— Ти просто стaра і нічого не розумієш у моді — холодно промовила Соломія, ховаючи нові кросівки. Я відчула, як холод від її слів пробирає сильніше, ніж майбутні зимові морози без опалення. Тепер я знала, на що здатна онука заради шматка шкіри та гуми.
Світло на кухні було тьмяним, але Ярині вистачало його, щоб бачити кожну тріщину на старій стільниці. Вона сиділа, поклавши руки на коліна, і слухала, як у сусідній кімнаті вишукує щось її онука.
Анатолій, чоловік Ярини, давно заснув, і його рівномірне дихання було єдиним звуком, що порушував тишу цієї пізньої години. Ярина згадувала, як колись ця дівчинка бігала босоніж по траві, хапалася за її спідницю і просила розповісти казку про лісових мешканців. Тоді вони були цілим світом одне для одного. Ярина віддавала їй найкращі шматочки пирога, купувала стрічки на останні копійки та вірила, що виховує людину з великим серцем.
Минули роки, і маленька Соломія перетворилася на дівчину, чиї очі частіше дивилися в екран телефона, ніж на обличчя бабусі. Анатолій часто бурчав, що молодь стала холодною, але Ярина завжди захищала онуку. Вона казала, що час тепер такий, швидкий і вимогливий. Проте сьогоднішня подія змінила все.
Усе почалося вранці, коли Соломія забігла до хати з виразом обличчя, який Ярина вже навчилася впізнавати. Це був вираз крайньої потреби, змішаної з роздратуванням.
— Бабусю, ти не уявляєш, які вони чудові.
— Про що ти, дитино? — запитала Ярина, витираючи руки об фартух.
— Ті кросівки. Усі дівчата в групі вже мають такі. Вони зі спеціальної колекції, з високою підошвою і золотистими вставками. Мені соромно виходити в моїх старих черевиках.
— Але ж ми минулого місяця купили тобі нове взуття, — тихо зауважив Анатолій, який саме зайшов до кухні.
— То були звичайні речі, діду. Ви не розумієте. Це питання статусу. Якщо в тебе немає таких речей, ти ніби невидима.
— Ми не маємо можливості купувати речі заради статусу, — відповів Анатолій, хитаючи головою. — Нам треба дрова на зиму замовити.
Соломія тоді нічого не відповіла, лише голосно грюкнула дверима своєї кімнати. Ярина відчула, як серце стиснулося. Вона знала, де лежать їхні заощадження. Це були гроші, які вони з чоловіком відкладали роками, відмовляючи собі в усьому. Гроші лежали у великій порцеляновій вазі, що стояла на верхній полиці серванта, прикрита штучними квітами.
Ввечері, коли Анатолій пішов поратися в саду, Ярина помітила, як Соломія крутиться біля вітальні. Вона не хотіла думати про погане, але підозра вже оселилася в її думках. Коли дівчина вийшла з дому, Ярина підійшла до серванта. Руки її тремтіли. Вона піднялася на стілець, дістала вазу і зазирнула всередину. Порожньо. Навіть дрібних купюр не залишилося.
Тепер, сидячи в напівтемряві, Ярина чекала на повернення онуки. Вона не знала, що скаже. Їй було не так шкода грошей, як тієї довіри, яка розсипалася вщент. Соломія повернулася пізно. Вона намагалася пройти повз кухню непоміченою, тримаючи в руках великий пакунок.
— Соломіє, зайди сюди, — покликала Ярина.
Дівчина зупинилася, її плечі напружилися. Вона повільно увійшла до кухні й поставила пакет на стілець.
— Чому ти не спиш? — запитала вона, не піднімаючи очей.
— Я чекала на тебе. Хочу подивитися на твою покупку.
Соломія мовчки витягла коробку. Вона відкрила її, і в тьмяному світлі заблищали ті самі кросівки. Вони виглядали чужими в цій скромній хаті серед вишитих рушників та запаху сушених трав.
— Вони коштували все, що було у вазі? — запитала Ярина.
Соломія різко підняла голову.
— А що мені було робити? Ви б ніколи не дали мені їх просто так. Ви тільки про свої дрова і думаєте. А мені жити треба зараз. Мені треба відчувати себе людиною серед однолітків.
— Ти вважаєш, що людина визначається взуттям? — голос Ярини тремтів.
— У моєму світі так. Ви живете минулим. Ці гроші все одно просто лежали. Я віддам їх, коли піду на роботу.
— Ти забрала те, що дідусь збирав по копійці, відмовляючи собі в теплому одязі. Ти знаєш, що в нього взимку постійно мерзнуть ноги?
— Ой, не починай знову ці розмови про совість. Це просто папірці. Я куплю йому потім найкращі шкарпетки.
Ярина дивилася на онуку і не впізнавала її. Перед нею стояла чужа людина, для якої комфорт і зовнішній блиск були важливішими за близьких. У цей момент до кухні зайшов Анатолій. Він бачив кросівки, бачив порожню коробку і сльози на очах дружини.
