— Ти мені як мінімум половину квартири маєш віддати, — заявив мені чоловік під час розлучення, хоча житло було моїм — ще до шлюбу.
— Ти вважаєш це справедливим? — Юра стояв, спершись на одвірок, і спостерігав, як Вероніка складає речі в коробку. — Ми ж три роки разом жили, а тепер ти просто мене виставляєш?
Вероніка підвела погляд. Її карі очі, зазвичай теплі, тепер світилися втомою й розчаруванням.
— Справедливість? — вона повільно розпрямилась. — Давай поговоримо про справедливість. Я просила тебе про щось неможливе? Роли на нашу річницю весілля — це надто багато?
Юра схрестив руки. Його поза була вперта — така сама, як і вираз обличчя його матері, коли та вважала себе правою. Жінка давно почала це помічати.
— Справа не в ролах, Вероніко. Ти постійно щось вимагаєш. Гроші на ремонт, нову пральну машину, поїздку до моря…
— Якої ми так і не зробили, бо твоя мама раптом вирішила, що їй потрібна нова плита, — зітхнула Вероніка. — Юро, я не хочу знову це обговорювати. Ми обидва знаємо, до чого прийшов наш шлюб.
Три роки тому все здавалося таким багатообіцяючим. Вероніка Сергіївна Клімова, вчителька української мови у звичайній середній школі, й гадки не мала, що її життя в тридцять чотири роки може так змінитися. Юрій Валентинович Шевченко з’явився на весіллі їхнього спільного знайомого Андрія. Високий, із добрими очима та м’якою усмішкою, він одразу привернув увагу Вероніки.
— Він дві години слухав, як я розповідаю, що намагаюся закохати восьмикласників в українську літературу, — ділилася вона з подругою Мариною після весілля. — І навіть запам’ятав усе, що я казала!
Їхній роман розвивався стрімко. Уже за три місяці Юра запропонував з’їхатися, а за рік вони одружились. Скромна церемонія, лише найближчі. Вероніка наполягла на тому, щоб не витрачати гроші на розкішне весілля.
— Краще відкладемо на майбутнє, — казала вона. — Може, якось купимо дачу або поїдемо в подорож.
Юра погодився, хоча його мати, Олена Петрівна, була відверто невдоволена.
— Що це за весілля без гостей? Люди подумають, що ми не можемо дозволити собі нормальне свято, — бурчала вона. Але Вероніка залишалась непохитною.
Квартира, в якій вони оселилися, дісталася Вероніці від бабусі. Невелика двокімнатна в старому цегляному будинку, але затишна й наповнена теплими спогадами. Ще до знайомства з Юрою вона зробила капітальний ремонт: пофарбувала стіни в теплі кольори, оновила сантехніку, купила нові меблі.
— Тобі пощастило, — сказала Олена Петрівна, коли вперше переступила поріг. — Не кожному так щастить — отримати квартиру просто так.
— Мамо… — спробував зупинити її Юра, але Вероніка тільки усміхнулася.
— Я дуже любила бабусю, — спокійно відповіла вона. — І так, мені пощастило, що вона була в мене.
Перші тріщини у стосунках з’явились саме тоді. Олена Петрівна, колишня бухгалтерка на пенсії, вважала своїм обов’язком контролювати життя сина. Вона приходила без попередження, критикувала прибирання, переставляла речі в шафах «більш раціонально», давала поради щодо страв, які любить Юра.
— Мій син звик до домашньої їжі, — говорила вона, зазираючи в холодильник. — А у вас тут що? Напівфабрикати?
Вероніка, втомлена після шкільного дня, лише стискала губи й мовчала. Заради спокою в сім’ї.
— Мама каже, що за законом я маю право на частину майна, навіть якщо квартира була твоєю до шлюбу, — Юра перервав затягнуту тишу. — Я вкладався в ремонт, платив за комуналку.
Вероніка завмерла з книгою в руках. Вона саме розподіляла спільну бібліотеку, відокремлюючи його книжки від своїх.
— Що ти щойно сказав?
— Ти все чула, — Юра уникав її погляду. — Я консультувався з юристом. Ти маєш віддати мені щонайменше половину квартири. Або компенсувати мої витрати.
Вероніка повільно опустила книгу на стіл. Її руки трохи тремтіли.
