— Ти мені чоловік тільки на папері, а в житті — звичайна обуза й нахлібник! Я рік тягнула твою брехню та борги твоєї сестри, але тепер мій холодильник порожній, як і моє терпіння. Збирай речі й іди до своєї Марії — нехай тепер вона годує тебе твоїми ж вибаченнями.

— Ти мені чоловік тільки на папері, а в житті — звичайна обуза й нахлібник! Я рік тягнула твою брехню та борги твоєї сестри, але тепер мій холодильник порожній, як і моє терпіння. Збирай речі й іди до своєї Марії — нехай тепер вона годує тебе твоїми ж вибаченнями.

Київський вечір за вікном дихав вогкою грудневою мрякою. Висотки на Позняках світилися тисячами вікон, за кожним з яких ховалося своє життя, свої надії та свої драми. У квартирі на чотирнадцятому поверсі панувала тиша, яку переривало лише гудіння старого холодильника та рівномірне клацання клавіш у дальній кімнаті.

Дем’ян стояв на кухні, вдивляючись у нутрощі холодильника, ніби сподівався, що від його пильного погляду на порожніх полицях матеріалізується хоча б шматок ковбаси або забутий сирок. Але дива не сталося.

— А у нас що, тепер так постійно в холодильнику буде? — крикнув він, не повертаючи голови. Його голос луною відбився від кахлів.

Йому ніхто не відповів. На полицях самотньо тулилася баночка з залишками засохлої гірчиці, половинка цибулини, загорнута в пожовклу плівку, та пляшка мінеральної води, яку Оксана купила ще кілька днів тому. 

— Оксано! — ще раз крикнув він, відчуваючи, як у шлунку починає неприємно крутити.

Знову тільки тиша у відповідь. Це мовчання було гучнішим за будь-який крик. Воно було просякнуте втомою та байдужістю, яка лякала Дем’яна значно більше, ніж чергова сварка.

— Та дістало! Що, так складно відповісти? Хто я тут — привид чи господар дому? — забурчав він під ніс, закриваючи холодильник з характерним грюкотом, від якого здригнувся посуд у мийці.

Він попрямував до спальні, яка вже давно перетворилася на домашній офіс Оксани. Вона сиділа в ергономічному кріслі, згорбившись перед монітором. На ній були великі шумопоглинаючі навушники, а її обличчя освітлювалося синюватим світлом екрана. Вона працювала на фрілансі вже другу зміну поспіль, закриваючи терміновий проєкт для іноземного замовника.

Дем’ян підійшов ззаду і різко відсунув один навушник.

— Оксано! — гаркнув він прямо їй у вухо.

— Ти хворий?! — Оксана здригнулася всім тілом, ледь не вибивши мишку з рук. — Чого ти кричиш? Ти мене ледь до зупинки серця не довів!

— Бо я тебе кликав! Разів п’ять покликав! А ти мене тупо проігнорувала, — відповів Дем’ян, складаючи руки на грудях у позі ображеної дитини.

— Проігнорувала? — Оксана нарешті зняла навушники й поклала їх на стіл. Її очі були червоними, під ними залягли глибокі тіні. — Я працюю, Дем’яне. У мене терміновий звіт, від якого залежить, чи зможемо ми заплатити за опалення цього місяця. Я навіть не чула, що ти там вигукував.

— Звісно, бо ти, як завжди, сидиш у своєму комп’ютері. Занурилася у свій віртуальний світ і нічого навколо не бачиш. Ні б поїсти щось приготувати… — він обвів рукою напівтемну кімнату. — Прийшов втомлений з роботи, а вдома навіть хліба немає.

— Та що ти кажеш? Серйозно? — Оксана нарешті розвернулася до нього. — Ти прийшов втомлений? А я, по-твоєму, що тут роблю? Граю в ігри? Я працюю з восьмої ранку, Дем’яне. Поки ти там на своїй «роботі» каву п’єш і з колегами новини обговорюєш, я витискаю з себе останні сили, щоб ми не пішли з протягнутою рукою.

