Я завжди вважала своє життя щасливим. Десять років шлюбу, двоє чудових синів — Іван і Матвій, затишний дім у передмісті, де пахне свіжоскошеною травою і пирогами, які я печу щосуботи.
Мій чоловік, Остап, був для мене не лише коханим, а й найкращим другом. Ми разом сміялися над дрібницями, планували майбутнє, долали труднощі. Але одного дня все змінилося — ніби хтось різко вимкнув світло в нашому домі.
Це був звичайний вечір. Я сиділа за ноутбуком, перевіряючи електронну пошту, коли в месенджері спливло нове повідомлення від незнайомки. Її звали Олена, і її слова були для мене, як грім серед ясного неба.
«Твій чоловік уже пів року приїжджає до моєї дочки кожні два тижні. Він обіцяє їй нове життя, але досі не залишив тебе. Пора тобі знати правду. Відпусти його, Катерино, не тримай того, хто тебе не цінує».
Я перечитала повідомлення тричі, намагаючись зрозуміти, чи це жарт. Серце калатало, пальці тремтіли над клавіатурою.
Остап справді їздив у відрядження кожні два тижні. Він пояснював це роботою — нова філія фірми в іншому місті, сто кілометрів звідси.
Казав, що це тимчасово, що йому платять подвійну ставку за ці вихідні. Я вірила. Завжди вірила.
— Остапе, що за нісенітниці? — я показала йому повідомлення, коли він повернувся додому наступного вечора. Мій голос був спокійним, але всередині вирувала буря.
Він кинув швидкий погляд на екран, знизав плечима і всміхнувся — так, ніби я розповіла невдалий анекдот.
— Та це хтось дуріє, Катю. Яке відрядження? Ти ж знаєш, я в офісі в іншому місті. Хіба я тобі не розповідав? — його тон був легким, але я помітила, як він уникав мого погляду.
— Але ж ти їздиш кожні два тижні, — наполягала я. — І ця жінка пише, що ти обіцяєш її дочці.
— Катю, це маячня! — він різко перервав мене, його голос став гучнішим. — Ти що, віриш якомусь аноніму? Я думав, ти розумніша.
Його обурення виглядало таким щирим, що я відчула себе винною. Може, я й справді перебільшую? Може, це просто чийсь злий жарт? Я вибачилася, заблокувала відправницю і спробувала забути про це. Але десь у глибині душі осів гіркий осад.
Ми з Остапом познайомилися ще в університеті. Я була студенткою філології, він — інженерії. Він завжди був душею компанії: високий, з теплими карими очима і посмішкою, від якої я танула.
Ми одружилися через два роки після знайомства, і незабаром у нас народився Іван. Життя було простим, але щасливим. Ми купили невеликий будинок, посадили яблуні в саду, мріяли про велику родину.
Коли Іванові було п’ять, ми вирішили подарувати йому. Але шлях до другого сина, Матвія, був непростим. Ми зіткнулися з труднощами, які вимагали від нас терпіння, сили і взаємної підтримки.
Остап був поруч на кожному кроці — тримав мене за руку під час візитів до лікарів, жартував, щоб підняти настрій. Тоді я була впевнена: ми — команда, яку ніщо не зламає.
Після народження Матвія я приділяла більше часу дітям, а Остап узяв на себе додаткову роботу. Він казав, що хоче, щоб ми ні в чому не знали потреби.
Я пишалася ним, його працьовитістю, його турботою. Ми рідко сперечалися, завжди знаходили спільну мову. Але останні пів року я помічала в ньому зміни.
Він став веселішим, ніби знайшов нове джерело радості. Часто посміхався своїм думкам, наспівував мелодії, яких я раніше не чула. Я думала, що це через нову посаду на роботі. Як же я помилялася.р
Через два тижні після першого повідомлення я отримала ще одне. Цього разу від дівчини на ім’я Соломія. Її профіль у соцмережі був яскравим: фото з вечірок, стильний одяг, ідеальний макіяж.
«Я — жінка, яку любить Остап. Він казав, що не хоче тобі казати, бо діти малі. Але я втомилася чекати. Ми з ним щасливі, Катерино. Він розповів, що ви давно живете, як сусіди. Що ти хитрістю тримаєш його. Відпусти його, не тримай. Ми хочемо бути разом».
До повідомлення додавалися три фото. На них Остап обіймав цю Соломію, його очі сяяли радістю. На одному з фото він цілував її в щоку. Я дивилася на ці знімки, і світ навколо мене ніби розпадався на шматки.
