— Ти, напевно, вийшла заміж за сеньйора, а потім втекла? — запитала Марина, моя колишня подруга, і в її очах була не цікавість, а ревнощі. Я повернулася, сповнена надій, але замість теплих обіймів мене зустріла стіна недовіри і постійних допитів
Мене звуть Олена. Мені тридцять п’ять років. Коли я оглядаю своє життя, то розумію, що його можна розділити на дві чіткі частини: до Італії та після Італії. Власне, тепер уже три – до Італії, в Італії та після повернення в Україну.
Я виїхала з нашої маленької провінції, що загубилася десь на заході країни, п’ятнадцять років тому. Мені тоді було двадцять, я щойно закінчила коледж і розуміла, що тут на мене чекає лише низькооплачувана праця або примусове заміжжя. Мої подруги вже мріяли про весілля, а я мріяла про світ, про велике місто, про можливість чогось досягти.
Моя тітка, Надія, вже давно жила в Мілані. Вона працювала доглядальницею в заможній родині й завжди казала: “Олено, тут ти зможеш заробити на все. І на квартиру, і на машину. І на життя”. Її слова тоді здавалися мені манною небесною. Я взяла невеликий кредит, зібрала свою нехитру валізку і поїхала.
Тітка Надія зустріла мене на вокзалі. Вона справді допомогла мені влаштуватися. Спочатку я працювала прибиральницею у великій фірмі. Робота була важка, але платили добре, принаймні за нашими мірками. Потім я вивчила мову, пройшла курси перукарського мистецтва і влаштувалася в невеликий салон.
Життя в Мілані було яскраве. Я побачила світ. Я подорожувала Італією, побувала у Франції, Швейцарії. Я познайомилася з багатьма людьми, навчилася готувати справжню пасту і говорити з таким акцентом, що місцеві приймали мене за свою. Я заробила на невелику, але свою, квартиру в передмісті.
Здавалося б, чого ще бажати? У мене було все, про що я мріяла в юності. Комфорт, стабільність, незалежність. Але з кожним роком все частіше і частіше я відчувала, що чогось не вистачає.
Спочатку це була легка ностальгія, що накатувала під час перегляду старих фотографій. Потім вона переросла в щось більше, у постійний, ниючий біль у грудях. Я сумувала за запахом нашої землі після дощу, за розмовами рідною мовою, за бабусиними пиріжками, яких, на жаль, більше не скуштуєш, бо бабусі не стало кілька років тому. Я сумувала за нашим менталітетом, за тим, як люди вміють жартувати і підтримувати одне одного.
Одного разу, сидячи у своїй затишній, але чужій, квартирі, я вирішила: досить. Я вже доросла, я самодостатня. Можу повернутися і почати нове життя вдома. Я продала квартиру, зібрала заощадження і на десятий рік життя в Італії купила квиток в один кінець.
Повернення було схоже на стрибок у крижану воду. З одного боку, я відчувала невимовну радість. Я цілувала рідну землю, дихала рідним повітрям. Але з іншого боку, все здавалося чужим. Моє місто змінилося. З’явилися нові будівлі, нові магазини, нові правила. І найголовніше – змінилися люди.
Я зняла невелику квартиру і почала шукати роботу за фахом. Я ж перукар-стиліст із європейським досвідом. Думала, мене з руками відірвуть.
На першій співбесіді в дорогому салоні мені відразу ж дали зрозуміти, що мій італійський досвід – це не перевага, а, скоріше, тягар.
— Ну що ж, Олено, ви так довго були за кордоном, — сказала власниця салону, жінка на ім’я Галина, з неприхованою зневагою.
— Так, я працювала в Мілані десять років, маю багато сертифікатів.
— Розумію. А ви не боїтеся, що наші клієнти вас не зрозуміють? Вони ж звикли до нашої, вітчизняної школи. І взагалі, чому ви повернулися, якщо там так добре? Всі ж їдуть туди, а не звідти.
— Я просто сумувала за домом, Галино.
— Сумували. Ну-ну. Схоже, вам там просто не пощастило. А тепер ви приїхали сюди, щоб забрати нашу роботу?
Мене не взяли. Так було і в другому салоні, і в третьому. Скрізь я наштовхувалася на стіну підозри та недовіри. Люди, які самі мріяли про закордон, тепер дивилися на мене, як на якусь невдаху, що не змогла там закріпитися.