— Та мені яка різниця! Як на мене, ти просто сидиш і витріщаєшся в монітор. Це не робота, це так — розвага. От якби ти…

— Що? Як ти? Добу «працювала», не з’являлася вдома, а потім більшу частину зароблених грошей дарувала своїй сестрі? — голос Оксани став небезпечно тихим і холодним.

— Ой, знову ти за старе! — Дем’ян закотив очі. — Скільки можна це згадувати? Ну було і було!

— Згадувати? Дем’яне, я про це і не забувала взагалі-то! Це ти забуваєш про все, що тобі не вигідно. Ти пам’ятаєш лише свої «права», але зовсім забув про обов’язки. Ти вимагаєш їжі, але забув принести гроші на цю саму їжу.

— Марії потрібні були гроші! — вигукнув він. — У неї були проблеми з кредиторами! Вона моя сестра, я що, мав дивитися, як на неї колектори тиснуть?

— Мені байдуже. Відчепись, я зайнята, — Оксана відвернулася назад до монітора, даючи зрозуміти, що ліміт її терпіння на сьогодні вичерпано.

Дем’ян пішов назад на кухню. Його шлунок продовжував вимагати свого. У кутку верхньої шафи, де раніше стояли дорогі крупи та італійська паста, він знайшов пачку локшини швидкого приготування — останній резерв на чорний день. Запаривши її окропом, він сів за стіл, вдихаючи хімічний аромат спецій.

За пів години Оксана вийшла на кухню, щоб налити собі води. Вона виглядала виснаженою.

— І скільки ще це буде тривати, Ксенько? — запитав Дем’ян, намагаючись надати голосу лагідності. — Ти ще довго будеш на мене вовком дивитися через те, що я Марійці допоміг? Це ж сім’я, ми маємо триматися разом.

Оксана повільно поставила склянку на стіл. Вона подивилася на нього так, ніби бачила вперше.

— Ти допомагав їй потай від мене цілий рік, Дем’яне. Цілий рік ти нахабно брехав мені у вічі, що премії скасували, що на заводі криза, що зарплату затримують. Я вірила тобі! Я переживала за тебе! Я брала додаткові проєкти, я влізла в борги до подруг, щоб ми могли закривати іпотеку за цю квартиру на Позняках. А ти в цей час щомісяця справно відносив половину свого доходу Марії. Ти допоміг їй позбутися боргів за наш рахунок, Дем’яне. Ти вкрав у мене не просто гроші — ти вкрав у мене рік життя і довіру.

— Вона не могла сама впоратися! У неї маленька зарплата, менша, ніж у мене зараз після того, як мені офіційно зрізали ставку.

— А тепер сам подумай, скільки все це буде тривати. Ти навіть не намагаєшся знайти підробіток. Ти сидиш і чекаєш, поки я все вирішу.

— Але я не міг її залишити в такій ситуації! Вона сестра!

— А я твоя дружина. І ти мене в цю ситуацію не просто поставив — ти мене в неї загнав, як скотину на забій. Ти приносиш зараз копійки, яких вистачає лише на комуналку та частину кредиту. А їсти ти хочеш за мій рахунок.

— Пробач… — пробурмотів він.

— Мені твої вибачення і задарма не потрібні. Ти мене ними годуєш відтоді, як я про все дізналася місяць тому. Тільки от користі від них ніякої. 

— Ну, Ксеня —  припини на мене постійно кричати. Я відчуваю провину, досить вже.

— Я навіть і не починала ще, — відрізала вона і пішла назад у спальню.

— Ти так і не відповіла мені на питання про холодильник! Скільки там буде порожньо? — крикнув він їй навздогін.

Оксана зупинилася і повернулася до нього. Її обличчя було блідим, як крейда.

— Я відповіла тобі дуже розгорнуто: коли ти сам туди хоч щось купиш, або коли твоя сестриця поверне все те, що ти їй віддав за моєю спиною — ось тоді порожнеча в нашому холодильнику і в моєму серці закриється.

Дем’ян скривився. 

— Вона нічого не буде повертати.

— Що? — навіть залишки спокою зникли з голосу Оксани. — Це в якому ще сенсі?

— Ну… — він опустив очі. — Я ж їй не в борг давав. Виходить, що і повертати вона мені нічого не винна. У неї зарплата мізерна, як вона поверне?

