— Ти назвав мене бомжихою? — голос Катерини був тихим, але в ньому брязкала сталь. — Що ж, Максе, давай подивимося, хто з нас сьогодні залишиться без даху над головою. Тільки спочатку прочитай ось це.
Шість років «за мужність». Колись це словосполучення викликало в душі Катерини тепле, майже затишне відчуття, наче старий вовняний плед і горнятко гарячого какао в холодний дощовий вечір. Їй здавалося, що терпіння — це найвища чеснота, а вміння «згладжувати кути» — єдиний запорука сімейного щастя.
Зараз же це словосполучення віддавало важким, затхлим присмаком старого пилу та нездійснених надій. Вона стояла біля плити, слухаючи, як за стіною наростає знайомий гул голосів. Скоро приїдуть сестра чоловіка Ірина з чоловіком і дитиною, а це означало остаточний кінець її тихому недільному вечору. Жир від котлет шипів на сковорідці, ніби в такт її внутрішньому роздратуванню, що невпинно зростало.
Руки звично витирали рушником і без того сяючу стільницю. Катерина знала: у цьому домі все має бути ідеальним. Найменший привід для придирок з боку свекрухи чи зовиці був неприпустимим — це означало нову порцію моралізаторства та виснажливих повчань.
Двері кухні розчинилися. На порозі виник Максим. Він не увійшов, а саме «виник», заповнивши собою отвір, наче господар, що інспектує власні володіння.
— Кать, не стій стовпом. Сестра любить твій яблучний пиріг. Спечи два, про всяк випадок, — він навіть не подивився на неї, занурившись в екран смартфона. Тон був рівним, звично наказовим.
Катерина зітхнула, витираючи вологою долонею чоло.
— Максиме, я тільки з роботи. Завтра о шостій ранку вставати. Може, вистачить одного? Або купимо в тій гарній кондитерській?
Він повільно підняв на неї очі, і в них майнула знайома іскра крижаного роздратування.
— Не ний. Усі жінки як жінки, встигають усе. А ти вічно втомлена і вічно ниєш.
— Мамо, правда ж? — гукнув він у бік вітальні.
З дивана, де Валентина Петрівна дивилася черговий серіал, почулося схвальне пирхання.
— Моєму синулі треба дякувати, що він тебе, безприданницю, у свій дім привів! — донісся її голос. — А ти пиріг для його рідної сестри пошкодувати можеш? Тьху, сором який.
Катерина зціпила зуби так, що заболіли щелепи. «Його дім, його квартира». Цю мантру вона чула щодня. І неважливо, що останні роки вона сплачувала половину іпотеки зі своєї зарплати, поки Максим «розвивав бізнес», який довгий час приносив лише збитки.
Вона проковтнула клубок у горлі й мовчки потягнулася до миски з борошном. Сперечатися було марно. Цю битву вона програла багато років тому, коли з любові та бажання зберегти мир погодилася на те, щоб свекруха пожила з ними «пару місяців», поки в тієї у квартирі триває ремонт. Ремонт так і не почався, а Валентина Петровна стала тіньовим директором їхньої родини.
Приїзд Ірини та її сім’ї завжди нагадував стихійне лихо. У квартиру увірвався вихор гучних голосів, шлейф дорогих парфумів та терпкий запах одеколону її чоловіка Сергія.
— Люди, які хороми! — розлого видихнув Сергій, по-хазяйськи оглядаючи передпокій. — Максе, ну ти прямо розкрутився!
Максим, розплившись у посмішці, обіймав сестру. Валентина Петрівна метушилася навколо, намагаючись поцілувати семирічного племінника Костика, який уже щосили стрибав на шкіряному дивані в брудних шкарпетках.
Катерина стояла в отворі між передпокоєм і кухнею, немов тінь. Її ніхто не помітив. — Катю! — нарешті гукнув її чоловік. — Ти чого стовпом вросла? Тягни швидше гаряче, мужики зголодніли!
Вона мовчки кивнула. На столі вже стояли салати з ресторану, які привезла Ірина — тонкий натяк на те, що домашня куховарство Катерини — це «другий сорт». Сама Катерина примостилася на самому краю столу, ближче до кухні, щоб було зручніше підносити страви. Її місце було місцем обслуговуючого персоналу.
— Ну, як життя, Катю? — Ірина, розламуючи виделкою шматок того самого пирога, окинула зовицю критичним поглядом. — Щось ти сьогодні не дуже виглядаєш. Синці під очима… Не висипаєшся?
— Працюю, Іро, — тихо відповіла Катерина. — Втомлююся. — А ти менше думай, — вставив Сергій, перекидаючи чарку горілки. — Жіноче щастя — у сім’ї, а не в конторах. Вірно, Максе? — Абсолютно, — похмуро підтримав Максим. — Тільки її не переконаєш. Уперта.
