— Ти підеш у цей маєток і будеш робити все, що скажуть, бо нам потрібна нова машина, — поставив мені ультиматум чоловік
Чоловік заявляє, що я повинна бути йому вдячна. Він, бачте, обійшов десятки знайомих, витратив купу часу, але знайшов для мене чудовий варіант. Коли я почула, про що йде мова, у мене всередині все захололо. Мій чоловік, з яким ми прожили десять років, пропонував мені залишити свою роботу в бібліотеці та піти працювати помічницею до однієї заможної пані. Але не просто помічницею, а людиною, яка буде цілодобово поруч із літньою жінкою, якій важко пересуватися самостійно.
Ми сиділи на кухні, і вечірнє світло падало на його обличчя, яке світилося гордістю за свій вчинок. Я дивилася на свої руки і не знала, як реагувати.
— Ганно, ти тільки послухай, які там гроші пропонують. Ми за пів року зможемо закрити той борг, про який ти постійно нагадуєш.
— Вікторе, але я люблю свою роботу. Мені подобається тиша, книги, мої колеги. Чому я повинна все кинути і йти до чужої людини?
— Тиша не годує, Ганно. А тут господиня — поважна особа. Будеш жити в гарному будинку, їсти якісну їжу, ще й платитимуть стільки, скільки ти за рік не заробиш.
— Ти вже все вирішив за мене? Навіть не запитав, чи хочу я цього?
— Я дбаю про наше майбутнє. Ти ж сама казала, що нам потрібно щось змінювати. Ось я і змінив. Завтра поїдеш знайомитися.
Наступного ранку я стояла перед високим парканом великого маєтку на околиці міста. Моє серце калатало так сильно, що здавалося, його чути за версту. Двері відчинила сувора жінка в окулярах, представилася Надією Петрівною, донькою тієї самої пані, про яку говорив Віктор.
Будинок всередині виявився холодним, попри дороге оздоблення. Мене провели до кімнати на другому поверсі. Там, у кріслі біля вікна, сиділа Олена Сергіївна. Вона дивилася в одну точку і не відреагувала на наш прихід.
— Мамо, це Ганна. Вона буде з тобою, — коротко кинула Надія Петрівна і вийшла, залишивши нас удвох.
Я підійшла ближче, відчуваючи неймовірну незручність.
— Доброго дня. Може, вам щось принести? Хочете чаю чи води?
Жінка повільно повернула голову. Її погляд був глибоким і сповненим якоїсь невидимої туги.
— Ти теж прийшла за грошима моєї доньки? — тихо запитала вона.
— Мене прислав чоловік. Він сказав, що вам потрібна допомога.
— Мені потрібен спокій, дитино. Але в цьому домі спокій — це рідкість.
Минув тиждень. Кожен мій день починався о шостій ранку. Я допомагала Олені Сергіївні вмиватися, готувала їй сніданки, виводила на прогулянку в сад. Віктор щовечора телефонував і запитував лише про одне — чи не передумали господарі платити таку високу суму. Його не цікавило, як я почуваюся, чи не втомлююся я від постійної напруги.
Олена Сергіївна виявилася дуже цікавою співрозмовницею, коли мала настрій. Вона розповідала про свою молодість, про те, як колись сама керувала великим підприємством, і як швидко про неї забули всі, крім доньки, яку цікавили лише рахунки в банку.
Одного разу, коли ми сиділи в саду під старою яблунею, вона взяла мене за руку.
— Ганно, ти добра душа. Але чому ти дозволяєш іншим розпоряджатися твоїм часом? Твій Віктор — він бачить у тобі лише джерело доходу.
— Не кажіть так, він просто хоче, щоб ми жили краще.
— Краще для кого? Для нього чи для тебе?
Ці слова засіли в моїй голові. Я почала помічати речі, на які раніше заплющувала очі. Віктор перестав купувати продукти, кажучи, що я і так привожу щось від пані. Він почав планувати покупку нового авто, хоча наша стара машина була ще цілком придатною. Коли я поверталася додому на вихідні, він навіть не питав, як пройшов мій тиждень.
— Ганно, я тут подумав, — сказав він під час чергової вечері. — Тобі варто взяти додаткові години. Надія Петрівна казала, що їм потрібна допомога ще й у вихідні.
— Вікторе, я і так майже не буваю вдома. Я сумую за нашою квартирою, за своїм життям.
— Яке життя, Ганно? Ти працювала за копійки. А зараз ми нарешті стаємо на ноги. Потерпи ще рік, і все буде інакше.
— А що буде через рік? Я стану старшою, втомленою і без власного голосу?
— Не починай свою драму. Краще подякуй, що я знайшов таке місце. Інші про таке тільки мріють.
Я замовкла. Відчуття того, що я — лише інструмент для досягнення його цілей, ставало дедалі сильнішим. У маєтку атмосфера теж ставала важчою. Надія Петрівна дедалі частіше сварилася з матір’ю через якісь документи, а Олена Сергіївна дедалі більше замикалася в собі.
Якось ввечері Олена Сергіївна покликала мене до себе в кабінет. Вона простягнула мені конверт.
— Це твоя зарплата за місяць, як домовлялися з Надією. Але тут є ще дещо. Це лист до мого старого знайомого, він керує великим видавництвом. Тобі не місце біля крісла знесиленої жінки. Тобі треба бути серед людей, серед книг.
— Я не можу це взяти. Віктор розізлиться, якщо я піду звідси.
