— Ти повинна дякувати мені за своє забезпечене життя, а не звинувачувати, — висловилася мати
Валерія виросла у квартирі в центрі Києва, де панувала атмосфера холодної гідності.
Паркет блищав, як дзеркало, важкі шовкові штори створювали затишок, а в буфеті стояла колекція венеціанського скла, яку дівчині не дозволялося чіпати.
Вікторія Сергіївна, мати Лєри, була центром цього світу. Її сміх, легкий і мелодійний, звучав, як музика. Вона розповідала про музеї світу і знахідки у запилених архівах Флоренції. Одним поглядом і жестом вона могла зупинити настирливого офіціанта або будь-якого знайомого.
Дочка уважно спостерігала за кожним рухом і інтонацією матері, намагаючись у всьому їй наслідувати. Вона мріяла бути такою ж: впевненою, блискучою, непохитною. З п’яти років вона вчила французьку, тому що мама вважала її мовою дипломатії і високої культури. Терпіла нудні лекції, тому що Вікторія Сергіївна годинами могла говорити про картини епохи “Відродження”.
Гроші були чимось само собою зрозумілим — нова техніка, канікули у Франції, сукні з бутиків, про які шепотілися однокласниці. Мама розповідала, що гроші приходять від консультацій для галерей, перекладацьких проєктів та інвестицій. Валерія вірила. Чому б і ні? Мама завжди знала, що робила. Правда прийшла несподівано.
Валерія шукала у маминому планшеті конспект з історії мистецтва для реферату. Замість папки з лекціями її пальці натрапили на іконку месенджера, якого вона раніше не бачила. Цікавість взяла верх. Прочитане листування її вразило. Різні пропозиції, нелітературна лексика, описи послуг, суми в доларах і євро, згадки про дорогі готелі…
Ім’я відправника – «Віка». Фотографія у профілі — її мати, знята в тому самому ракурсі, який Валерія завжди вважала елегантним, а тепер він здавався якимось не культурним. Світ звузився до світлового екрану. У вухах пролунав дзвін. Вона не помітила, як опустилася на підлогу біля ліжка матері, міцно стискаючи планшет у пальцях. Двері відчинилися, повернулася Вікторія Сергіївна, ще пахнучи холодним вечірнім повітрям і дорогими парфумами. Вона скинула кашемірове пальто й пройшла у спальню.
— Лєра, ти не бачила мій планшет? Я начебто залишила… — голос матері обірвався, коли вона побачила дочку.
Її обличчя було блідим, очі широко розкриті. У руках вона тримала планшет з відкритою перепискою на екрані. В одну мить вся легкість і сяйво Вікторії Сергіївни зникли, як маска, показавши її справжнє обличчя.
Воно стало кам’яним, а очі перетворилися на вузькі щілинки.
— Мам… — хрипло промовила Лєра і проковтнула клубок у горлі. — Що… що це?
Вона простягнула планшет. Вікторія Сергіївна мовчки взяла його.
Її рухи були повільними, занадто контрольованими. Великим пальцем вона різко змахнула екран, гасячи його.
— Лєра, це не твоя справа, — холодним тоном промовила мати. — Абсолютно не твоя справа. Ти не повинна була лізти у моє листування.
— Не моя справа?! — здивовано і одночасно обурено вигукнула дочка.
— Як?! Ти ж кандидат наук! Ти цитуєш Данте в оригіналі! Ти водила мене по вулицям Франції і розповідала про Леонардо да Вінчі! І… це?! — продовжила дочка, тицьнувши пальцем у згаслий екран.
Вікторія Сергіївна різко повернулася до величезного вікна, за яким горіли вогні нічного Києва. Її плечі напружилися під тонкою шовковою блузкою.
— І що? — сердито відповіла вона. — Знаєш, скільки платять кандидату мистецтвознавства за лекцію? За переклад? За консультацію? Смішні копійки! Цього не вистачить навіть на оплату твоєї школи, не кажучи вже про все інше!
Жінка різко повернулася, її очі палали сумішшю образи й почуттям провини.
— Я вибрала спосіб, який дає тобі все. Кращий одяг, кращу школу, кращі можливості! Без кредитів, без вічного підрахунку копійок! Я не привела у нашу квартиру нікого! Жодного! — спробувала виправдатися мати. — Цей дім — твоя фортеця. Я захистила тебе. Моє життя, мої рішення. Ти хочеш щось сказати? Кажи! Але знай — кожен камінь у цій квартирі, кожна книга на твоїй полиці, кожна поїздка оплачені мною особисто. Ти живеш завдяки мені!
— Завдяки чому?! — закричала Валерія, її голос підвищився. — Завдяки тому, що ти… ходиш на вечірки з багатими чоловіками?! Я хотіла бути як ти! А ти… ти хто?!
Останні слова були сказані з такою образою, що Вікторія Сергіївна відсахнулася.
— Я твоя мати! — жінка різко підвищила голос, втративши самовладання. — Яка зробила вибір! Яка працювала вдень і вночі, щоб у тебе все було! Поки ти під моїм дахом і на моєму утриманні, ти будеш поважати мій вибір, навіть якщо не розумієш його!
Дівчина більше нічого не чула. Вона вибігла з вітальні, зачинила двері своєї кімнати і впала на ліжко обличчям у подушку, щоб заглушити сльози.
Світ зруйнувався. Ідеальний образ розсипався, залишивши після себе гострі осколки образи. Навіть повітря в її кімнаті, яке зазвичай пахло улюбленим гелем для душу і книгами, тепер здавалося спертим, просоченим правдою.