У розпалі вечері Ірина раптом поклала свою доглянуту руку на плече брата. — Максиме, а ми до тебе з проханням. Серйозним. Тут машина підвернулася, Toyota Corolla. у відмінному стані. Господар терміново виїжджає, віддає за півціни. Але потрібна доплата. Сума для тебе невелика…
Катерина завмерла. Вона знала, що таке «невелика сума» в розумінні Ірини.
— Скільки? — запитав Максим. Ірина назвала цифру. Вона дорівнювала чотирьом місячним зарплатам Катерини.
— Максиме, — тихо почала Катерина, — а ми ж цього місяця мали закрити залишок за кредитом за твою техніку… Вона не встигла договорити. Погляд чоловіка, сповнений крижаної зневаги, змусив її замовкнути. — Я, здається, не питав твоєї думки, — aвідрізав він. — Я тут головний і вирішую, кому допомагати. Сім’я — це святе.
— Сходи в мою куртку в передпокої, — наказав він Катерині. — Гаманець у лівій внутрішній кишені. Принеси.
Настала секундна пауза. Валентина Петрівна торжествуюче посміхалася. Ірина чекала з високомірним виглядом. Катерина повільно піднялася. Її обличчя було кам’яним. Вона вийшла в передпокій, але пішла не до куртки.
Вона зупинилася біля дверей у кімнату доньки. Марійка спала, занурившись носом у подушку. Катерина подивилася на неї зі сталевою рішучістю. Усередині неї щось остаточно обірвалося. Вона розвернулася, взяла гаманець Максима і принесла його за стіл. В її очах, опущених у підлогу, горіло вже не покірне світло, а холодне полум’я готовності до бою.
Гості залишилися ночувати. Серед ночі тишу прорізав дзвін розбитої порцеляни та дитячий плач. Катерина схопилася першою.
У кімнаті Марусі побачила картину, від якої серце стиснулося. Костик стояв над ліжком Маші, а в його руках була її улюблена порцелянова лялька Еля — подарунок прабабусі Катерини. Голова ляльки була розбита, осколки засіяли килим.
Маруся схлипувала, притискаючи до себе обрубок іграшки. — Моя Еля… мамочко, він її зламав!
У дверях з’явилася заспана Ірина з шматком пирога. — Ой, подумаєш, трагедія! — пирхнула вона, закочуючи очі. — Костик просто пограти хотів. Іграшки, які мій брат купує, вважайте, спільні. Якась ти жадібна, Катю. Їй-богу.
— Він зламав фамільну річ! Це не Макс купував. Маруся отримала цю ляльку від прабаби Меланії — голос Катерини тремтів від гніву.
— Йди звідси, Костику. – спокійно та м’яко сказала вона сину золовки.
— Не смій кричати на мою дитину! — верескнула Ірина.
На шум з’явився Максим, червоний від випитого.
— Знову тут що? Знову істерики?
— Максе, твій племінник зламав ляльку Марусі, а твоя сестра вважає, що це нормально!
— Через якусь дурницю скандал закотила? — Максим ступив до дружини. — Ти мене в труну заженеш своїми нервами. Ану, вибачся перед Ірою, що дитину налякала.
Катерина повільно підняла на нього очі. В них була відточена сталь.
— Добре, — тихо, але виразно промовила вона. — Я все зрозуміла.
Вона більше не сказала ні слова. Вона вклала доньку, довго сиділа поруч, поки та не заснула. А потім пішла у ванну, зачинилася на замок і прислонилася спиною до холодних дверей. Це була та сама крапля. Вони чіпали її дитину. Це означало війну.
Ранок понеділка. Гості поїхали, залишивши після себе гори брудного посуду та крихти на дивані. Максим увійшов на кухню, потягуючись. — Ну ось, життя налагоджується. До речі, Кать, щодо твоєї другої роботи. Я вчора подумав: тобі треба брати більше змін цього місяця. Мій проєкт потребує вкладень, твоя зарплата буде нашим внеском.
Катерина повільно повернулася. Вона була блідою, але абсолютно спокійною.
— Я не піду на другу роботу, Максиме. І звільнюся з першої.
Він завмер. Брови полізли вгору.
— Що ти верзеш? Ти взагалі розумієш, з ким розмовляєш? Я тебе годую, дах над головою даю. Без мене ти нуль!
Він злобно усміхнувся, підходячи впритул.
— Ну тоді, милостива пані, з цього дня ти бомжиха. Збирай свої шмотки і провалюй на всі чотири сторони. Подивимося, як ти без мене виживеш.
Він чекав на сльози. Чекав, що вона впаде на коліна. Але Катерина мовчки пройшла в спальню і повернулася з важкою синьою папкою, яку зберігала в старій скриньці. Вона поклала її на кухонний стіл.
— Добре, Максиме. Давай дійсно начистоту. Тільки спочатку прочитай ось це.
Він мружився, вчитуючись у юридичні формулювання. Поступово його обличчя з багряного стало сірим.
— Що це за маячня? Яка частка? Яка компенсація? Квартира моя! Батьки подарували!