— Навіщо повертатися, якщо там краще? — запитував мій колишній однокласник Віктор, якого я випадково зустріла на вулиці.
— Там справді багато можливостей, але мені хотілося додому, Вікторе.
— Додому. А чим ти тут займатимешся? У нас тут зарплати не італійські. У тебе що, там проблеми якісь були, що ти повернулася? Напевно, щось з законом?
— Нічого такого не було.
— Ну то розкажи. Ми ж друзі.
Я відчула, що мені потрібно постійно виправдовуватися. Виправдовуватися за те, що повернулася, за те, що заробила гроші, за те, що побачила світ. Мої однолітки, які залишилися тут, досягли певного успіху. Вони мають сім’ї, кар’єри, власні маленькі світи. Але вони дивилися на мене, як на якусь екзотичну пташку, що несподівано злетіла з пальми і впала в болото.
Якось я вирішила піти на зустріч випускників. Думала, що зможу відновити старі зв’язки.
— Олено, ти? Не впізнала, — сказала мені Марина, колишня подруга, з якою ми ділили одну парту.
— Так, це я. Рада тебе бачити, Марино.
— І я. Ти так змінилася. Справжня «італійка». Що, не вдалося там залишитися?
— Я сама вирішила повернутися.
— Ага. А розповідай, ти, напевно, вийшла заміж за якогось багатого сеньйора?
— Ні, я не заміжня.
— Як? Стільки років в Італії, і нікого? Дивно. А на які гроші ти тепер живеш? Це ті, що ти прибираючи заробила?
Ці розмови ранили. Я не розуміла, чому в людях стільки жовчі та підозри. Я не просила допомоги, не вимагала нічого. Я просто хотіла жити своїм життям, там, де мені комфортно.
З часом мені все ж вдалося знайти роботу. У невеликій перукарні на околиці міста. Моя начальниця, пані Людмила, була єдина, хто не ставив мені нескінченних запитань про моє минуле.
— Олено, мені потрібен майстер, який вміє працювати. А де ви були – в Італії чи в сусідньому селі – мені не важливо, — сказала вона під час нашої розмови.
— Дякую вам за довіру, Людмило.
— Просто працюйте добре. І все.
Я працювала, як могла. Але навіть тут я відчувала відчуження. Мої колеги, молоді дівчата, постійно шепотілися за моєю спиною.
— Дивись, ця «італійка» знову з нашим шампунем працює, а не зі своїм, — казала одна.
— Чого вона повернулася сюди? Може, її депортували?
— Кажуть, вона має повні кишені грошей, але економить на всьому. Дивна вона.
Я намагалася не звертати уваги, але це було складно. Я відчувала себе чужою на своїй землі. Десять років в Італії навчили мене іншому ставленню до життя, до праці, до людей. Я була більш прямолінійна, більш відкрита, менш схильна до пліток. І це, мабуть, дратувало.
Через рік після повернення я стояла біля вікна своєї орендованої квартири і дивилася на рідне місто. Радість від повернення давно минула. Залишилася лише гіркота і нерозуміння.
— Чи правильно я зробила, що повернулася? — запитала я себе вголос.
Звичайно, не все було погано. Я знову бачила маму, яка старіє, могла їй допомагати. Я могла щодня говорити рідною мовою. Але чому ціна цього була настільки високою? Чому мені доводилося знову і знову доводити, що я не “зрадниця”, не “невдаха”, а просто людина, яка вирішила повернутися додому?
Іноді я згадую тітку Надію. Вона дзвонила мені і запитувала:
— Ну що, Олено, як там удома?
— Все добре, Надіє, але складно.
— Я ж тобі казала. Там, за кордоном, ми ніколи не будемо своїми. Але тут, удома, нас теж уже не сприймають. Ми між двома світами.
Тоді я думала, що вона перебільшує. Тепер я розумію, що вона мала цілковиту рацію. Ми – емігранти, які повернулися, – стали містком між двома берегами, але на жодному з них нас не хочуть визнавати.
Я не знаю, що робити далі. Чи варто мені знову їхати? Чи продовжувати боротися за своє місце під рідним сонцем?
А ви, дорогі читачі, що думаєте? Чи стикалися ви з такою неприязню з боку своїх земляків після повернення з-за кордону? Або, можливо, ви самі належите до тих, хто не розуміє, навіщо люди повертаються?
Напишіть свою думку в коментарях, для мене це дуже важливо. І, будь ласка, поставте вподобайку цій історії, щоб її побачило якомога більше людей.