— Віктор розізлиться, бо втратить контроль над твоїми фінансами. Вирішуй сама, дівчинко. Або ти живеш для нього, або для себе.
Тієї ночі я не спала. Я думала про те, як ми познайомилися з Віктором, як він колись дарував мені квіти і обіцяв захищати від усього світу. А зараз він сам став тим світом, від якого мені хотілося втекти.
Наступного дня я повернулася додому раніше. Віктор був здивований.
— Чому ти не на роботі? Щось сталося?
— Я пішла звідти, Вікторе.
Його обличчя вмить змінилося. Очі звузилися, а голос став холодним і різким.
— Ти що зробила? Ти хоч розумієш, які це гроші? Ти хоч подумала про мене? Я вже домовився за машину, я дав завдаток!
— Ти дав завдаток з грошей, які я ще не заробила?
— А чиї це гроші, якщо не наші спільні? Я знайшов цю роботу, я все організував! Ти зобов’язана мені цим шансом!
— Я нічого тобі не зобов’язана. Я людина, а не твій бізнес-проєкт.
— Ганно, негайно дзвони Надії і вибачайся. Кажи, що це був емоційний порив. Повертайся туди завтра ж.
Я дивилася на нього і бачила абсолютно чужу людину. Де подівся той Віктор, якого я кохала? Чи він завжди був таким, а я просто не хотіла бачити правду?
— Я не повернуся. І я йду від тебе.
— Куди ти підеш? Кому ти потрібна без моєї допомоги? Ти пропадеш через місяць.
— Краще пропасти вільною, ніж жити за твоїм сценарієм.
Я зібрала найнеобхідніші речі в одну сумку. Він стояв у дверях, не пропускаючи мене, але я просто відштовхнула його руку і вийшла в під’їзд. Надворі йшов дрібний дощ, але мені вперше за довгий час дихалося легко.
Я поїхала до своєї давньої подруги Світлани. Вона прийняла мене без зайвих питань, лише налила гарячого чаю і дозволила просто помовчати. Кілька днів я просто приходила до тями. Віктор дзвонив без зупину, писав повідомлення то з погрозами, то з благаннями повернутися, обіцяючи, що більше ніколи не буде тиснути на мене.
Але я знала — це лише слова. Як тільки я дам слабину, все повернеться на свої місця. Його турбота була лише формою контролю.
Через тиждень я все ж зважилася відкрити лист від Олени Сергіївни. У ньому була не лише рекомендація, а й коротенька записка — не бійся починати з початку, навіть якщо цей початок здається холодним і самотнім.
Я пішла на зустріч у видавництво. Мене прийняли на випробувальний термін. Роботи було багато, платили значно менше, ніж пропонувала Надія Петрівна, але це були мої гроші і мій вибір.
Минув місяць. Одного дня, виходячи з офісу, я побачила Віктора. Він стояв біля входу з букетом квітів.
— Ганно, вибач мені. Я був неправий. Я все усвідомив. Давай почнемо спочатку. Я продав ту машину, повернув гроші. Нам не потрібні ті статки, головне — щоб ми були разом.
Я дивилася на нього і відчувала лише порожнечу.
— Вікторе, пізно. Справа не в роботі і не в грошах. Справа в тому, що ти перестав бачити в мені особистість.
— Але я люблю тебе! Хіба це нічого не варте?
— Любов не вимагає вдячності за те, що ти ламаєш чиєсь життя. Прощавай.
Я розвернулася і пішла до метро. Він щось кричав мені услід, але я не озиралася. У моїй кишені лежав телефон, де було повідомлення від Олени Сергіївни — Ганно, як ви? Заходьте в гості на чай, мені вас не вистачає.
Я посміхнулася. Життя не стало ідеальним, воно не перетворилося на казку з щасливим фіналом. Я живу в орендованій кімнаті, працюю до пізнього вечора і часто відчуваю втому. Але тепер, коли я прокидаюся вранці, я знаю — цей день належить мені.
Іноді я думаю про те, що було б, якби я залишилася. Мабуть, у нас була б нова машина, дорогий одяг і стабільність. Але чи була б я щасливою в тій золотій клітці, яку так старанно будував мій чоловік?
Доля часто підкидає нам випробування під виглядом можливостей. Важливо вчасно зрозуміти, де справжній шанс на щастя, а де лише пастка для душі.
Сьогодні я знову пройшла повз той великий маєток. Олена Сергіївна махала мені рукою з вікна. Її донька знову щось голосно доводила комусь по телефону. Світ не змінився, змінилася лише я. Я навчилася говорити — ні, коли серце вимагає свободи.
Тепер я точно знаю, що вдячність не можна вимагати. Вона приходить сама, коли тебе по-справжньому цінують і поважають твої мрії. А Віктор… він знайде іншу Ганну, яка погодиться на його умови. Але це вже буде не моя історія.
Моя історія тільки починається, і кожен рядок у ній я пишу власноруч, не чекаючи схвалення чи дозволу. Це важкий шлях, але він вартий кожного кроку.
Чи вважаєте ви, що Ганна вчинила правильно, відмовившись від фінансової стабільності заради власної свободи? Чи, можливо, їй варто було піти на компроміс із чоловіком заради майбутнього родини?
Поставте свою вподобайку, якщо ця історія відгукнулася у вашому серці, і обов’язково напишіть свою думку в коментарях, адже це дуже важливо для мене. Як би ви вчинили на її місці?