Дні перетворилися на випробування. Мати з дочкою жили під одним дахом, як чужі.
Вікторія Сергіївна намагалася повернути видимість нормальності — накривала вишуканий сніданок, питала про школу. Лєра відповідала коротко, уникаючи зустрічі очей. Розкіш квартири, яка раніше захоплювала, тепер сприймалася по-іншому. Все було чужим.
Знання, які мати в неї вкладала, здавалися нічого не варті. Навіщо вчити її відрізняти оригінал від підробки у мистецтві, якщо все їхнє життя виявилося грандіозною підробкою?
Тітка Оля, мамина сестра, приїхала через тиждень. Вона застала Лєру саму у величезній вітальні. Дівчинка сиділа на підлозі і дивилася на бездоганний паркет.
— Лєрочка… — ласкаво промовила тітка Оля і обережно сіла поруч. — Я знаю… ти дізналася.
— І ти знала? Всі ці роки? — засмучено запитала дівчина. — І мовчала? Покривала її справи?
Родичка важко зітхнула, її добре обличчя стало сумним.
— Знала. З самого початку. Я намагалася допомогти їй. Допомогти вам. Віка… вона завжди хотіла для тебе тільки найкращого. Променистого дитинства, блискучого майбутнього. А після того, як твій батько… — сердито промовила тітка Оля і махнула рукою. — Варіантів у неї було мало. Вона вибрала найшвидший. Так, Лєра, це… негарно. Але це був її вибір. І він був продиктований любов’ю до тебе. За будь-яку ціну.
— За будь-яку ціну? — гірко промовила Лєра і посміхнулася. — Ціна — це я, тітонько. Моя віра у неї. Мої ідеали. Тепер я знаю, що будь-яка ціна — це занадто висока ціна. Вона дала мені все, що можна купити. І відібрала те, що не купиш ні за які гроші. Повагу. Довіру…
Після розмови дівчина усвідомила: змиритися — це не означає прийняти або пробачити. Це спосіб вижити, перечекати. Вона заглибилася в себе, як у кокон. Навчання стало для неї порятунком. Кожен підручник, сторінка конспекту — це цеглинка в стіні, що відокремлювала її від сьогодення і вела до світлого, чистого, чесного майбутнього. Вона старанно вчилася, що у ній раніше і не підозрювали.
«Стипендія. Гуртожиток. Незалежність» — ця ціль пульсувала у голові, додаючи сил.
За вечерею, яка проходила у тиші, Вікторія Сергіївна обережно запитала:
— Лєра… ти визначилася з вишами? Куди подаєш документи?
Дочка не відривала погляду від тарілки, де залишилася майже недоторканою вишукана страва.
— У Чернівці. На філологічний факультет, лінгвістика, — сказала вона спокійно, без емоцій.
— Лінгвістика… Добре. Сильний факультет, — кивнула мати, явно намагаючись знайти нитку розмови. — Але навіщо тобі жити у гуртожитку? Я зніму тобі квартиру поруч з університетом. Однокімнатну…
— Ні, — різко перебила її Лера, нарешті піднявши погляд. — Дякую. Мені потрібен гуртожиток. Я хочу жити на стипендію. Хочу знати, що можу сама. Без… сторонньої допомоги.
Вікторія Сергіївна завмерла. На її обличчі відбилася образа. Але вона лише коротко кивнула.
— Як скажеш. Тоді я оплачу твій переїзд і дам тобі грошей до першої стипендії, — спокійно промовила мати, опанувавши свої почуття.
Настав день від’їзду. Стояв похмурий серпневий день. Дорога шкіряна валіза стояла у передпокої поруч із більш скромною спортивною сумкою Валерії. Сама дівчина була готова — джинси, футболка, ніякого макіяжу. Вона обійшла квартиру, прощаючись.
Вона доторкнулася пальцями до холодного скла вітрини з венеціанськими фігурками. «Скільки вони коштують?» – мимоволі промайнуло в голові.
Вікторія Сергіївна стояла біля дверей, не наважуючись підійти ближче. Вона виглядала незвично у своїх дорогих брюках і блузці.
— Таксі вже чекає внизу, — тихо сказала вона. — Подзвони… коли приїдеш і заселишся. Гроші на картку перекажу відразу. На перший час.
Лєра взяла ручку валізи і сумку. Вона подивилася на матір. В очах Вікторії стояло благання — про що? Про прощення? Про розуміння? Про просте «до побачення, мамо»?
— Дякую, — тихо промовила дочка.
Тільки «дякую». Ніяких «мам». Ніяких «я подзвоню». Вона повернулася, відчинила двері і вийшла з під’їзду, не озирнувшись назад.
У таксі, що мчало до Київського вокзалу, дівчина дивилася на сірі стіни будинків, рекламні щити, чужі обличчя, що миготіли за вікном. Радості не було. Було відчуття… звільнення. Ніби з неї зняли красивий, але брудний плащ.
У потязі, що набирав швидкість, вона закрила очі. Замість образів прекрасної Венеції чи Парижа, про які так любила розповідати мати, перед нею поставали інші картини: тісна кімната у гуртожитку з двома ліжками і столом біля вікна, черга у студентській їдальні, черга у бібліотеці.
Після від’їзду Лєра практично не контактувала з матір’ю. Вона нагадувала їй про те, що все в цьому світі можна купити…