— Ти зовсім не у своєму розумі?! — закричала Оксана. — Ти віддавав наші гроші просто так? Коли у нас висить іпотека, коли у нас накопичилися борги через твою брехню? Ти кажеш мені це так спокійно?

— Ну на продукти ж у тебе є. Ти ж на щось їси. Раз удома продуктів немає, значить, ти десь обідаєш. У кафешках, мабуть.

— Це тебе вже ніяк не стосується!

— В сенсі не стосується? Я твій чоловік!

— Ти мені чоловік тільки на папірці. А по факту ти — обуза. Ти нахлібник, ти — альфонс! Ось хто ти!

— Я альфонс? — Дем’ян підскочив з місця. — А ти коли місяць сиділа в мене на шиї, ти ким була? Забула вже?

— Місяць?! — Оксана істерично засміялася. — Це той місяць, поки я шукала роботу після скорочення? 32 дні, Дем’яне! Це в дванадцять разів менше, ніж ти тягнув гроші з дому! І я нікому не дарувала ті копійки, що ти мені давав! І тоді у нас не було кредиту!

— Та яка різниця! Ти вічно пам’ятаєш тільки все погане! — перебив він її, бажаючи змінити курс розмови.

— Бо мені нічого хорошого не йде на думку! — вигукнула вона. — Мені згадати нічого! Постійна робота, вічний стрес, борги… Я вже забула, що таке нормальний сон і вихідні. Зате ти про вихідні пам’ятаєш прекрасно. Тобі ж треба «відпочити».

— Мені потрібна твоя допомога! — закричав він. — Я хочу, щоб ти мене підтримала!

— Допомога? Ти хочеш, щоб я працювала на знос, щоб ти міг і далі бути «добрим братиком» за мій рахунок? 

— Я приношу зарплату до копійки! — підвищив він голос.

— Твоєї зарплати вистачає лише на те, щоб нас не виселили на вулицю прямо завтра! А ти ще й жерти хочеш!

— Та досить мене цим вантажити! — Дем’ян різко встав з-за столу, мало не перекинувши стілець.

— Досить? Тоді сам починай думати про рішення. Інакше я підійду до справи радикально.

— Це як?

— Якщо твій розум ще не зовсім атрофувався, зрозумієш сам, — Оксана вийшла з кухні, залишивши його в самоті.

Дем’ян залишився стояти на кухні з порожньою пачкою від локшини. Але голод нікуди не зник. Програма про подорожі, де ведучий з апетитом їв стейк, лише підлила масла у вогонь. І тут Дем’яну прийшла в голову ідея. Не те щоб вона виправляла ситуацію кардинально, але вона могла б заповнити холодильник. Це, звісно, могло спричинити нову сварку, але Дем’ян вирішив, що під час сварки він хоча б буде ситим.

Він знав, що коли Оксана занурюється в роботу, вона стає абсолютно відстороненою від зовнішнього світу. Він обережно, на навшпиньках, зайшов до спальні. Оксана сиділа в навушниках, її очі не відривалися від монітора. Він акуратно наблизився до її сумки, що лежала на кріслі біля дверей. Серце калатало, як божевільне. Він витягнув гаманець, знайшов банківську картку — ту саму, на яку їй приходили виплати від замовників — і сховав її в кишеню. Гаманець повернув на місце.

Вийшовши з кімнати, він швидко взувся і вислизнув з квартири. На вулиці було холодно, але Дем’ян відчував дивний азарт. «Я куплю продуктів, вона побачить повний холодильник і подобрішає. Я ж для нас стараюся», — переконував він себе.

Першим ділом він зайшов у кав’ярню на першому поверсі їхнього будинку. Взяв великий стакан капучино з сиропом — він давно собі цього не дозволяв. Щойно пройшла перша оплата, телефон у його кишені почав вібрувати. Оксана.

Він не став відповідати. Навіщо псувати собі настрій. Він знав, що вона бачить сповіщення про витрати. «Нехай дзвонить, — думав він. — Увечері все поясню».

