— У якому сенсі “постійне лікування”? — насторожився Анатолій. — Сподіваюся, це держава буде оплачувати?
Він буквально навис над дружиною. Марина знітилася, потім глибоко зітхнула.
— Ну, якісь ліки даватимуть, але ж ти сам розумієш, які… Більшу частину доведеться купувати нам. Але Сашуні оформлюють інвалідність, буде хоч пенсія, — тихо мовила вона.
Анатолій гірко розсміявся.
— Ти нормальна? Ти ж знаєш, які ті пенсії — копійки! — він різко повернувся до доньки, що лежала, відвернувшись до стіни, а потім зашепотів дружині: — Марин, у світі повно закладів, де живуть такі діти. Давай оформимо Сашку туди. Там за нею дивитися будуть, і лікування безкоштовне.
Марина аж підскочила.
— Толю, ти що таке кажеш? Це ж твоя донька! Донька, розумієш?
— А що донька? — різко кинув він. — У когось доньки — гордість: гуляють, навчаються, красуються. А мені тепер що з цією робити? З голоду померти? Розумієш же, якщо лікарі не змогли допомогти, то ніякі ліки вже не допоможуть. То який сенс витрачати на це гроші? Нам більше немає куди їх дівати?
Марина дивилася на чоловіка й не вірила, що це говорить саме він — її Толік, з яким вони прожили понад десять років.
— Це несерйозно, — ледве вимовила вона. — У нас вистачить грошей на ліки. Я навіть чути цього не хочу. Замовкни.
Анатолій пильно поглянув на дружину.
— Ти вся на емоціях. Остинь, подумай — і зрозумієш, що я правий. Даю тобі три дні, щоб погодилася.
— А якщо не погоджуся? — тихо спитала вона.
— Через три дні побачиш, — кинув він і, грюкнувши дверима, вийшов.
Марина заплющила очі, повільно полічила до десяти.
Рік тому їхня Саша впала зі сходів. Толік усе ніяк не міг доробити перила — часу не вистачало. А дівчинка бігла, спіткнулася, а вчепитися — ні за що. Три операції, пів року в лікарні — і вирок лікарів: інвалідне крісло, і то лише на кілька годин на день, решту часу — лежати. У хребті досі щось не загоїлося.
Вони купили цей дім бо чоловік захотів — він вирішив, що в квартирі жити непристойно. Його тоді підвищили на роботі, і він почувався «господарем життя». Роботи в будинку було ще багато. Марина заперечувала: дорого, клопітно, та й чоловік до “господарства” нездатний, більше сидів перед телевізором. Але він наполягав: усі нормальні люди живуть у власних будинках.
Загалом всі кошти йшли на ремонт. І тільки-но дім став схожим на оселю — прийшла біда.
Тепер Марині було байдуже на все — на дім, на ремонти, на гроші. Важливо було лише одне: вилікувати донечку. Що б там не казали лікарі.
Три дні чоловік мовчав — ніби Марина чимось його образила. Вона намагалася його не зачіпати, щоб він заспокоївся, а потім вибачився. Та на третій день, повернувшись з роботи, побачила валізи.
— Толь, що це? — запитала вона.
— Це твої речі й Сашині. Я спеціально прийшов сьогодні раніше додому, щоб усе зібрати, — відповів він.
— Тобто — речі? Я нічого не розумію.
— А що тут розуміти? — різко кинув він. — Ти ж не думаєш, що я маю все життя витрачати на ліки. Тож попутного вітру вам у спину.
— Ти що, виганяєш нас із власного дому? — прошепотіла Марина.
Анатолій розсміявся:
— Ти ніколи кмітливою не була. Чи ти забула, що при купівлі ми записали дім на мою маму, щоб менше платити за оформлення? У тебе ж на земні справи часу нема. Тож уперед із піснею. Сподіваюся, більше не зустрінемось.
Він демонстративно розчинив двері.
— Сподіваюся, мені не доведеться вдаватися до сили, — додав він.
Марина, наче в трансі, схопила сумки й ледь посунула інвалідний візок із донечкою. На порозі озирнулася:
— Колись ми обов’язково зустрінемося.
Анатолій зареготав:
— Ти ніби мені погрожуєш. Але щоб якось вижити, щоб зустрітися, як ти кажеш, тобі чоловік потрібен. А кому ти потрібна з таким багажем? Тож — геть.
І він гучно грюкнув дверима.
Марина пройшла небагато — поки будинок не зник із виду. Потім сіла на найближчу лавку й розридалася. Сашка теж почала хлюпати носом:
— Мам, не плач! Ну не плач, будь ласка. Ти ж можеш від везти мене… Ну куди там тато говорив? Я не ображусь.