— Що тут відбувається? — запитав він, хоча вже все зрозумів.
— Соломія купила взуття, — тихо сказала Ярина.
Анатолій підійшов до столу, взяв один кросівок і довго його розглядав. Потім він так само тихо поставив його назад.
— Сподіваюся, вони того варті, — промовив він. — Бо тепер у нас не буде можливості протопити хату так, як ми планували. Твоя радість коштуватиме нам холодної зими.
— Та ви вічно все перебільшуєте! — вигукнула Соломія, схопила коробку і вибігла з кухні.
Наступні дні в хаті панувала тиша. Ярина готувала їжу, прибирала, але робила це механічно. Вона більше не намагалася заговорити з онукою про її навчання чи друзів. Соломія ж, навпаки, поводилася зухвало. Вона щодня взувала нові кросівки, виходила на вулицю з гордо піднятою головою, ніби демонструючи свою перемогу.
Одного разу Ярина зустріла на вулиці сусідку, яка бачила Соломію біля магазину.
— Яка у вас онука красуня, — сказала сусідка. — І взуття таке дороге має. Ви, мабуть, сильно її балуєте.
Ярина лише гірко посміхнулася у відповідь. Вона не могла розповісти правду. Їй було соромно за те, що вона не змогла виховати в дівчині вдячність. Вона все частіше згадувала свою молодість, коли одна пара чобіт була на двох із сестрою, і як вони цінували кожну річ.
Минув тиждень. Соломія почала помічати, що бабуся стала іншою. Вона більше не готувала її улюблених млинців на сніданок, не питала, як пройшов день. Вечеря стала простою і бідною. Анатолій став частіше мовчати, проводячи час у сараї, де латав старі вікна, намагаючись підготуватися до холодів без додаткового палива.
Одного вечора Соломія повернулася додому засмучена. Одна зі вставок на її нових кросівках відклеїлася, а золотиста фарба почала злазити після першого ж дощу.
— Бабусю, подивись, вони зіпсувалися, — сказала вона, показуючи на взуття. — Треба щось зробити. Може, можна їх повернути?
Ярина навіть не повернула голови від плити.
— Це твої речі, Соломіє. Ти сама робила цей вибір. Сама і вирішуй.
— Але ж вони коштували стільки грошей! Це несправедливо!
— Справедливості в цьому світі небагато, — озвався Анатолій з кутка. — Ми теж вважаємо несправедливим те, що залишилися без заощаджень на старість через твою примху.
Дівчина сіла на лаву і почала плакати. Це були сльози образи на якість товару, а не каяття. Вона не розуміла, чому бабуся з дідусем не біжать її втішати, як робили це завжди.
— Ви стали такими черствими, — крізь сльози промовила вона.
— Ми просто втомилися, — відповіла Ярина. — Втомилися бути лише джерелом ресурсів. Ти забрала у нас не гроші, ти забрала у нас спокій.
Ніч принесла перші заморозки. У хаті стало помітно прохолодніше. Ярина дістала старі ковдри і почала застеляти ліжка. Вона бачила, як Соломія щулиться від холоду у своїй кімнаті, але не запропонувала їй додатковий плед. Дівчина повинна була відчути наслідки своїх дій.
Через кілька днів Соломія зникла. Вона залишила коротку записку, що поїхала до подруги в місто, бо тут неможливо жити в такому холоді та з таким ставленням. Кросівки вона забрала з собою, хоча вони вже не виглядали такими розкішними.
Ярина та Анатолій залишилися самі. Вони сиділи довгими вечорами біля старої груби, підкидаючи туди ті залишки дров, що в них були. Вони не обговорювали вчинок онуки, але обоє розуміли, що ця діра ніколи не затягнеться.
— Як ти думаєш, вона зрозуміє колись? — запитав одного разу Анатолій.
— Можливо, коли сама стане старою і відчує таку ж порожнечу в серці, — відповіла Ярина.
Історія Ярини та Анатолія — це не просто розповідь про крадіжку. Це історія про прірву між поколіннями, де цінності одних стикаються з егоїзмом інших. Гроші можна заробити або відкласти знову, але як повернути віру в рідну людину? Як пояснити молоді, що речі — це лише тимчасова оболонка, яка з часом втрачає блиск, а вчинки залишаються з нами назавжди?
Чи бували у вашому житті випадки, коли найближчі люди розчаровували вас заради матеріальних речей? Як ви вважаєте, чи варто прощати таку поведінку заради збереження сім’ї, чи іноді краще відпустити людину, щоб вона зрозуміла свої помилки самостійно?
Напишіть свою думку в коментарях, для нас дуже важливо почути ваші роздуми на цю тему. І якщо ця історія відгукнулася у вашому серці, будь ласка, поставте свою вподобайку, щоб підтримати нас і допомогти іншим побачити цей текст. Ваша активність допомагає нам створювати більше цікавого контенту.
