— Ти пропонуєш мені відмовитися від нашого майбутнього, від років економії та нічних підробіток, щоб твоя сестра отримала дорогу іграшку, а мама відчула себе переможницею? — Марина дивилася на Андрія, і в її погляді кохання згорало, лишаючи по собі лише холодний попіл. — Що ж, купуйте машину самі, беріть кредити, продавайте будинок — відсьогодні це виключно ваша проблема.
— Мариночко, дитинко, ну нарешті я тебе застала! А то все робота та робота. Молодчинка ти наша, як бджілка, вся у справах!
Голос свекрухи, Алли Петрівни, заповнив передпокій Марини та Андрія миттєво. Марина ледь встигла відчинити двері на наполегливий дзвінок, як свекруха вже «впливла» всередину. Від неї пахло різкими дешевими парфумами і чимось тривожним, як перед грозою. Вона завжди з’являлася без попередження, з виглядом господині, яка прийшла інспектувати власну філію.
— Здрастуйте, Алло Петрівно, — Марина намагалася звучати привітно, хоча всередині вже все стиснулося.
Візит свекрухи не віщував нічого, крім зіпсованих нервів та наступного «розбору польотів» з Андрієм, який вічно намагався всидіти на двох стільцях, опиняючись винним перед обома жінками.
— Проходьте… Андрій буде пізніше.
— Та я до тебе, моя золота! До тебе! — Алла Петрівна господарським жестом зняла своє пальто, безцеремонно зсунувши куртку сина вбік, і попрямувала на кухню — стратегічний центр квартири.
Свекруха вмостилася на табурет, який протестуюче скрипнув під її вагою.
— Чула я про твої успіхи. Сорока на хвості принесла, що наша Мариночка тепер велика людина! Начальник майже! Ну, розповідай, яку зарплату поклали? Тепер, мабуть, не в Туреччину по гарячих путівках, а на Мальдіви махнете?
Марина закрила ноутбук. Їй стало ніяково під цим майже хижим поглядом. Свекруха завжди цікавилася їхніми фінансами, але зараз це виглядало як інспекція перед поділом трофеїв.
— Та нічого особливого, Алло Петрівно. Просто обов’язків більше, — ухильно відповіла Марина.
— Ну-ну, не соромся! Багатство – то не гріх. Андрійко проговорився, що в тебе тепер оклад — ого-го! Молодчина, хватка дівчинка. Не те що наша Катруся… Все у хмарах літає, блогерів дивиться, нігті фарбує. Толку ніякого.
Алла Петрівна театрально зітхнула і раптом заговорщицьки нахилилася через стіл.
— Я ж, Мариночко, не просто так зайшла. У мене до тебе, як до людини тепер заможної, є ділова пропозиція. Точніше, думка одна, для всієї нашої дружної родини корисна!
Марина наїжилася. «Ділові пропозиції» свекрухи зазвичай означали спробу викачати ресурси на користь доньки Каті. Минулого разу це закінчилося оплатою курсів візажу, які Катя кинула через місяць.
Свекруха перейшла на інтимний шепіт, обдаючи Марину запахом м’ятних льодяників.
— Розумієш, дитинко, Катрусі ж скоро двадцять. Ювілей! А вона все на автобусах та в метро микається. Ну як зараз без машини? Ні на навчання вчасно, ні з подружками в пристойне місце… А в тебе тепер така можливість! Гроші самі в руки йдуть!
Марина відчула, як усередині починає закипати холодне обурення.
— Загалом, я подумала, — Алла Петрівна широко посміхнулася, ніби ощасливлюючи Марину дозволом витратити її власні гроші. — Раз ти тепер так добре заробляєш, ти б могла купити Катрусі машину на день народження? Уявляєш, як би вона зраділа! І нам спокійніше — дитина не в тісних автобусах, де маніяки та інфекції, а у власному авто. Це ж інвестиція в її майбутнє!
Слова обрушилися на Марину як крижаний душ. Купити машину зовсім не близькій родичці просто тому, що в неї підвищилася зарплата?
— Невелику якусь, юрку, — продовжувала свекруха, вже обираючи колір у своїй уяві. — Червоненьку або біленьку. В межах розумного, щоб і тобі не накладно, і дитині приємно. Ти ж розумна, підбереш.