Марина з болем підняла на доньку очі.
— Ти все чула? — прошепотіла вона.
— Ну да, я не спала.
Марина підскочила й пригорнула доньку до себе.
— Ніколи, чуєш, ніколи більше не згадуй про це. Забудь його слова, й забудь його. Я тебе ображати не дозволю. Себе також. Ну, Толику тримайся, — і, стискуючи кулаки, додала впевнено: — Оголошую тобі війну.
Їх тимчасово приютила подруга Марини. Вона ледь не знепритомніла, коли почула всю історію.
— І що, ти все так і залишиш? — запитала вона.
— Ні, знаєш, спершу було таке бажання, а потім я вирішила. Ніхто не сміє ображати Сашуню. Ти ж знаєш, як я її люблю, і все має бути в порядку. У мене є всі чеки, всі записи, що купувалося і куди. Тож піду до суду і подам на аліменти, за дім теж поборюся. Жити там, звісно, не хочу, але компенсацію доньці він виплатить.
Толік просто не розумів, що відбувається. Уже третій місяць його тягали по судах за заявами його дружини, чого він зовсім не очікував. Вона навіть на аліменти подала, хоча заробляє більше за нього. Тож чому він має ще й платити аліменти? А за дім? Дім же на мамі. Він показував документи, а адвокат наполегливо вимагав повернути половину вартості проданої квартири. Де, цікаво, взяти такі гроші? А Маринка на очі йому не показується — мабуть, соромно. Донькою життя зламати не вдалося, то тепер йде іншим шляхом. Він не розумів, за що таке покарання.
На роботі дізналися, що він вигнав дружину, і тепер у кожному відділі перемивають йому кісточки — мовляв, хвору дитину на вулицю виставив. Ну і виставив. Себе б на моє місце поставили, зрозуміли б, як це жити — наче у в’язниці. Люди дивні: поки не торкнеться їх, люблять обговорювати оточуючих.
— У вас один варіант, — сказав адвокат. — Якщо немає власних заощаджень, беріть кредит і виплатіть моїй підзахисній компенсацію, інакше справа дійде до суду.
— Та який суд? — обурився Толік.
— Дім на матері, а квартира то на нас двох була. Як можна продати площу, де прописана дитина? Це вже кримінальна справа!
Толік згадав як все відбувалося: і слова ріелторів, дебелих чоловіків у костюмах. Вони попереджали: якщо спливе через його провину — ходити буде просто нічим.
— І скільки треба? — спитав він майже пошепки.
Мати кричала так, що, здавалося, вікна повилітають:
— Ти чим думав, ідіоте? Треба було все красиво робити, а тепер що? Я грошей не дам. Не чекай. Іди вирішуй свої проблеми сам, а я взагалі їду. Давно мріяла навідати всіх своїх подруг за кордоном.
Толя взяв кредит. Гроші передавали в нотаріальній конторі. Він намагався поговорити з Мариною, але вона навіть не дивилася на нього — так, ніби він був пусте місце.
Ех, як же йому хотілося закричати, лаяти її на всі лади.
Біля дому чекала дуже неприємна звістка. Йому відключили електрику, адже він не платив за неї вже кілька місяців. А раніше цим займалася Марина. Він же не думав, що все це потрібно.
Зранку пішов на роботу злий і голодний. Навіть кави випити не зміг. Сорочку довелося одягати несвіжу. Увесь вечір дзвонив у енергопостачальну компанію. Там озвучили йому таку суму, що він мало не впав. А грошей в нього майже не залишилося.
Але сидіти без електрики — теж не варіант.
А на роботі чекав свій сюрприз, такий, що Анатолій схопився за одвірок, щоб уже точно не впасти.
Начальник, дивлячись прямо йому в очі, повідомив:
– Анатолію Борисовичу, ми більше не потребуємо ваших послуг. Розрахунок можете отримати в бухгалтерії.
Начальник просто розвернувся і пішов. Тобто йому навіть не дали слова сказати й не пояснили, за що з ним так вчинили.
Толик розлютився.
Вони що, думають, що зламають мене, що мені буде нічий кредит платити? Та не тут-то було! Він прорветься. Ось буквально вчора їхав на таксі, і таксист розповідав йому, які там заробітки.
Тут Анатолій, звісно, збентежився. Адже виходило, що той чоловік, таксист, отримував набагато більше за нього, а працював тоді, коли йому хотілося.