Того вечора я дочекалася його повернення. Він увійшов із втомленим виглядом, кинув портфель біля дверей і пішов до ванної. Я зупинила його.
— Остапе, нам треба поговорити, — сказала я, тримаючи телефон із відкритими фото.
Він подивився на екран, і його обличчя зблідло.
— Катю, це не те, що ти думаєш, — почав він, але його голос тремтів.
— А що це? — я підвищила голос. — Ти мені казав, що це робота! А насправді ти їздив до неї? До цієї Соломії?
Він зітхнув, опустив голову.
— Я заплутався, Катю. Це було якесь затьмарення. Але я люблю тебе і дітей. Я не хочу руйнувати нашу сім’ю.
— То чому ти не припинив це одразу? — я відчувала, як сльози зволожують очі, але стримувала їх. — Ти обіцяв їй, що залишиш мене?
— Ні, я. — він затнувся. — Вона сама все вигадала. Я сказав їй, що між нами нічого серйозного. Вона, мабуть, вирішила помститися.
— Помститися? — я гірко всміхнулася. — Ти хочеш, щоб я повірила, що це просто її фантазії?
— Катю, я хочу зберегти нашу сім’ю, — він підійшов ближче, але я відступила. — Давай просто забудемо про це.
Я дивилася на нього — на людину, яку любила десять років, — і не впізнавала. Його слова звучали порожньо, ніби він сам у них не вірив.
Я вирішила дати йому шанс. Не заради себе, а заради дітей. Івану було дев’ять, Матвію — три. Вони любили тата, а я не хотіла руйнувати їхній світ.
Остап запевняв, що порвав із Соломією, що це було лише хвилинне захоплення. Я намагалася повірити. Але кожен раз, коли він їхав у чергове “відрядження”, я відчувала, як у мені росте підозра.
— Ти знову їдеш? — запитала я одного вечора, коли він складав речі в сумку.
— Катю, це робота, — відповів він, не піднімаючи очей. — Ти ж знаєш.
— Я знаю, що ти обіцяв припинити, — мій голос був тихим, але в ньому відчувалася напруга. — Якщо ти справді обрав нас, чому не можеш відмовитися від цих поїздок?
Він зупинився, подивився на мене. Його очі були повні роздратування.
— Я сказав правду, Катю. Я люблю тебе і дітей. Але я не можу кинути роботу. Ти хочеш, щоб ми залишилися без грошей?
— Я хочу, щоб ти був чесним, — відповіла я. — Якщо ти досі з нею, просто скажи.
Він кинув сорочку в сумку і різко повернувся до мене.
— Ти мені не віриш? Після всього, що я сказав? — його голос став гучнішим. — Мені потрібен час, щоб усе обдумати!
— Час? — я відчула, як усе в мені кипить. — Ти гадаєш, я сидітиму і чекатиму, поки ти вирішиш, з ким тобі краще?
Він не відповів. Просто взяв сумку і вийшов. Двері грюкнули, і я залишилася сама в тиші.
Через два дні він повернувся. З квітами, із вибаченнями. Сказав, що любить мене, що зробив помилку. Але я вже не могла дивитися на нього так, як раніше. Кожен його дотик, кожне слово здавалися фальшивими.
— Ти обрав, Остапе? — запитала я, коли він спробував мене обійняти.
— Я тут, з тобою, — відповів він, але в його голосі не було впевненості.
— Ти був із нею, — сказала я, і це не було питанням.
Він мовчав, і це мовчання сказало мені все.
— Я не хочу жити в брехні, — сказала я. — Я подаю на розлучення.
Він намагався переконати мене, просив не руйнувати сім’ю, але я була непохитною. Я не могла більше терпіти цю невизначеність. Я заслужила на краще — і мої діти також.
Розлучення було тихим. Остап не з’явився на суді, залишившись у іншому місті. Я чула, що через рік він і Соломія розійшлися.
Він намагався повернутися, дзвонив, писав, але я не відповіла. Не тому, що тримала на нього злість, а тому, що я нарешті відчула свободу. Свободу бути собою, жити без підозр.
Я зосередилася на дітях, на роботі, на собі. Іван і Матвій росли, і я робила все, щоб вони відчували мою любов і підтримку.
Ми з хлопцями часто гуляли в парку, пекли печиво, сміялися над дурними жартами. Життя не зупинилося — воно просто стало іншим. І, можливо, кращим.
Хай я й сама, але я щаслива. А жити поруч людини і не знати, чи можеш їй вірити. Ні, краще самій! Ну хіба ж не так?
Головна кратинка ілюстративна.