— Квартира була оформлена на тебе до шлюбу, це факт, — почала Катерина рівним тоном. — Але давай згадаємо капітальний ремонт три роки тому. Вікна, сантехніка, кухня. Твої батьки дали копійки, решта — мої накопичення і кредит, який гасила я. У мене є всі чеки. Далі — машина. Твоя Mazda. Перший внесок — моя премія. Кредит платила я. Усі виписки з банку тут.
Вона перегорнула сторінку.
— Але найцікавіше — твій бізнес. ТОВ «Вектор плюс». Пам’ятаєш, звідки взявся статутний капітал? Це гроші, які ми взяли під розписку у моєї тітки Люди. Моєї! А розписку давав ти. І вона в мене.
Максим мовчав, його пальці нервово перебирали листи.
— І головне. Пів року тому, коли я випадково почула вашу розмову з мамою про те, як би мене виставити ні з чим, я пішла до дуже хорошого юриста. Ми подали позов про визнання за мною права на частку в майні, враховуючи всі мої вкладення. Суд став на мій бік.
Вона зробила паузу, даючи йому усвідомити масштаб катастрофи. — Але щоб твоя жадібна сімейка не могла нічого оскаржити, я переоформила свої частки на маму за договором дарування. Квартира і машина зараз юридично частково належать моїй матері. Безповоротно.
У цей момент пролунав дзвінок у двері. Повернулися Ірина та свекруха — Ірина «забула гаманець», а Валентина Петрівна «парасольку».
— Йди, відчини своїй родині – тихо сказала вона чоловікові. – Нехай подивляться, як їхній «король» виявився голим.
Коли Ірина та свекруха увійшли і побачили похмурого Максима з документами в руках, у передпокої повисла важка тиша.
— Максиме, що сталося? Ти наче привид! — вигукнула Валентина Петрівна. — Вона все забрала… — хрипко видавив він.
Ірина тут же кинулася в атаку:
— Яка тобі квартира, авантюристко?! Ми до суду підемо!
— Йдіть, — кивнула Катерина. — Але спочатку послухайте ось це. Вона ввімкнула запис на телефоні. З динаміка пролунав голос Максима: «З цього дня ти бомжиха! Провалюй!»
— Це — доказ морального насильства та спроби незаконного виселення, — відрізала Катерина. — А тепер мій ультиматум. Я забираю доньку і їду сьогодні. Ти, Максиме, прямо зараз виплачуєш мені компенсацію. Утричі більшу, ніж ти пообіцяв сестрі на машину. Частина за шкоду, частина за мої вкладення у твій бізнес. І тоді я зникаю назавжди. Або ми йдемо до суду, і я забираю все, що належить за законом.
Максим дивився на неї, і в його погляді йшла боротьба: гордість проти страху. Він розумів — вона не блефує.
— Добре… — видавив він. — Гроші будуть.
Через п’ятнадцять хвилин на телефон Катерини прийшло повідомлення про переказ. Вона перевірила суму, кивнула і викотила дві валізи в коридор.
— Марійко, ми їдемо! — гукнула вона доньку.
Перед тим як зачинити двері, вона обернулася. Троє людей, які ще вчора відчували себе тут господарями, стояли в коридорі як кам’яні статуї.
— Прощавайте, — тихо сказала Катерина і захлопнула двері. Цей щиголь пролунав для неї як початок нового життя.
Минуло кілька тижнів. Катерина з Машею облаштувалися в затишній орендованій квартирі. Тиша тут була цілющою. Більше не було страху, не було «яблучних пирогів» за наказом.
Але одного вечора телефон завібрував. Повідомлення з незнайомого номера.
«Катю, давай зустрінемося. Я все усвідомив. Мама й Ірина просто з’їли мене, я був сліпий. Я зруйнував усе. Давай почнемо з чистого аркуша заради Маші. Я все зроблю, як ти захочеш. Повернись. Максим».
Катерина довго дивилася на екран. Вона погодилася на зустріч у нейтральному місці — у кафе біля фонтану. Максим прийшов пом’ятий, сутулий. У ньому не залишилося й сліду колишньої пихи.
— Пробач мені, Катю. Я розірву з ними стосунки, якщо треба. Ми продамо ту квартиру, купимо нову. Тільки повернись…
Його слова були солодкими, як патока. Вони обіцяли кінець самотності. Катерина дивилася на нього довго-довго, вивчаючи кожну зморшку. А потім тихо запитала:
— Максиме, а твоя мама… вона згодна на це? Чи вона просто ще не знає, що ти тут?
Він завагався лише на секунду, відвів погляд, і Катерина зрозуміла все. Нічого не змінилося. Він просто шукав зручний «ресурс», який знову буде пекти пироги та оплачувати його рахунки.
— Сім’я — це не про мужність терпіти приниження, Максиме. Сім’я — це про повагу. А її тут ніколи не було.
Вона встала, поклала на стіл гроші за свою каву і вийшла з кафе, не озираючись. На вулиці було холодне осіннє повітря, але їй вперше за шість років було по-справжньому тепло.