Вдома відкрив пляшечку міцного з бару і взяв у руки телефон. Він же зі своїми розумовими здібностями за п’ять хвилин у всьому розбереться. Тим більше, що мати поїхала, а свою машину пригнала до нього в двір. Ну, щоб не стояла під вікнами квартири.
Права в Анатолія були. Правда, їздити він не дуже любив. У них за кермо сиділа переважно Марина. Їхня машина стояла в гаражі. І от зараз він згадав, що її треба було відігнати на ремонт ще три, а то й чотири місяці тому.
До середини пляшки він остаточно розібрався у додатку. «Ну, я ж казав — простіше простого!» Анатолій пройшовся по кімнаті. «А що, може, спробувати? Але ж цікаво. Він візьме лише один заказ, і все, і одразу повернеться».
Він сів у машину, закріпив телефон, потер руки. «Ну все, справа в капелюсі».
Вирулив від будинку на дорогу, і тут же перед ним, нізвідки з’явилася, промайнула смугаста палиця. Анатолій ударив по гальмах.
– Доброго дня, інспектор Гаврилов. Ваші документи. Ви що не тверезий? Так, виходьте з машини.
А далі все було як у страшному сні. Якісь огляди, здавання аналізів. Машину на евакуаторі кудись повезли. Толик так розгубився, що навіть хотів подзвонити Марині. Добре, що вчасно опам’ятався.
Лише до ранку потрапив додому.
Отже, машина на штрафмайданчику. Мати — далеко. Сума за стоянку зростає. Штраф величезний, та й права забрали.
Все вже було настільки “добре”, що кращим, здавалося, і бути не може.
Коли повернулася мати, у Анатолія з нею була настільки неприємна розмова, що й згадувати не хотілося. Він просто перестав з нею спілкуватися.
Зарплати на новій роботі, куди він зміг влаштуватися, не вистачало навіть на виплату за кредитом. Будинок арештували, продати його він не міг.
І от настав той день, коли, відчинивши дверцята холодильника, Анатолій зрозумів — йому просто нічого їсти. Ну, хіба що продати той холера холодильник, адже більше він йому не потрібен.
Гроші за холодильник закінчилися досить швидко. Хоча, якби в перший же день він не купив пляшку з хорошою закускою, можна було б протягнути ще з тиждень.
А ввечері купив газету. Треба терміново знайти якийсь підробіток. Довго гортав її, потім натрапив на оголошення.
Чоловік пропонував послуги з перекопування городів за готівку, і ціну ставив немалу.
Зовсім недалеко звідти знаходився приватний сектор, який плавно переходив у велике селище. І там, напевно, в кожному будинку є городи. Будинки теж різні. У когось — гірші, а в когось — і кращі.
Завтра у нього вихідний. Ось він і піде туди зранку. Весна, копати, очевидно, усім треба.
Толик йшов по вуличці, вдивляючись у будинки. «Ось, здається, нормальний, сучасний. І через паркан видно, що город ще не засаджений».
Анатолій пройшовся туди-сюди. Ні, так, вирішив. Зараз просто постукає і пояснить, що може перекопати город. Він, до речі, думав, що тут зовсім село, але ні. Антени супутникові на будинках, вода проведена, і все таке гарне, доглянуте.
Анатолій відчинив хвіртку і оглянувся. Собаки, здається, нема. «Ну, тоді вперед».
Стукати не довелося. Поруч із дверима був дзвіночок.
Не минуло й хвилини, як двері відчинилися.
– Доброго дня. Можу перекопати город, траву викосити, ну і так по господарству. Не дуже дорого беру, — випалив він на одному подиху.
Толик із здивуванням подивився на жінку, яка відчинила йому двері.
— Марино? А ти що тут робиш?
Вона раптом усміхнулася.
— Живу, Толю. Це мій будинок і мій двір.
За Мариною скрипнули двері. Толик побачив Сашу. Вона помітно підросла, йшла сама, спираючись на палицю.
—Мамо, хто там?
— Тут чоловік питає, чи не треба нам город перекопати.
Толик відчув, як кров прилинула до голови. У скронях застукало.
— Глузуєш?
—А чому б і ні? Мені здається, кожен має те, що заслужив, чи не так, Толю? Земля кругла, бумеранг працює. Ну і продовжувати можна безкінечно. — Марина усміхнулася. — Пам’ятаєш, я тобі казала, що ми обов’язково зустрінемося.
Анатолій, не кажучи більше ані слова, кинувся з подвір’я. Лише трохи відійшов, почув машину, обернувся.
До будинку Марини підкотила розкішна машина. З неї вийшов чоловік із квітами, а Марина кинулася йому на шию.
