— Ти не його дружина. Не претендуй на те, що належить родині, — ці слова Олени пролунали одразу після того, як Миколи не стало. Замість скорботи його мати та сестра почали ділити спадок, а я, та, хто ділила з ним життя, виявилася лише перешкодою

— Ти не його дружина. Не претендуй на те, що належить родині, — ці слова Олени пролунали одразу після того, як Миколи не стало. Замість скорботи його мати та сестра почали ділити спадок, а я, та, хто ділила з ним життя, виявилася лише перешкодою

Напевно, я завжди була романтиком, який вірив у силу справжніх почуттів більше, ніж у силу паперів. Ми з Миколою прожили душа в душу рівно двадцять років. Не два, не п’ять, а два десятиліття. Для нас наша любов була міцнішою за будь-який офіційний документ.

Ми познайомилися, коли мені було двадцять, а йому — двадцять чотири. Тоді ми обидва працювали на одному заводі, в різних цехах, але обідали завжди разом.

— Ти завжди така задумлива, Катерино? — якось запитав він, коли я мріяла про щось за вікном.

— Просто думаю, Миколо. Про життя. Про те, як усе швидко минає.

— Не мине, якщо ми його наповнимо чимось важливим. Я готовий наповнювати твоє життя важливим.

Так почалася наша історія. За пів року ми вже жили разом. Орендували невелику квартиру, облаштовували її, як могли, тішилися кожній спільній хвилині. Микола був моєю стіною, моїм найкращим другом, моєю справжньою половинкою. Ми ніколи не відчували потреби йти до РАЦСу. Навіщо? Ми й так були сім’єю. Це знали наші друзі, колеги, сусіди. Навіть наші батьки, хоча спочатку й наполягали на весіллі, згодом змирилися й приймали нас як чоловіка і дружину.

— Мамо, не переживай. Штамп у паспорті не робить людей щасливими. Нас робить щасливими наша згода, — казала я своїй матері.

— Але ж це захист, доню. Хоча б для майбутнього, — зітхала вона.

Я була молода і впевнена, що ніякий захист нам не знадобиться. Наші почуття — ось наш захист.

Ми купили спільну квартиру — оформили її порівну. Купили автівку — теж на двох. Усе наше майно було спільним, заробленим нашими руками. Ми не заводили дітей, бо так вирішили разом, але наша квартира завжди була сповнена тепла.

Але час, як відомо, має свою жорстоку істину. Двадцять років пролетіли, як один день.

Одного похмурого ранку все змінилося. Микола поїхав на роботу, і вже за кілька годин мені зателефонували.

— Ваш чоловік, Микола Олексійович, потрапив у дорожньо-транспортну пригоду. Він у важкому стані, ми транспортуємо його до обласного медичного центру.

Світ обірвався. Я не пам’ятаю, як дісталася до лікарні. Це було як у тумані. Я одразу побігла до приймального відділення. Там, за столиком, сиділа жінка в білому халаті.

— Я Катерина, його дружина. Де мій Микола? Як він? Скажіть, будь ласка!

Жінка підняла на мене втомлені очі.

— Його зараз оперують. Вибачте, але мені потрібні документи, що посвідчують вашу особу та підтверджують ваш ступінь спорідненості.

Я простягнула свій паспорт.

— Ми не розписані офіційно, але ми живемо разом уже двадцять років. Ми фактично чоловік і дружина.

У цей момент до мене підійшли дві жінки. Одна була значно старша, інша — приблизно мого віку, дуже схожа на Миколу. Я одразу зрозуміла — це його мати, Галина Іванівна, і його молодша сестра, Олена. Ми з ними завжди підтримували добрі стосунки, особливо до останнього часу. Останній рік наші стосунки стали трохи холоднішими, адже родина Миколи час від часу натякала, що ми могли б і узаконити наші стосунки.

Галина Іванівна одразу почала плакати.

— Ой, мій синочок, мій Коленька! Що ж це трапилося?!

Олена, сестра Миколи, кинула на мене холодний погляд і звернулася до медсестри.

— Доброго дня. Я його рідна сестра, Олена Петрівна. А це наша мама, Галина Іванівна. Ось наші паспорти.

Медсестра взяла їхні документи. Потім перевела погляд на мене, на мою заяву про двадцять років спільного життя, і хитала головою.