Марина нарешті віднайшла голос:
— Алло Петрівно, це неможливо. Ми з Андрієм роками відкладаємо кожну копійку на перший внесок по іпотеці. Це наш пріоритет. У нас просто немає «вільних» грошей на такі подарунки. І до речі. Ювілей буквально – це 50 років. А будь-яка кругла дата. До цього віку Катря і сама може накопичіти собі на мрію. Якщо звісно, навчиться сумлінно працювати та рахувати гроші. У чому сумніваюся, бо ви з неї легковажну транжиру виростили. І продовжуєте заохочувати.
Посмішка миттєво злетіла з обличчя свекрухи.
— Неможливо? Коли в тебе така зарплата, що можна три машини купити? Квартира нікуди не втече, встигнете ще! А молодість – раз у житті. Ну, нехай дівчинка порадіє. Встигне ще злиднів та скрути у дорослому житті спробувати. Твої амбіції важливіші за щастя рідної людини?
Алла Петрівна схрестила руки на грудях:
— Твій чоловік пахав і паше, а ти тепер у начальство вибилася — то будь добра, поділися з сім’єю! Сім’я — це не тільки чоловік, це і його мати, і сестра. Ти просто егоїстка, Марино. Тільки про свою шкуру думаєш.
Саме в цей момент у дверях повернувся ключ. Андрій увійшов на кухню, втомлено мружачись, і потрапив прямо в епіцентр вибуху.
— Що тут відбувається?
— Андрійку, синку! — свекруха вмить змінила гнів на стражденний вигляд. — Ти тільки подивися! Я з добром прийшла, а твоя дружина мене образила! Сказала, що я їй ніхто, що гроші тільки її, а твоя рідна сестра нехай і далі в автобусах мучиться!
Марина дивилася на чоловіка, чекаючи підтримки. Адже це вони разом обговорювали іпотеку, разом відмовляли собі у відпустках. Але Андрій опустив очі.
— Марин… ну навіщо ти так гостро? Мама ж з кращих спонукань. Двадцять років — серйозна дата. Машина — це дорого, звісно… але з твоєю новою зарплатою… Може, ми могли б знайти компроміс? Допомогти хоча б частиною суми? Чи взяти кредит, а ти б допомогла виплачувати… На навчання Катрі ж їздити якось треба? І виглядати не гірше інших дівчат там.
Слова чоловіка стали для Марини справжнім ударом у спину.
— Кредит? — прошепотіла вона. — Щоб я виплачувала кредит за іграшку для твоєї ледачої сестри? Ти пропонуєш відкласти наше життя, нашу мрію про власне житло заради нової забаганки Катрі? Я в 20 років вже працювала, з першого курсу університету. І утримувала матір та маленьку сестру, після того, як батька не стало. Вдень вчилася – вечорами працювала. Часто пішки ходила, на інший кінець міста. Бо на автобус грошей не було. Бо все йшло на лікування мами, та пристойний ліцей для Оксани.
Марина здавалося, зараз задихнеться від гніву
– А ця діваха не працює, не вчиться, батьки її досі утримують. На яке це вона навчання їздити повинна? На чергові курси манікюру або “успішного успіху”? Які вона знову закине через 2 тижні, бо складно? І пропонуєш мені профінансувати покупку дорогої іграшки для неї?!
— Марин, ну не кінець світу, — Андрій намагався бути «миротворцем». — Ну відкладемо квартиру на рік-другий. Зате мама заспокоїться.
Марина дивилася на нього так, ніби бачила вперше. Перед нею стояв не чоловік, а безхребетна тінь своєї матері.
— Знаєте що, Алло Петрівно? — Марина встала. У її голосі з’явилася сталь. — Ви домоглися свого. Ви виховали ідеального маніпулятора і дуже слухняного сина, готового зрадити дружину заради вашого схвалення.
— Да як ти смієш, соплячко! — закричала свекруха. — Я життя йому дала! А ти — просто дівка з грошима! Андрій тебе викине, як шелудиву собаку!
— Я не соплячка, я господиня в цьому домі! — відрізала Марина. — Так от, слухайте обоє. Хочете машину? Працюйте. Беріть кредити. Продавайте майно. Це ваші проблеми. А я… я буду збирати на квартиру. Сама. Бо з такою «сім’єю» жодних планів будувати неможливо. Ви одне одного варті.
Марина вийшла в кімнату. Через хвилину вона повернулася з невеликою сумкою, де було лише найнеобхідніше.
— Ти куди? — блідий Андрій перегородив дорогу. — Геть звідси, — Марина відштовхнула його руку. — Розбирайтеся зі своїми апетитами самі.
Вона пішла, не грюкнувши дверима, залишивши за собою тишу, в якій машина для Катрусі раптом здалася нікчемною ціною за все, що Андрій щойно втратив.
