— Ти просто невдячна! Ти ніхто без мене! — ці слова Артема досі дзвеніли у моїй пам’яті, хоча вже пів року Любомир дарував мені мир і стабільність. Я ціную його спокійну любов, але чомусь моя душа досі шукає вогню того, хто мене руйнував.
Моє життя завжди було схоже на дорогу, викладену нерівними каменями. Здавалося б, варто лише оминути один гострий виступ, як одразу натрапляєш на інший. Зараз, озираючись назад, я розумію, що найбільший і найважчий камінь я підібрала сама, вирішивши зв’язати свою долю з Артемом.
Наші стосунки були такими ж бурхливими, як гірська річка. З одного боку — палке, інтенсивне почуття, яке, як мені здавалося, здатне зрушити гори. З іншого — біль, який він мені завдавав, був настільки глибоким, що його не могли загоїти навіть найщиріші вибачення.
Артем був чоловіком, який знав, як зачарувати. Його слова були медом, його погляди — вогнем. Він був успішним, мав гарну роботу, і на початку нашого знайомства я відчувала себе поруч із ним особливою, обраною. Але з часом маска ідеальності почала спадати.
Все починалося з дрібниць. Неприємні зауваження щодо моєї зовнішності чи моїх друзів. Потім — ревнощі, які перетворювалися на неконтрольовані спалахи. Артем міг зникнути на цілий день без попередження, а потім повернутися, вимагаючи пояснень, де була я, хоча сама я сиділа вдома. Він майстерно змушував мене почуватися винною у всьому, навіть у його власній поганій поведінці.
Одного разу, під час нашої чергової сварки, причиною якої була моя розмова з колегою по роботі, Артем сказав мені слова, які я запам’ятала назавжди.
— Ти просто невдячна!
— Я тобі нічого поганого не робила! Я просто говорила про роботу! — намагалася захиститися я.
— Ти мене провокуєш! Ти завжди шукаєш нагоди, щоб привернути увагу когось іншого!
— Це неправда! Як ти можеш так говорити?!
Він міг годинами вимотувати мені душу, доводячи до сліз, а потім, коли я була повністю виснажена, він обіймав мене і казав, що любить, що просто боїться мене втратити, і що це «через велику любов». І я вірила. Вірила, що його любов настільки сильна, що вона робить його таким нестерпним.
Проте, наставав момент, коли я більше не могла терпіти. Після чергового його емоційного зриву, коли він знову почав звинувачувати мене у всіх своїх невдачах, я зібрала речі.
— Артеме, з мене досить, — сказала я тихо, але рішуче.
— Куди ти зібралася?! Ти думаєш, що зможеш жити без мене?! Ти ніхто без мене!
— Може, і ніхто, але я більше не хочу, щоб мені було так боляче. Я йду.
Це було найважче рішення в моєму житті, але і єдине правильне. Я пішла до своєї сестри Оксани. Вона підтримала мене, не ставлячи зайвих запитань.
Минуло кілька місяців, наповнених спробами відновити душевну рівновагу. Артем телефонував, надсилав повідомлення, благав повернутися, обіцяв змінитися. Але я вже знала, що ці обіцянки нічого не варті.
Саме в цей період я зустріла Любомира.
Любомир — повна протилежність Артему. Він — опора. Скеля, на яку можна спертися і не боятися, що вона розсиплеться. Він працює інженером, має спокійний, врівноважений характер. Він ніколи не підвищує голос, завжди уважний до моїх потреб і почуттів.
Наше знайомство було тихим і поступовим. Жодних бурхливих вчинків, жодних емоційних гойдалок. Він просто був поруч. Завжди.
— Ти сьогодні втомилася, — одного вечора сказав мені Любомир.
— Трохи, — відповіла я, намагаючись посміхнутися.
— Сядь, я приготую тобі чай. Ти дуже багато працюєш.
— Дякую, Любомире. Ти завжди такий турботливий.
— Це нормально, Ярино. Я просто дбаю про тебе. Ти заслуговуєш на те, щоб почуватися комфортно.