— Ти серйозно, Юро? Ти справді збираєшся вимагати частину квартири, яка дісталась мені від бабусі? Квартири, яку я відремонтувала ще до нашого знайомства?
— А як же мої вкладення? — вперто повторив він.
— Які ще вкладення? — жінка обурилася. — Давай перерахуємо. За три роки ти оплатив частину ремонту у ванній — і то лише тому, що сам розбив умивальник, коли намагався повісити дзеркало. Ще ти купив телевізор, який тепер забираєш із собою. І що ще?
— Я щомісяця давав гроші на господарські витрати!
— Так, і більша частина цих грошей ішла на подарунки твоїй мамі. Кожне свято — новий подарунок для Олени Петрівни. А коли я попросила замовити роли на нашу річницю весілля, ти влаштував сварку!
Юра почервонів.
— Тобі тільки гроші й потрібні! Завжди були потрібні лише гроші!
— Знаєш, що найважче? — тихо відповіла Вероніка. Мої батьки продали земельну ділянку, щоб ми могли купити ще одну квартиру в іпотеку. Цю могли б здавати. Щоб у тебе було своє житло, своя частка. Я хотіла, щоб ти відчував себе рівноправним партнером. Звісно, тобі довелося б докласти значну суму грошей, навіть на перший внесок, але все можна було б вирішити.
Проте чоловік ніби не чув її. Дах над головою у подружжя було, тому він і не бачив сенсу працювати на щось більше. Щоб гроші не пропали, батьки Вероніки купили собі дачу за містом і старий автомобіль, для зручності. Її тато все життя за кермом, водій автобуса. Проте собі автомобіль він купив тільки зараз, коли продав земельну ділянку під будівництво багатоповерхівки.
Стосунки молодят почали псуватись на другому році шлюбу. Олена Петрівна стала частіше з’являтися в їхньому домі, щоразу з критикою та «цінними порадами».
— Юрчику, ти схуд, — казала вона, кидаючи осудливий погляд на Вероніку. — Вона тебе нормально не годує?
— Мамо, все добре, — відповідав Юра, але зерно сумніву було посіяне.
Олена Петрівна не втрачала можливості нагадати, що Вероніка «живе на всьому готовому» у квартирі, яка їй «упала з неба».
— Деяким пощастило в житті, — зітхала вона. — А інші всього добиваються своєю працею.
— А чого добився ваш син? — запитала Вероніка.
На це свекруха змовчала, удала, що не почула.
Жінка намагалася налагодити стосунки зі свекрухою. Запрошувала її на обіди, цікавилася її думкою, дарувала подарунки. Але Олена Петрівна залишалася непримиренною.
— Юра міг одружитися на Танечці, доньці моєї подруги, — казала вона синові, навіть не знижуючи голос, коли Вероніка була в ванній. — У неї, між іншим, свій бізнес. А не якась там школа з мізерною зарплатнею.
Спершу Юра захищав Вероніку, але з часом почав піддаватись впливу матері. Особливо після того, як жінка отримала невелике підвищення й стала заступницею директора з виховної роботи.
— Тепер ти повинна більше вкладати в сімейний бюджет, — заявив він одного вечора.
— Але ж ти все одно заробляєш удвічі більше за мене, — здивувалася Вероніка.
— Це не має значення. Раніше ти вносила 30%, тепер маєш вносити 40%.
— Юро, я й так купую їжу й побутову хімію. Плачу за інтернет і телефон. Куди ще?
— От саме! Ще можеш більше вкладати.
Ця розмова стала початком кінця. Юра почав підозрювати її в усьому, перевіряв витрати, вимагав звітів за кожну копійку. Сам же дедалі частіше «забував» дати гроші на спільні витрати, виправдовуючись тим, що «допоміг мамі з ремонтом» чи «позичив другові».
— Я подаю на розлучення, — сказала Вероніка, закриваючи коробку з книжками. — І так, я зберегла всі чеки за ремонт, який робила до нашої зустрічі. І всі квитанції за період нашого шлюбу. Можеш подавати до суду хоч сто разів — квартира залишиться моєю.
— Побачимо, — буркнув Юра. — Мама каже…
— Твоя мама каже забагато, — перебила його Вероніка. — І чомусь ти слухаєш тільки її.
Юра схопив свою сумку й пішов до виходу:
— Побачимось у суді!