— Вибачте, Катерино, але юридично ви ніхто для нього. Ви не є близьким родичем. Ви не можете бути присутньою в реанімації, і ми не зобов’язані надавати вам інформацію про його стан.

Я стояла ніби облита крижаною водою. Ніхто. Двадцять років нашого життя були зведені нанівець одним словом.

— Але ж ми разом двадцять років! Ми все ділили, ми сім’я! — мої слова прозвучали жалібно і безсило.

Олена перегородила мені шлях і промовила:

— Катю, вибач, але це не наша вина, що ви не хотіли йти до РАЦСу. Якби ви були його дружиною, тоді б і розмовляли. А зараз ми — його рідня, і ми вирішуємо.

Галина Іванівна, мати Миколи, навіть не подивилася на мене. Вона була надто зайнята своїм горем. Але я відчувала, що це — ще один камінь у моєму серці. Вони скористалися ситуацією. Скористалися моєю недбалістю, моєю романтичною вірою в неформальні стосунки.

Наступні дні були пеклом. Мені дозволили принести йому особисті речі, але заходити до нього в палату могла лише його мати або сестра, як офіційні найближчі родичі. Я чекала під дверима, передавала пакети й благала медсестер повідомити мені хоч що-небудь. Але всі розводили руками:

— Ми не маємо права. Тільки родичам.

Олена приходила до мене, але не для того, щоб підтримати.

— Миколі потрібна найкраща палата, найкращі лікарі. Це коштує великих грошей. Ми повинні думати про його майбутнє.

— Звісно! Я віддам усе, що потрібно. У нас є спільні заощадження, я готова їх витратити.

— Спільні заощадження — це половина його, половина твоя, Катю. Але ми не знаємо, що він хотів би. Ми, як родина, маємо піклуватися про нього. Можливо, йому знадобиться тривала реабілітація в іншому місті, а квартира стане у пригоді для оплати.

Я відчула, як її слова просочуються чорноту в моє серце. Вона натякала на те, що я маю «вийти з гри» і не претендувати на спільне майно. На те, що його частка тепер належить його рідні.

У мені закипала лють. Не через гроші, а через несправедливість. Через те, що наше двадцятирічне життя було просто викинуте. Не стало Миколи за тиждень. Він так і не вийшов із цього важкого стану.

Коли мені про це повідомили, я відчула порожнечу. А вже через годину до мене подзвонила Олена.

— Катю, ми вирішили, що похованням займемося ми. Як його родина. Ти можеш прийти, звісно, але ти ж розумієш, ти не його офіційна дружина.

Я поклала слухавку. Вони забрали в мене все: можливість бути поруч у його останні хвилини, можливість гідно його провести. Вони перетворили нашу двадцятирічну історію кохання на фантом.

Минуло кілька тижнів. Я сиділа у своїй порожній квартирі. На моїй половині. Миколину половину тепер ділять його мати й сестра. Згідно із законом. Квартира, яку ми облаштовували разом, тепер є предметом судових суперечок.

— Це його спадок, Катю, — каже мені адвокат Олени. — Ви не дружина, ви просто співвласниця, яка має право лише на свою половину. А на його половину, згідно із законом, мають право його мати та сестра.

Я дивлюся на наш спільний фотоальбом, на дві обручки, які ми носили, хоч і не вінчалися. Дивлюся на світлини, де ми щасливі, молоді, впевнені, що папірці не важливі.

Як же я помилялася.

Наші почуття справді були міцними. Але реальність така, що в критичний момент, коли потрібне підтвердження твоїх прав, коли потрібно бути поруч, ці почуття нічого не варті без юридичної основи. Мій досвід — це гіркий урок для всіх, хто живе у цивільному шлюбі.

Я все ще не знаю, як боротися за справедливість. Чи варто мені продовжувати судитися, витрачати останні сили, щоб довести, що ми були сім’єю? Чи варто просто відпустити, залишити їм його частину квартири, а самій залишитися з розбитим серцем?

Скажіть, чи мав хтось із вас подібний досвід? Чи справді двадцять років спільного життя не вартують нічого проти одного штампа в документі? Які б ви дали мені поради, щоб я могла відстояти своє право бути визнаною його сім’єю?

Ваші коментарі та підтримка зараз важливі, як ніколи. Поділіться своєю думкою і поставте вподобайку, щоб цю історію побачили якомога більше людей! Це дуже важливо!