, то просто дружба. Переростуть.
— Не кажи дурниць! Кирило вже дорослий хлопець, йому про майбутнє думати треба, а він з нею вештається. Ось старший наш, Андрій, молодець. Вибрав дівчину з порядної родини, свати в нас тепер шановані люди. А цей? Тьху, дивитися гидко!
Марія мовчала, але серце її стискалося. Вона бачила, як світяться очі сина, коли він повертається від Юлі. Дівчина була сиротою при живій матері. Її мати, Ганна, після того як чоловік поїхав на заробітки і не повернувся, зовсім занепала. У їхній хаті вічно стояла гамір, збиралися якісь сумнівні компанії. Юля ж, навпаки, була тихою, працьовитою і дуже самотньою в тій неспокійній оселі.
Пізно ввечері Кирило повернувся додому. Він виглядав втомленим, але щасливим.
— Мамо, є щось поїсти? Я такий голодний!
— Сідай, синку, я тобі молока наллю. Чого ж ти так пізно? Батько лютує.
— Мамо, ми з Юлею розмовляли. Вона така чудова. Якби ти тільки знала, як їй важко в тій хаті.
— Кириле, послухай матір. Покинь ти її. Батько ніколи не прийме таку невістку. Він каже, що яблуко від яблуні далеко не котиться.
— Та не така вона, мамо! Вона інша. Вона хоче втекти від того життя, хоче нормальної родини. Я кохаю її, і ми вирішили бути разом.
Минуло кілька місяців. Осінь уже пофарбувала листя в золотаві кольори. Одного дня Степан Петрович повернувся з центру села сам не свій.
— Це де ж таке бачено, щоб діти одружувалися, не питаючи дозволу? — закричав він, побачивши Кирила в коридорі. — Мені люди кажуть, що ви сьогодні в сільраді розписалися! Це правда?
Кирило стояв рівно, дивлячись батькові в очі.
— Так, батьку. Ми тепер чоловік і дружина.
— Без весілля? Без благословення? У мою хату привів її? Хто дозволив? — Степан замахнувся, але Марія встигла перехопити його руку.
— Не треба, Степане! Він наш син!
— Я не дам вам жити тут спокійно! Усе життя будете відчувати, що ви тут зайві!
Раптом двері відчинилися, і на порозі з’явилася Юля. Вона тримала в руках невеликий вузлик з речами. Очі її були повні сліз, але вона трималася гідно.
— Добрий день, тату. Добрий день, мамо. Пробачте, що ми так… Але нам більше нікуди йти.
Степан лише люто подивився на неї і пішов у свою кімнату, гучно зачинивши двері.
Почалися важкі будні. Юля намагалася бути непомітною. Вона прокидалася раніше за всіх, прибирала, готувала, працювала на городі так, що руки ввечері не розгиналися. Марія бачила це і серце її тануло. Вона потайки допомагала невістці, вчила її господарству, бо вдома дівчину ніхто нічому не вчив.
А от Степан Петрович був непохитним. Він не розмовляв з Юлею, а якщо і звертався, то тільки з претензіями.
— Знову не так підлогу вимила! — кричав він. — Чому в цій хаті все не по-моєму? Ледарка!
Юля мовчки терпіла, ховаючи сльози. Вона знала, що Кирило її захистить, але не хотіла сварити його з батьком.
Одного разу, коли Кирило поїхав у справах до сусіднього міста, Степан Петрович вирішив навести лад у сараї. День був спекотним, а він уже давно скаржився на здоров’я, хоча нікому не зізнавався.
Марія пішла до сусідки, а Юля залишилася на кухні. Раптом вона почула глухий звук з боку подвір’я. Вибігши надвір, вона побачила свекра, який лежав біля стіни сараю. Його обличчя стало блідим, він важко хрипів.
Юля не розгубилася. Вона підбігла до нього, розстебнула комір сорочки.
— Тату, ви чуєте мене? Дихайте!
Вона бачила, що йому стає дедалі гірше. Дівчина знала, що кожна секунда на вагу золота. Вона почала робити те, чого її навчили ще в школі на заняттях з безпеки — ритмічно тиснути на грудну клітку, намагаючись підтримати його життя.
— Будь ласка, тримайтеся! Тільки не йдіть! Кирило скоро буде, мамо скоро прийде! — шепотіла вона, не припиняючи своїх дій.
Побачивши перехожого за парканом, вона щосили крикнула:
— Покличте допомогу! Швидше! Степану Петровичу погано!
Коли приїхали медики, Юля була виснажена, її руки тремтіли, а сукня була в пилюці. Фельдшер, оглянувши Степана, швидко почав надавати допомогу.
— Хто це робив до нашого приїзду? — запитав він, киваючи на Юлю.
— Я… — ледь чутно відповіла дівчина.
— Ти врятувала йому життя, дитино. Якби не ці дії, ми б не встигли.
Степана забрали до лікарні. Марія поїхала з ним, а Юля залишилася вдома, не знаючи, що буде далі.
Через два тижні Степан повернувся додому. Він став тихішим, більше не кричав. Одного вечора, коли вся родина зібралася за столом, він довго мовчав, дивлячись у свою тарілку. Потім підняв очі на Юлю.
— Юлю, дочко… Дякую тобі. Я все пам’ятаю. Навіть коли був у тумані, чув твій голос. Вибач мені за все, що я говорив. Я був неправий.
Юля посміхнулася, і вперше за довгий час у цій хаті стало тепло і затишно.
— Я вже давно все забула, тату. Головне, що ви з нами.
Степан Петрович поклав свою важку руку на плече Кирила.
— Бачиш, сину, не завжди корінь визначає дерево. Іноді на найбіднішому ґрунті виростає найкраща квітка.
А згодом у родині з’явилася ще одна чудова новина — Юля та Кирило чекали на первістка. Степан Петрович тепер сам майстрував колиску, а Марія з невісткою разом вишивали пелюшки. Життя розставило все на свої місця, довівши, що кохання і доброта сильніші за будь-які упередження.
Чи завжди ми справедливо судимо людей за їхнім походженням, чи варто давати шанс кожному проявити себе? Напишіть у коментарях, чи траплялися у вашому житті схожі історії, коли невістка чи зять ставали ближчими за рідних?
Ваша думка дуже важлива для нас! Ставте вподобайку, якщо ця історія торкнулася вашого серця, та пишіть свої коментарі, це дуже важливо для розвитку нашої спільноти!
