— Ти погано витерла пил, завтра прийдуть люди, які зроблять це за тебе — кинув він замість привітання. Борис вирішив перетворити мене на частину меблів, але він не врахував однієї маленької деталі.
Коли Борис уперше переступив поріг квартири Тетяни, він одразу почав наводити свої порядки, навіть не запитавши дозволу. Його дратувало все, що не відповідало його уявленню про ідеальний побут. Якщо йому здавалося, що від старого крісла віє пилом, він просто виставляв його в коридор, запевняючи, що в сучасному помешканні не має бути місця для антикваріату. Тетяна лише мовчки спостерігала, як з її життя зникають звичні речі, бо Борис завжди мав залізний аргумент — він знає, як краще.
Одного разу Тетяна вирішила приготувати вечерю за рецептом своєї бабусі. Це була особлива страва з травами, які мали специфічний, але дуже приємний для неї аромат. Коли Борис повернувся з роботи, він зупинився на порозі кухні та скривився так, ніби відчув щось неймовірно неприємне.
— Тетяно, що це за запах? — запитав він, не роззуваючись.
— Це печеня з прянощами, Борисе. Скоро буде готово.
— Це пахне так, ніби в цій каструлі щось зіпсувалося ще минулого тижня. Я не терпітиму такого смороду в домі.
Він підійшов до плити, підняв кришку і, навіть не скуштувавши, схопив каструлю за ручки. Тетяна не встигла й слова мовити, як він вилив увесь вміст в унітаз.
— Тепер дихати стало легше — додав він, витираючи руки рушником.
Тетяна стояла посеред кухні, тримаючи в руках тарілки, які щойно дістала з шафи. Вона відчувала, як усередині все стискається від несправедливості, але Борис уже почав розповідати про те, що завтра вони поїдуть купувати новий посуд, бо цей, на його думку, вбирає в себе погані запахи.
Минуло кілька тижнів. Борис продовжував свою боротьбу за чистоту та ідеальність. Його дратували навіть дрібниці. Коли він побачив у ванній кімнаті два пластикові тазИ, в яких Тетяна іноді замочувала делікатні речі, він просто викинув їх через вікно. Добре, що під вікнами був пустир, а не тротуар.
— Навіщо ти це зробив? — ледь стримуючи сльози, запитала Тетяна.
— У нас є нова пральна машина з функцією пари. Навіщо тобі цей застарілий мотлох? Ти виглядаєш як праля з минулого століття, коли возишся з тими мисками.
Тетяна намагалася пояснити, що деякі тканини не можна прати в машині, але Борис її не слухав. Він вважав, що техніка має замінити всі людські зусилля, а якщо щось не вписується в його концепцію сучасного життя, воно має бути знищене.
Життя з Борисом перетворилося на постійне очікування чергової ревізії. Він міг повернутися додому і вирішити, що колір фіранок занадто тьмяний, і просто зірвати їх з карниза. Тетяна почала ловити себе на думці, що боїться приносити в дім щось нове або навіть готувати їжу, яка має хоч якийсь виражений аромат.
Одного дня до них у гості завітала сестра Тетяни, Ольга. Вона привезла в подарунок велику кімнатну рослину в гарному горщику. Тетяна була щаслива, бо давно мріяла про зелень у вітальні. Але щастя тривало недовго.
Коли Борис побачив вазон, він навіть не привітався з гостею.
— Звідки це тут? — суворо запитав він.
— Це Ольга подарувала. Хіба не гарно? — тихо відповіла Тетяна.
— Від цієї землі будуть комахи. І взагалі, листя виділяє вуглекислий газ уночі. Нам це не потрібно.
Він підняв важкий вазон і виніс його на балкон, залишивши там під холодним вітром. Ольга була обурена такою поведінкою.
— Тетяно, чому ти дозволяєш йому так поводитися? Це ж твоя квартира, твоє життя.
— Він просто турбується про наш комфорт — намагалася виправдатися Тетяна, хоча сама в це вже не вірила.
— Це не турбота, це повний контроль. Він знищує все, що тобі дороге.
Того вечора після виходу Ольги між Борисом і Тетяною відбулася серйозна розмова. Принаймні, Тетяна хотіла, щоб вона була серйозною.
— Борисе, ти не можеш просто викидати мої речі. Мені було приємно отримати цей подарунок.
— Ти просто не розумієш, що я створюю для нас ідеальне середовище. Ти повинна дякувати мені за те, що я позбавляю тебе непотрібного сміття.
— Але це не сміття для мене!
— Якщо я кажу, що це сміття, значить, так воно і є. І крапка.
