Я поспішала додому після виснажливого робочого дня, тягнучи важкі пакети з продуктами. «Спочатку вечеря, а там, може, і на прибирання час знайдеться», — думала я, перебираючи в голові домашні справи, які, крім мене, ніхто не зробить.
— Чому так пізно? — запитав Тарас, мій чоловік, виходячи в коридор.
— Затрималася на нараді, а потім ще в магазині черга була — хвилин сорок стояла, — відповіла я, ставлячи пакети на підлогу.
— Я зголоднів, приготуй щось швиденько, будь ласка, — попросив Тарас, навіть не глянувши на мене.
— Ти ж цілий день вдома, міг би і сам щось зробити, — не стрималася я, хоча знала, що почую у відповідь.
— Ти ж знаєш, я не вмію готувати. Навіщо продукти псувати? — відмахнувся він і поніс пакети на кухню.
Тарас уже понад рік не працював. Після з’ясовування стосунків з начальством він звільнився і мріяв про власний бізнес. Мене це не влаштовувало, але вплинути на нього я не могла.
— Слухай, знайди хоч якусь роботу, а бізнес-планами займайся паралельно, — сказала я якось, коли минуло кілька місяців після його звільнення.
— Олено, ти серйозно? — Тарас закотив очі. — Якщо хочеш зробити щось добре, треба зосередитися. Навіщо розпорошуватися?
— А тебе не бентежить, що я одна утримую сім’ю? — запитала я, сподіваючись, що йому стане соромно.
— Чому це має мене бентежити? — відповів він. — Ти добре справляєшся, заробляєш 30 000 гривень на місяць, наше життя майже не змінилося після мого звільнення. Навіщо мені зайвий клопіт? Дай мені час, я вигадаю такий бізнес, що він точно буде прибутковвим.
— І скільки тобі треба часу? — уточнила я, ледве стримуючи роздратування.
— Хто ж тобі скаже точно? — знизав плечима Тарас. — Трохи терпіння, і все буде.
Я не вірила його обіцянкам, але наполягати не хотіла. За роки шлюбу Тарас переконав мене, що я нікому, крім нього, не потрібна.
— Ти маєш бути вдячна, що я одружився з тобою, — казав він щоразу, коли ми сперечалися. — Ти ж не кожному сподобаєшся, прямо скажемо.
— То чому ти зі мною? Знайшов би собі кращу, — відповідала я, ледве стримуючи сльози.
— Ти хазяйновита, смачно готуєш, у нас завжди чисто, — перераховував Тарас. — До того ж, кар’єра в тебе йде вгору. Але повір, таких, як я, тобі не знайти. Усі хочуть не лише успішну, а й красиву.
Його слова були образливими, але я, яка ніколи не купалася в увазі чоловіків, повірила, що я й справді виграла у лотерею отримавши такого чоовіка. Тарас так усе викрутив, що я готова була терпіти його лінь і зради.
— Сьогодні ночую в батьків, батькові треба допомогти з машиною, — сказав Тарас якось, уже вкотре за місяць.
— Повертайся ввечері, це ж недалеко, — відповіла я, відчуваючи підозру.
— Ні, це незручно, — заперечив він. — Та й навіщо тебе будити? Виспись, тобі ж завтра на роботу.
— Все одно повертайся, — наполягала я. — Мені так спокійніше.
Інтуїція кричала, що він бреше, але з’ясовувати стосунки я не хотіла.
— Не переживай, завтра буду, — відрізав Тарас і вийшов.
Наступного дня мої підозри підтвердилися. Повертаючись з роботи, я зустріла його батька.
— Добрий день, Іване Петровичу, як ваша машина? — запитала я.
— Ой, не питай, — махнув він рукою. — Уже три тижні на сервісі, ніяк не полагодять.
— Сподіваюся, скоро повернуть, — тихо сказала я.
Його слова наче холодна вода. «Я знала, я відчувала», — думала я, не знаючи, що робити далі.
— Тобі погано? — стурбовано запитав Іван Петрович, помітивши, як я зблідла.
— Ні, все гаразд, — поспішила я. — Вибачте, згадала про одну справу, побіжу.
Я довго блукала містом, намагаючись заспокоїтися. «Чому так боляче, якщо я здогадувалася?» — думала я. Хотіла зберегти сім’ю, бо боялася залишитися самотньою, але сумніви гризли мене.
Зрештою, Тарас перестав ховати свої походеньки. Він вважав, що я нікуди не дінуся, адже від шлюбу залежав його комфорт. Житла у нього не було, після весілля він переїхав до моєї квартири, на яку я заробила, виплачуючи кредит. Розлучення означало б повернення до батьків, чого він дуже не хотів.
— Завтра йду на зустріч випускників, не чекай рано, — сказав Тарас, приміряючи краватки перед дзеркалом.
— Ви ж зазвичай у лютому зустрічаєтеся? — насторожилася я.
— Так, але Сашко з Польщі приїжджає, вирішили зібратися ще раз, — пояснив він.
— Гаразд, — зітхнула я, не вірячи жодному слову.
— Випрасуєш костюм? — попросив Тарас.
— Ти що, у повному параді йдеш? — здивувалася я.
— Звісно, не хочу осоромитися перед однокласниками, — відповів він, обираючи синю краватку.
Я була впевнена, що не заради однокласників він так виряджається, але що я могла вдіяти?