З Любомиром я нарешті відчула себе в безпеці. Він забезпечує мені комфортне життя, допомагає з фінансами, з ним я можу бути собою, не боячись критики чи звинувачень. Він поважає мої кордони. У нас гарні, стабільні стосунки.
Ми вже пів року разом. Любомир не тисне на мене, дає час, щоб я оговталася від минулого. Він щиро бажає, щоб я була щаслива. Я його дуже ціную, і вдячність моя безмежна. Він — ідеальний чоловік.
Проблема в тому, що я досі не можу його полюбити так, як він того заслуговує. Іноді, коли він обіймає мене, я заплющую очі, і перед ними постає Артем. Його бурхлива натура, його виклики, його здатність спалахувати, як вогонь, і дарувати таке ж палке почуття. Навіть той біль, який він мені завдавав, здається зараз частиною чогось дуже сильного, хоч і руйнівного.
Я розумію, що це безглуздо. Артем — це небезпека, це розруха, це сльози. Любомир — це мир і спокій. Чому ж моє серце так відчайдушно чіпляється за тінь минулого?
Одного разу моя сестра Оксана відверто поговорила зі мною.
— Ярино, ти щаслива? — запитала вона прямо.
— Звісно, — відповіла я, не зовсім переконливо. — Любомир — просто диво. Він піклується про мене, забезпечує мене, мені не треба ні про що хвилюватися.
— Але ти його кохаєш? Чи ти просто вдячна йому?
Я опустила очі.
— Я не знаю, Оксано. З ним я в безпеці, це правда. Він — все, про що може мріяти жінка, яка пережила… ну, ти знаєш.
— Я знаю. Але ти досі згадуєш Артема. Ти згадуєш його біль. Чи ти плутаєш біль із чарівністю?
Її слова поцілили прямо в ціль. Чи не є це почуття до Артема просто зал..ністю, навіть якщо вони негативні? Можливо, спокій Любомира мені просто нецікавий, бо він не дає мені тієї адреналінової “гойдалки”, до якої я звикла?
Я думала про це днями і ночами. Любомир бачить, що я не повністю відкрита для нього. Він терплячий. Але його терпіння не безмежне.
— Ярино, скажи мені чесно, — якось увечері сказав він. — Ти досі не можеш відпустити того чоловіка, так?
— Любомире… я намагаюся. Ти для мене дуже важливий. Я… я вдячна тобі.
— Мені не потрібна твоя вдячність, Ярино. Мені потрібне твоє серце. І якщо воно досі зайняте кимось іншим, ти маєш мені про це сказати.
Це було так справедливо. Так шляхетно. Як я можу так обходитися з ним? Він заслуговує на справжнє, щире кохання.
— Дай мені ще трохи часу, — попросила я.
— Добре, — погодився він. — Я готовий чекати. Але недовго.
Я повернулася до себе в кімнату, знову впіймавши себе на думці про Артема. Чому я не можу його відпустити? Чому той, хто завдав мені стільки страждань, досі має таку владу над моїми почуттями? Може, це тому, що він — моя зона емоційного комфорту, як це парадоксально не звучить? Бо його почуття були такими яскравими, хоч і деструктивними.
Любомир — моє майбутнє. Він — надія на тихе, розмірене життя. Але чи здатна я на таке життя? Чи не буду я постійно шукати цієї “іскри”, навіть якщо вона обпікає?
Я стою на роздоріжжі. Переді мною — спокій і надійність Любомира. За спиною — біль, але й несамовита чарівність Артема. Я знаю, що маю обрати розум. Але серце досі каже інше. І це не дає мені спокою. Що робити? Розповісти Любомиру про мої сумніви, ризикуючи його втратити? Чи намагатися знову і знову придушити в собі це почуття до Артема і збудувати своє щастя з Любомиром на міцному фундаменті поваги та вдячності?
Ця історія — про боротьбу між емоційною залежністю від болючого минулого та свідомим вибором надійного майбутнього. Це складний вибір.
Чи відчували ви коли-небудь щось подібне? Чи важко вам було відпустити людину, яка завдала вам багато смутку?
Будь ласка, поставте вподобайку, якщо вас зворушила ця історія, і напишіть свій коментар нижче. Ваші думки та досвід дуже важливі!
