— Ти просто заздриш нашим успіхам, Оресте, — ці слова моєї сестри Олени досі дзвенять у вухах. Насправді ж, я заздрив не їхнім статкам, а тому часу, який вони крадуть у власної доньки, перекладаючи виховання на втомлену маму
Я завжди пишався нашими сімейними цінностями. Ми з Оленою виросли в родині, де на першому місці завжди були взаємодопомога, повага та, звичайно, діти. Мої батьки, прості вчителі, навчили нас, що матеріальне – це важливо, але родинне тепло та час, проведений разом, не купиш за жодні скарби.
Ми з дружиною Тетяною намагалися жити за цими ж принципами. Наш син, маленький Богдан, – наша найбільша радість і пріоритет. Я добре заробляю, Тетяна працює на пів ставки, щоб мати можливість більше часу приділяти синові. Ми щодня разом вечеряємо, вихідні проводимо в парку або на дачі. Ми щасливі.
Моя молодша сестра Олена, хоч і виховувалася в тій же атмосфері, вибрала зовсім інший шлях. Вона завжди була амбітною, ще з юності мріяла про кар’єру, блискучі перспективи та великі гроші.
Коли вона вийшла заміж за свого однокласника Артема, ми з Тетяною щиро за них раділи. Артем — хлопець не промах, теж із підприємницькою жилкою, і вони вдвох створили досить успішний бізнес. Вони швидко почали заробляти значно більше, ніж ми. Купили велику квартиру в центрі, змінили кілька автомобілів. Все це чудово, звичайно, але їхній фокус змістився виключно на роботу.
Навіть коли в них народилася донька Софійка, нічого не змінилося. Я тоді думав — народження дитини розставить пріоритети на свої місця. Але помилився.
Олена взяла мінімальну відпустку по догляду за дитиною і швидко повернулася до справ. Артем і не збирався зменшувати темп. І Софійка, наша мила племінниця, фактично виросла в руках моєї мами, нашої любої бабусі Ольги.
Я пам’ятаю, як одного разу, коли Софійці було близько року, ми прийшли до них у гості. Олена швидко метушилася квартирою, відповідаючи на робочі дзвінки, а Артем сидів за ноутбуком, постійно відволікаючись на повідомлення. Софійка тихенько гралася на килимку.
— Олено, а як ви встигаєте і працювати, і з дитиною? — запитала тоді Тетяна.
— Ой, Таню, легко, — відповіла Олена, не відриваючись від телефону.
— Бабуся Ольга нам дуже допомагає, ми б без неї не впоралися.
— Вона тут практично живе, так? — уточнив я, бо мама справді проводила в них весь свій час.
— Ну, так, майже, — засміялася Олена.
— Це і є та допомога. Хіба ж це погано, що мама проводить час з онукою, а ми будуємо наше майбутнє? Ми ж для Софійки стараємося.
Цей “будівельний” процес не припиняється вже кілька років. Софійці тепер шість, і вона готується до школи.
Я думав, що з початком шкільного життя Олена та Артем трохи зменшать оберти. Наївний. Усе стало ще гірше.
Вони записали Софійку до однієї з найпрестижніших приватних шкіл у місті, яка вимагає шалених внесків. Це автоматично означає, що їм потрібно працювати ще більше, щоб утримувати цей дорогий рівень життя.
Бабуся Ольга, наша мама, не справляється фізично. Вона вже немолода жінка, хоч і сповнена енергії, але щодня возити онуку до школи, потім забирати, водити на всілякі гуртки, робити з нею уроки – це занадто.
Нещодавно я зателефонував мамі, щоб запросити її до нас у гості на вихідні.
— Оресте, синку, я не можу, — пролунав у слухавці втомлений голос.
— Я сьогодні знову до пізнього вечора з Софійкою. Олена та Артем мають важливу ділову зустріч.
— Мамо, але ж вони мають няню, вони могли б її найняти для таких випадків!
— Вони кажуть, що няня — це для чужих людей. А хто ж краще догляне, ніж рідна бабуся? — зітхнула вона.