Зрештою, я почала затримуватися на роботі, бо повертатися до Тараса не хотілося.
— Олено Сергіївно, у вас усе гаразд? Ви виглядаєте засмученою, — запитав мій начальник, Віктор Іванович, коли ми разом затрималися в офісі.
— Усе добре, просто втомилася, — ухильно відповіла я.
— Вашому гарному обличчю не пасує смуток, — усміхнувся він.
— Дякую, постараюся виправити, — я зашарілася від компліменту.
— Вас хтось зустріне? — запитав Віктор Іванович, коли ми виходили з офісу пізно ввечері.
— Ні, я сама, — похитала я головою.
— Тоді я вас підвезу, — рішуче сказав він, прямуючи до машини.
— Не варто, я, — заперечила я.
— Це не обговорюється, уже пізно, я вас одну не відпущу.
— Дякую, — я сіла в машину, а він притримав дверцята.
Що частіше я затримувалася, то ближчими ми ставали з Віктором Івановичем. Він робив компліменти, був уважним до дрібниць — усе те, чого уникав Тарас.
Я почала помічати, що посміхаюся, коли бачу Віктора. Щоранку я поспішала на роботу, чекаючи зустрічі з ним. Тарас помітив зміни, але не звернув на це уваги, продовжуючи жити своїм життям.
Однієї ночі я прокинулася від шуму.
— Що за галас? — сонно запитала я.
— Трохи не розрахував, — пробурмотів Тарас, від якого тхнуло.
— Лягай спати, — сухо сказала я.
Через десять хвилин він улігся поруч, і я відчула солодкуватий аромат жіночих парфумів.
— Ти зовсім совість втратив? — не витримала я, схопившись із ліжка.
— Що ще? — Тарас спробував підвестися.
— Ти навіть не ховаєш своїх походеньок! Від тебе тхне жіночими парфумами, а ти лягаєш у моє ліжко, наче нічого не сталося!
— Які парфуми? Ти що вигадуєш? — він понюхав повітря.
— Не переконливо, — я гнівно дивилася на нього. — Вставай і забирайся з моєї квартири. Назавжди.
— Ти що, берегу не бачиш? — Тарас хитався. — Я тут живу, чому я маю йти через твої вигадки?
— З цієї хвилини ти тут не живеш. Збирай речі й геть до батьків. Допоможеш татові з машиною, якщо її ще не полагодили.
— Що ти верзеш? — але по очах Тараса було видно, що він зрозумів.
— Я не хочу з тобою розмовляти. Забирайся! — я топнула ногою.
— Упевнена, що не пошкодуєш? — його погляд став зверхнім.
— Пошкодуваю лише, що не зробила цього раніше, — відповіла я.
Тарас постояв, міркуючи, а потім узяв телефон і пішов. Він думав, що я відійду, але я була непохитна. Він благав, просив, казав, що я залишуся самотньою.
Я слухала байдуже, чим дратувала його ще більше. Зрештою, він зібрав речі й повернувся до батьків. За рік ми розучиись і не бачились добрих два роки. Аж до тієї зустрічі у кафе
У кафе я сиділа біля вікна, попиваючи каву й розглядаючи перехожих.
— Привіт, які люди! — гукнув Тарас, і я здригнулася.
— Тарасе? — здивовано глянула я.
— Побачив тебе у вікні, не міг не зайти, — він сів навпроти. — Чудово виглядаєш, ти змінилася, — сказав він, розглядаючи моє бежеве плаття й зачіску.
— Дякую, — відповіла я, не бажаючи продовжувати розмову.
— Знаєш, я давно хотів тобі зателефонувати, — зізнався він. — Сумую.
— Ясно, — я не знала, що сказати.
— Бачив тебе з якимось чоловіком. Це хто? — запитав він.
— Тебе це не стосується, — холодно відповіла я.
— Ти все ще на мене зла, — зітхнув він. — Пробач за все, я був.
— Мене це більше не турбує, — я зробила ковток кави.
— Може, даси мені шанс? Ми ж стільки разом пережили, — раптово мовив він.
— Ревнуєш? Раніше я тобі була не потрібна, — відповіла я.
— Усі помиляються, я не виняток, — пробурмотів він.
— Працюй над помилками з кимось іншим, — твердо сказала я. — У мене є чоловік, якого я люблю, ми чекаємо дитину, а через місяць одружимося. Зроби так, щоб це була наша остання зустріч.
— Ти в ньому впевнена? — спробував він ще раз.
— Так, як впевнена.
— Навіщо ти так? Я ж кохав тебе. Зрештою, скільки з тобою прожив. завдяки мені ти мала нормальну сім’ю.
— Тарасе, залиш мене в спокої. – не стала слухати його я. – Нема про що говорити. Не хочу. Йди собі.
Я побачила Віктора у вікні й помахала йому. Тарас щось пробурмотів і пішов. За хвилину Віктор сів за мій столик, розповідав щось про роботу, про те як невдало припаркував авто і про те, як у магазині шукав для мене манго.
Я посміхалась і а боковим зором дивилась на те, як Тарас бреде вулицею у бік зупинки. Мені було соромно, що твін колсь був моїм чоловіком.
Що тоді зі мною було? Невже я не мала очей. вух, здорового глузду? Як я могла дозволити йому скільки всього?
Чи то я одна така?
Головна картинка ілюстратвина.