Він сів в автобус, знову розрахувавшись її картою, і поїхав до великого торгового центру. По дорозі він почувався майже щасливим. Він зайшов у фуд-корт, купив собі велику порцію випічки та ще одну каву. Оксана дзвонила вже без зупинки. Потім дзвінки припинилися. «Ну от, заспокоїлася, — вирішив Дем’ян. — Мабуть, зрозуміла, що я просто пішов за покупками».

У супермаркеті він розійшовся на повну. Він брав усе, на що раніше вони з Оксаною лише дивилися: дорогу ковбасу, делікатесні сири, кілька видів м’яса, екзотичні фрукти та навіть пляшку непоганого вина. Він вірив, що цей бенкет стане початком їхнього примирення.

Блукаючи магазином майже годину, Дем’ян нарешті підійшов до каси. Візок був заповнений доверху. Касирка почала пробивати товари. Сума виходила чималою — кілька тисяч гривень.

Дем’ян з гордим виглядом простягнув картку дружини. 

— Оплата не пройшла, — сухо сказала касирка. — Спробуйте ще раз, мабуть, зв’язок пропав, — самовпевнено відповів він. Друга спроба. Третя. Четверта. — Картка видає помилку «Недостатньо коштів» або «Заблоковано банком», — відрізала жінка, дивлячись на нього з підозрою.

Дем’ян відчув, як піт проступив на чолі. Він спробував ще кілька разів, але термінал був невблаганним. Ззаду вже почала нарікати черга. Йому нічого не залишалося, як покинути візок і з порожніми руками, червоним від сорому, вийти з магазину.

Коли Дем’ян повернувся додому, ніякої сварки не було. Оксана сиділа на кухні, дивлячись у вікно. Перед нею стояла порожня чашка.

— Наївся? — тихо запитала вона, не повертаючи голови.

— Ксюш, я ж хотів як краще… Я хотів, щоб у нас хоч щось у холодильнику було, — почав він винувато, очікуючи, що зараз почнеться буря.

Але Оксана не почала голосити. Вона повільно повернулася до нього. Її погляд був дивним — у ньому не було гніву, лише порожнеча.

— Картку можеш залишити собі на пам’ять. Вона більше недійсна. Я її заблокувала і відкрила нову віртуальну.

— Так це через тебе я нічого не зміг купити! — раптом вибухнув Дем’ян, намагаючись перекласти провину. — Ти мені все обломила! Я годину вибирав продукти, стояв у черзі, а ти…

— Давай почнемо з того, Дем’яне, що ти вкрав у мене карту. Ти вкрав гроші, які були відкладені на погашення моїх боргів, що виникли через твою брехню. Ти вкрав у мене гроші на каву, на булки, на проїзд. І ти ще смієш мене звинувачувати? Ти поїв за мій рахунок, ти насолодився прогулянкою, поки я тут ледь не збожеволіла, думаючи, що карту викрали шахраї.

— Та я ж для сім’ї!

— Мовчи! — вперше за вечір вона підвищила голос. — Прямо зараз ти збираєш свої речі й ідеш звідси. У тебе більше не буде можливості мене підставляти.

— Це в якому ще сенсі? Я нікуди не піду! Це моя квартира!

— Поки іпотека не погашена — це квартира банку. І, мабуть, так воно і залишиться, бо я більше не збираюся платити за твій комфорт. До речі, це теж уже ненадовго.

— В якому сенсі? — Дем’ян відчув холод.

— У самому прямому. Я подаю на розлучення. Я вже заповнила заяву онлайн. І якщо ти зараз хоч щось вичудиш, за що мені доведеться платити — я подам на тебе в суд за крадіжку карти. Ти мене почув? — запитала вона тоном, яким розмовляють з маленькою і дуже нерозумною дитиною.

— Але, Ксеня… — почав він, намагаючись вхопитися за старі обіцянки. — Ми ж обіцяли бути разом у будь-якій ситуації! Ти ж казала — і в горі, і в радості!

— Я це казала, коли була дурною і вірила, що в тебе є совість. А тепер мені все одно. Суд нас розлучить. Це буде нешвидко через майно, але мені байдуже. 

Вона сказала це так спокійно і дохідливо, що Дем’ян зрозумів: вона не жартує. У її погляді більше не залишилося нічого від тієї Оксани, яку він знав.

