— Ти повинен розуміти, що Соня для тебе все одно чужа, а мої хлопці — рідні. як не крути! – Інна говорила з Давидом через зачинені двері, стоячи на сходовій клітці.
— Соню я з пелюшок виховую, вона мене татом називає, — відповів Давид. — Тож залиш мене у спокої.
— Давиде, ну чому ти не хочеш нас із матір’ю слухати? — не зупинялася Інна. — Думаєш, ця дівчина тобі «дякую» скаже?
— Іно, залиш мене у спокої, — втомлено відповів Давид. — Я тобі все сказав.
— Навіть не мрій, що я заспокоюся! — вигукнула Інна. — І мати тебе не пробачить, ось побачиш.
Давид замовк. Інна приклала вухо до дверей, щоб зрозуміти, чи стоїть він досі там, чи вже пішов. Жінка почула за спиною кроки й поспішно відсунулася від дверей, щоб не викликати зайвих запитань у сусідів свого брата. Вона зробила вигляд, що шукає щось у сумці.
— Добрий день, тітко Інно, — почула вона голос Соні.
Інна нарешті обернулася й спробувала натягнути на обличчя якнаймилішу посмішку.
— Привіт, Сонечко, — замуркала жінка. — Як твої справи?
— Дякую, все добре, — відповіла Софія, залишаючись на тому ж місці, де зупинилася.
Інна продовжувала напружено посміхатися. Вона чекала, що Соня відчинить двері, і вона зайде до квартири разом із нею, щоб там продовжити розмову, не давши братові можливості втекти. Але Софія зволікала.
— Чого ж ти стоїш? — запитала Інна. — Здається, ти додому йшла.
— Так, але я чекаю, коли ви підете, — відповіла Соняа. — Здається, батько не хоче вас бачити.
Інна почала змінюватися на обличчі.
— Що ти собі дозволяєш? — зашипіла вона. — І який він тобі батько?
Соня мовчки посміхалася, і це почало виводити Інну з себе.
— Чого ти тут смієшся, — різко сказала вона. — Рано чи пізно Давид все зрозуміє. І ти разом зі своєю матір’ю вирушиш туди, звідки він вас витягнув!
Інна ледь встигла договорити, як двері різко відчинилися. На порозі стояв Давид.
Інна трохи розгубилася.
— Ти все-таки вирішив вийти. Давид, давай усе обговоримо.
— Ти права, — сказав чоловік. — Нам дійсно потрібно остаточно розібратися з цією темою. Певно, я готовий змінити своє рішення.
Інна помітно підбадьорилася.
— Завтра я до вас зайду й усе повідомлю. А тепер іди додому, — сказав Давид.
Інна пішла, кинувши на Соню переможний погляд. Дівчина явно була збентежена. Давид кивком запросив її зайти.
— Тату, тобто.
Софія не знала, як почати розмову.
— Тату, — спокійно сказав Давид. — У цьому плані нічого не зміниться.
— Добре, — Соня все ще вагалася. — Я ні на що не претендую. І не хочу, щоб ти псував стосунки з рідними через мене.
— Соню, я сам розберуся, — відповів чоловік. — Ти про це не хвилюйся. Просто я хочу тебе про щось попросити.
Софія здивовано подивилася на чоловіка.
— Зараз ми з тобою поїдемо в одне місце. Треба підписати кілька паперів. Але поки нікому про це не говори. Навіть мамі. Домовилися?
Соня кивнула. Дмитро простягнув їй руку, як це було заведено у них, і дівчина з усмішкою дала «п’ять».
Проти шлюбу Давида з Оленою виступали всі його родичі. Мати Анна Вікторівна та сестра Інна були готові стати стіною на порозі РАЦСу. Проблема полягала в тому, що в Олени була дитина.
Історія їхніх стосунків була непростою. Давид та Олена були першими коханнями одне для одного. Але після школи Давид поїхав до іншого міста вступати до університету, а Олена залишилася на малій батьківщині, доглядаючи хвору матір.
Сестра Давида, Інна, повідомила Олені, що у брата з’явилася інша дівчина, з якою він планує одружитися. У ті часи мобільні телефони й інтернет були рідкістю, тому вони листувалися звичайною поштою.
Давид раптом перестав писати, і Олена, хоч і з сумом у душі, повірила сестрі. Невдовзі не стало її матері, і Олена залишилася зовсім одна.
У цей складний період з’явився Віктор, який швидко підкорив її серце. Однак після літа він просто зник, а Олена зрозуміла, що при надії. Так з’явилася Сонечка.
Коли Давид повернувся й дізнався, що Олена не отримувала його листів, він був здивований. Як з’ясувалося, мама та сестра Давида домовилися з листоношею, щоб ті листи ніколи не доходили до адресата.
Попри протест родини, Давид одружився з Оленою. Він став для Соні справжнім батьком, хоча своїх дітей у них не було.
Інна продовжувала переконувати брата:
— Продай одну квартиру й купи моїм хлопцям по однокімнатній.
— А ти мене не зарано на той світ відправляєш? — з іронією відповідав Давид.
— Ми з мамою просто хочемо, щоб усе було правильно, — наполягала Інна.
— І я теж. Тому не хвилюйся, усе вже вирішено.
— Що? — здивувалася Інна.
— Я переписав обидві квартири на Соню, — відповів Давид. – Тож тепер немає у мене нічогісінько.
У кімнаті запанувала тиша.
— Ти при своєму розумі! — не витримала Інна – Так довго працювати, виплачувати іпотеку, виносити судна за старою чужою собі сусідкою, аби що? Про родину не подумав? Про те, що ти маєш сім’ю: маму, сестру, племінників? та вони обидві тобі чужі. Як що, то про тебе забудуть одразу. Куди підеш?
— Можливо, — відповів Давид. — Але я точно знаю якого то ви “смаженого вовка” їм покажете, якщо мене не стане. Тож хай буде так.
За три місяці випала нагоді і перевірити слова Інни. Давид занедужав. Було так зле, що й з ліжка годі підвестись. Олена аж схудла, не відходила від чоловіка. Вони із Софією по черзі чергували біля його ліжка.
— Ти тільки не ображайся. – засмучено зізнавалась Олена, – Але я всі свої прикраси продала, аби оплатити всі витрати. Просто, то ж твої подарунки були. Вибач, я все що могла цінне те й збула
Ні мама, ні Інна Давида жодного разу так і не навідали, хоч добре знали про його стан. Пробачити те, що він відписав дві свої столичні квартири на падчерку вони так і не змогли – викреслили його зі свого життя.
А Давид із сім’єю поїхав на місяць у Карпати – оздоровитись. Повернувшись, вони отримали новину, яка змінила все: Олена була при надії.
Давид став батьком вдруге. А Соня, яка отримала у власність дві квартири завдяки вчинку Давида, переоформила одну з квартир на матір.
— Батьку, спадком я поділюся. Зрештою, сестриця, чи братик повинні від тебе теж щось отримати не все ж мені, бо я старша — жартувала вона.
Давид сміявся, обіймаючи свою родину, яка, попри все була справжньою.
Головна картинка ілюстративна.