З кожним днем ситуація загострювалася. Борис почав критикувати навіть одяг Тетяни. Одного разу він зібрав усі її улюблені светри, які здалися йому занадто розтягнутими або немодними, і виніс їх до сміттєвого бака. Коли вона виявила порожню полицю в шафі, він просто сказав, що купив їй сертифікат у дорогий магазин, щоб вона нарешті виглядала гідно поруч із ним.
Тетяна відчувала, як її власне я розчиняється в його вимогах. Вона перестала спілкуватися з подругами, бо Борис вважав їхні розмови порожніми. Вона перестала купувати книги, бо він запевняв, що вони лише збирають пил, а читати краще з планшета.
Останньою краплею став випадок з маленьким цуценям, яке Тетяна підібрала на вулиці в дощовий день. Воно було маленьке, тремтяче і дуже потребувало допомоги. Тетяна сподівалася, що хоча б цього разу серце Бориса відтане. Вона помила маля, нагодувала його і поклала спати в коробку біля порога.
Коли Борис повернувся, він навіть не зайшов до кімнати.
— Що це за істота в моєму коридорі? — пролунав його голос, сповнений крижаного спокою.
— Борисе, воно було зовсім одне на дощі. Давай залишимо його хоча б поки не знайдемо господарів.
— Ти знаєш моє ставлення до тварин у квартирі. Це бруд, вовна і непередбачуваність.
Він не став кричати. Він просто взяв коробку з цуценям і вийшов з квартири. Тетяна вибігла за ним, але він уже спускався ліфтом. Коли він повернувся через десять хвилин, коробки в руках не було.
— Де воно? — крикнула Тетяна.
— Я віддав його охоронцю на парковці. Нехай робить з ним, що хоче. У нас тварин не буде.
Тетяна сіла на підлогу в передпокої. Вона раптом зрозуміла, що наступною річчю, яку Борис вирішить викинути як непотрібну або таку, що не вписується в його ідеал, може стати вона сама. Його прагнення до досконалості не мало меж, і в цій досконалості не було місця для почуттів, спогадів чи простого людського тепла.
Борис пройшов повз неї у вітальню, увімкнув телевізор і почав перемикати канали, наче нічого не сталося. Він був абсолютно впевнений у своїй правоті. Для нього світ ділився на корисне і шкідливе, на правильне і неправильне. І він був єдиним суддею в цій системі.
Тетяна дивилася на його спину і бачила перед собою не кохану людину, а архітектора, який будує в’язницю з білосніжними стінами і суворими правилами. Вона згадала ті каструлі, ті тазики, той вазон на балконі і зрозуміла, що її життя тепер схоже на вимиту до блиску порожню кімнату, де немає чим дихати.
Борис повернув голову і подивився на неї через плече.
— Тетяно, чому ти сидиш на підлозі? Це негігієнічно. Встань і приготуй мені чай. Тільки без того твого трав’яного збору, візьми звичайний чорний.
Вона повільно піднялася. Її рухи були механічними. Вона пішла на кухню, поставила чайник і дивилася, як закипає вода. В її голові була лише одна думка — чи залишилося в цій квартирі хоч щось, що справді належить їй? Чи вона вже теж стала частиною його ідеального інтер’єру, яку можна замінити за першої потреби?
Борис увійшов на кухню, поглянув на стільницю і провів по ній пальцем.
— Ти погано протерла поверхню. Завтра я викличу клінінгову компанію, щоб вони провели повну дезінфекцію. А ти поки збери ті дрібнички з полиць, я вирішив, що вони захаращують простір.
Тетяна дивилася на свої руки і мовчала. Вона знала, що завтра полиці будуть порожніми. А післязавтра, можливо, порожнім стане і її серце.
Кожен із нас прагне до кращого життя, до комфорту та чистоти. Але де проходить та межа, за якою турбота про побут перетворюється на знищення особистості іншої людини? Чи можна побудувати щастя на руїнах чужих уподобань і маленьких радощів? Борис вірив, що він діє на благо, але чи запитав він хоча б раз, чого насправді хоче Тетяна? Іноді за ідеальним фасадом ховається справжня пустка, де немає місця для живої душі.
Як ви вважаєте, чи можна змінити таку людину, як Борис, чи він завжди буде бачити світ лише через призму власних правил? Чи варто було Тетяні терпіти таку поведінку заради уявної стабільності?
Поставте свою вподобайку, якщо вас зачепила ця розповідь, і обов’язково напишіть у коментарях свою думку, бо це дуже важливо для нас. Ваші історії та роздуми допомагають іншим зрозуміти, що вони не самотні у своїх переживаннях. Чи траплялися у вашому житті люди, які намагалися переробити вас під свій ідеал? Що ви робили в таких ситуаціях? Чекаємо на ваші відверті коментарі.