Вероніка залишилася на самоті в квартирі, яка раптово здалася їй надто великою й порожньою. Три роки шлюбу — і все отак закінчилось. Через що? Через владну свекруху і слабохарактерного чоловіка, який так і не спромігся захистити свою сім’ю.
Вона дістала телефон і набрала номер Марини:
— Привіт. Ти мала рацію щодо Юри. Він щойно пішов… і думає відсудити частину квартири.
— Не хвилюйтеся, — сказала вона, потискаючи руку Вероніці. — У тебе дуже сильна позиція. Квартира належала тобі до шлюбу, великих спільних покупок не було.
— А якщо він доведе, що вкладався в ремонт?
— У вас є докази зворотного?
Вероніка кивнула:
— Усі чеки, квитанції, виписки з рахунків. Навіть наші щомісячні витрати я записувала.
— Прекрасно. Тоді хвилюватися нема про що.
Але Вероніка все одно переймалася. Вона не хотіла цих розбірок. Колись вона любила Юру, вірила у спільне майбутнє.
Проте чоловік на розподіл майна так і не подав. Він розумів, що має слабку позицію й нічого не вклав у квартиру.
Через кілька місяців після розлучення Вероніка випадково дізналася правду. Подруга з роботи, яка мешкала в сусідньому районі, якось увечері зателефонувала їй:
— Слухай, я сьогодні бачила твого колишнього біля «Сільпо». З якоюсь жінкою й двома дітьми. Один хлопчик зовсім маленький, а дівчинка — вже школярка. Вони йшли разом, і він ніс великий пакет з продуктами. Ти щось про це знаєш?
Вероніка застигла з чашкою чаю в руці.
— Ні. Нічого. Але дякую, що сказала.
У ту ніч вона довго не могла заснути. З одного боку, полегшення — він пішов не просто так, а тому, що вже мав когось. А з іншого — осад: він брехав. Весь той час, коли влаштовував сцени через якісь дрібниці, він просто шукав зручний привід піти. І мати стала зручним щитом — щоб не виглядати зрадником.
Через місяць після цього випадку вона побачила Юру на автобусній зупинці. Він був сам, засмучений, із потертим рюкзаком за плечима.
— Привіт, — сказав він, помітивши її. — Не думав, що зустрінемось.
— Світ тісний, — знизала плечима Вероніка. — Як справи?
— Живу. Працюю тепер на дві зміни. Квартиру знімаємо, там ще її мама іноді ночує, допомагає з дітьми. Хлопчик часто хворіє, дівчинка не ладнає зі школою… Складно.
Він не договорив, але Вероніка й так усе зрозуміла.
— І доводиться тебе годувати напівфабрикатами? — злегка всміхнулася вона.
Юра спершу знітився, а потім усміхнувся у відповідь:
— Ти не повіриш, але я б зараз не відмовився навіть від твоїх гречаників із духовки. Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, — кивнула вона. — Тоді ти казав, що хочеш «нормальної» їжі, як у мами.
Юра опустив очі.
— Вона тепер каже, що… напевно, погарячкувала. Що ти була золота невістка. І що не треба було втручатись. Але тоді їй здавалося, що вона захищає мене.
— А насправді? — тихо запитала Вероніка.
— Насправді я просто не хотів змін. Хотів легких рішень. І знайшов жінку, яка… ну, здавалася «простішою». Вона сміялася з моїх жартів, не вимагала особливої участі, ніби була рада будь-якій увазі. А зараз усе на мені — діти, рахунки, черги в поліклініках…
— Юро, ти сам обрав це. І я не серджуся. Але твоя мати не повинна була втручатися. І ти не повинен був мовчати, коли вона ображала мене.
— Я знаю, — він видихнув. — Пробач.
— Це вже не має значення, — спокійно відповіла Вероніка. — Моє життя йде далі. У правильному напрямку.
Автобус під’їхав. Вона піднялася першою, махнула йому рукою — без образ. Просто — попрощалася. Назавжди.
Того вечора Вероніка повернулася додому, поставила чайник, відкрила вікно й вдихнула свіже повітря. Вона більше не думала про минуле. Вона жила теперішнім. А попереду у неї було стільки нових книжок, учнів, подорожей і — головне — свободи.
Вона не втратила — вона звільнилася.