— Але ти ж виснажена, мамо! Це не нормально, що ти цілими днями в них як безоплатна помічниця, — я відчував, як у мені закипає обурення.
— Вони ж тобі, мабуть, хоч якось допомагають, компенсують?
— Вони мені купують дорогі подарунки на свята, — вона спробувала бути оптимістичною.
— Це не компенсація, мамо. Це просто подарунки. А ти працюєш як справжній вихователь.
Я вирішив поговорити з Оленою. Вибрав момент, коли ми зустрілися на сімейному обіді у батьків. Артема, як завжди, не було – він мав “нагальну справу”.
— Олено, мені треба поговорити з тобою про Софійку і маму, — я почав спокійно.
— Оресте, що сталося? — вона швидко перевела погляд зі свого телефону на мене.
— Ти не помічаєш, що мама зовсім виснажена? Ти і Артем ганяєтесь за кожним додатковим прибутком, а дитина, вибач, росте сама з бабусею.
Олена здивовано підняла брову.
— Оресте, ти починаєш? Ми ж уже говорили. Ми робимо все для Софійки. Ми даємо їй найкращу освіту, найкращий одяг. А мама? Мамі подобається з онукою. Це її спосіб життя, її радість.
— Її радість — це твій безоплатний обов’язок, Олено, — я вже не міг стриматися.
— Дитина має бачити батьків! Ти з Артемом зникаєш з дому о сьомій ранку і повертаєшся о дев’ятій вечора. Де ви, як батьки, у цьому рівнянні?
— А ти, брате, просто заздриш, — її тон став різким.
— Заздриш нашим успіхам, нашим можливостям. Ти вирішив сидіти в зоні комфорту, а ми будуємо майбутнє. Ми забезпечуємо Софійці той старт, який не змогли дати нам.
— Це не заздрість, Олено, — я відчув розчарування.
— Це занепокоєння за вас, за Софійку і за маму. Невже ти не розумієш, що твоїй дитині зараз потрібен не дорогий автомобіль, а ти? Твоя увага, твій час.
— Увага? Вона отримує її вдосталь. І потім, після школи вона ходить на музику, на малювання. Вона розвивається, — Олена поправила волосся.
— Це не сидіння без діла, як у твого Богдана, який цілий день у тебе під ногами.
— Богдан не сидить у мене під ногами, Олено. Він проводить час зі своїми батьками, які його люблять і виховують, — Тетяна тихо підійшла до мене і поклала руку на плече.
— Ми, на відміну від вас, не перекладаємо свої обов’язки на літню людину, виправдовуючи це благородною метою.
Олена образилася і пішла, кинувши, що ми “не розуміємо справжніх амбіцій”. Артем наступного дня написав мені коротке повідомлення: “Не втручайся у наші справи, Оресте. Це наше життя”.
Я досі не можу зрозуміти їхнього мислення. Вони жертвують найціннішим – дитинством своєї дитини та здоров’ям матері – заради примарного “успіху”. Гроші, кар’єра – це все минає, але пропущені моменти з власною дитиною вже не повернути.
Мені так сумно дивитися на Софійку. Вона росте чудовою, але дуже самотньою дівчинкою. Вона обожнює бабусю, але коли бачить нас із Богданом, як ми весело граємо, в її очах з’являється туга. Іноді мені здається, що вона плутає бабусю зі своєю мамою. А її справжні батьки – це просто спонсори її дорогого життя.
Я думаю, чи варто мені продовжувати тиснути на сестру? Чи маю я право втручатися в їхнє життя, якщо страждає моя мама? Можливо, Олена справді має рацію, і я просто не розумію їхнього прагнення? Але яке ж це “прагнення”, якщо воно калічить сімейні стосунки і виснажує рідну маму?
Що ви думаєте про таку ситуацію? Чи правильно я роблю, що переживаю за сестру та племінницю, чи варто мені зайнятися лише своєю сім’єю і припинити всі розмови?
Напишіть свою думку в коментарях, це дуже важливо для мене. І якщо вам сподобалася ця історія, поставте свою вподобайку, щоб цю розповідь прочитало якомога більше людей.