Дем’ян почав гарячково пакувати речі. Він кидав у сумку все підряд, сподіваючись, що вона змінить рішення. Оксана стояла в дверях кухні й мовчки спостерігала.

Раптом її телефон, що лежав на столі, вибухнув мелодією. На екрані висвітилося: «Марія». Оксана натиснула на гучний зв’язок.

— Алло, — холодно сказала Оксана.

З динаміка пролунав верескливий, істеричний голос Марії: 

— Ти що собі дозволяєш, га?! — кричала золовка. — Мені Дем’ян щойно написав, що ти його з хати виставила! Ти що, зовсім з глузду з’їхала, змія київська? Ти ж руйнуєш сім’ю!

Оксана спокійно подивилася на Дем’яна, який завмер з футболкою в руках. — Я виставила чоловіка, який мене обкрадав рік, Маріє. Це тебе не стосується.

— Не стосується?! — Марія перейшла на ультразвук. — Він мій брат! Він єдиний, хто мені допомагав, поки ти там байдики за комп’ютером била і за кожну копійку трусилася! Ти ж його за людину не вважала! Грошей йому шкодувала, кожним шматком хліба дорікала! А тепер він на вулиці має бути? Ти про себе тільки думаєш!

— Якщо він такий хороший брат, Маріє, то готуй вечерю. Він якраз виходить до тебе. З порожніми кишенями. Без зарплати, бо її тепер забиратиме банк за борги, які я більше не покриватиму.

— Та пішла ти! — Марія не вгамовувалася. — Ти ж розумієш, що через твій егоїзм Дем’ян тепер не зможе мені допомагати з наступним внеском за машину?! Ти про це подумала, егоїстка нещасна? Ти ж знаєш, що я без машини не можу, мені дитину в садочок возити!

Оксана відчула, як усередині все остаточно обірвалося. — Внесок за машину? — перепитала вона. 

— Тобто поки я тут на гречці сиділа, ви з Дем’яном мені за спиною платили за ТВОЮ машину?

— А що такого? — голос Марії став ще нахабнішим. — Йому для сестри нічого не шкода було, на відміну від тебе! Ти тільки про свій шлунок і думаєш! Щоб ти тією своєю іпотекою подавилася! Якщо з моїм братом щось станеться — я тебе по судах затаскаю! Він через тебе нервовий став!

— Маріє, послухай мене уважно, — Оксана перебила її потік бруду. — Дем’ян уже виходить. Ключі я змінюю через годину. Якщо ти так його любиш і цінуєш його допомогу — забирай його до себе. Разом зі своєю машиною, своїми боргами й своєю нахабністю. Тепер ви — проблеми одне одного. А мій номер забудь. Якщо ще раз подзвониш — я додам до заяви в поліцію і твій номер як співучасниці фінансових махінацій.

Оксана натиснула відбій і моментально заблокувала номер. Вона підняла очі на Дем’яна. — Ну що, чув? Твоя сестра дуже чекає на тебе. Особливо на твої гроші, яких у тебе більше немає. Йди.

Дем’ян вийшов у під’їзд. Сумка була важкою, а на душі було ще важче. Він стояв біля ліфта, чекаючи, що двері квартири відчиняться і Оксана гукне його назад. Але двері залишалися зачиненими. З-за них почувся лише виразний звук повороту ключа. Двічі.

Він опинився на холодній київській вулиці. Марія більше не дзвонила. Коли він сам спробував набрати її через годину, телефон був поза зоною досяжності. Мабуть, зовиця зрозуміла, що «золота жила» вичерпалася, і брат їй у маленькій квартирі з власними боргами зовсім не потрібен.

Оксана повернулася до свого комп’ютера. Вона була виснажена до межі, але вперше за дуже довгий час відчула, що в її квартирі стало легше дихати. Повітря більше не було отруєне брехнею та маніпуляціями.

Вона відкрила файл зі звітом. Їй треба було працювати ще мінімум п’ять годин, щоб закрити дедлайн. Холодильник все ще був порожній, але тепер це була лише технічна проблема, яку вона могла вирішити сама. Тепер вона точно знала: краще бути голодною на самоті, ніж годувати своєю працею тих, хто ніколи не скаже «дякую».