— Ти мене ставиш у незручне становище перед усіма! — кричав чоловік на власному ювілеї, а потім вибачався.
Шум голосів наповнював невеличку банкетну залу, прикрашену золотистими стрічками й кульками. Столи вгиналися від страв, закусок і пляшок, а у фоновому режимі лунала легка музика — хіти минулих років. Гостей було чоловік із тридцять: сміялися, розмовляли, піднімали келихи. Сьогодні Олегу виповнилося сорок — кругла дата, серйозне свято. Але атмосфера розсипалась, мов крихке скло, коли іменинник, сидячи на чолі столу, різко підвищив голос:
— Ти мене ставиш у незручне становище перед усіма! — вигукнув Олег, дивлячись на дружину, що сиділа поруч. Обличчя його налилось червоним, очі звузилися. — Я ж просив, Світлана, не чіпай цю тему сьогодні!
Світлана, жінка з охайно вкладеними локонами в темно-синій сукні, завмерла. Виделка в її руці ледь помітно тремтіла, але вона швидко взяла себе в руки. Гості стихли, хтось ніяково покашляв. Вона підвела погляд — в її очах змішались образа й утома.
— Це тепер нагадати не можна?
— Не починай! — він ляснув долонею по столу, аж тарілки дзенькнули. — Ти завжди все перекручуєш!
У залі запанувала незручна тиша. Світлана зім’яла серветку під столом, та обличчя її залишалось незворушним. Вона знала: зараз краще промовчати. Олег, ніби отямившись, що перегнув палицю, пробурмотів щось нерозбірливе, махнув рукою й буркнув:
— Гаразд, забудь. Свято ж усе-таки.
Гості пожвавилися, знову зашелестіли розмови — кожен намагався якось загладити ситуацію. Але Світлана відчувала, як всередині все стискається. Вона посміхнулась сусідці по столу, наче нічого й не трапилося, та в голові крутилася одна думка: як вони докотилися до цього? Олеже, я лише нагадала, що ти обіцяв заїхати до батьків, — тихо, але впевнено відповіла вона. —
Наступного ранку небо було сірим, а повітря — вогким і холодним. Олег сидів за обіднім столом у їхній невеликій квартирі, тримаючи в руках горнятко з чаєм. Світлана стояла біля вікна, дивлячись на мокрий асфальт у дворі. Тиша між ними була важкою, мов повітря перед грозою.
— Свєта, вибач за вчора, — нарешті сказав Олег, не підводячи очей. — Я перегнув. Просто… ти ж знаєш, як я не люблю, коли мене зачіпають при людях.
Світлана обернулася. Її обличчя було втомленим, під очима залягли темні тіні.
— Ти думаєш, це були жарти? — тихо запитала вона. — Олеже, я лише нагадала, що ти обіцяв заїхати до батьків. Невже тепер і слова не можна сказати?
Він зітхнув, потер скроні.
— Ти завжди починаєш одне й те ж. Я ж сказав, що заїду, коли з’явиться час. А ти виносиш це перед усіма, наче я безвідповідальний.
Світлана похитала головою.
— Ти пообіцяв їм ще три місяці тому. Вони чекають, Олеже. Твоя мама щотижня телефонує мені й запитує, коли ти приїдеш. А я що маю казати? Що ти зайнятий? Що в тебе робота?
Олег різко підвівся, стілець зіскреготав по лінолеуму.
— Так, я зайнятий! Я працюю, щоб у нас усе було! А ти тільки й робиш, що свариш мене через кожну дрібницю!
Світлана подивилась на нього, і в її очах майнула образа.
— Якби ти хоч раз поговорив зі мною по-людськи, я б не сварилася, — сказала вона, чітко вимовляючи останнє слово. — Але ти ж завжди відмахуєшся. Наче я — не людина, а меблі.
Олег хотів щось відповісти, але лише махнув рукою й вийшов з кімнати. Світлана залишилась стояти біля вікна, відчуваючи, як до очей підступають сльози. Але вона стрималась. Вона не хотіла плакати. Не зараз.
Одружилися вони дванадцять років тому. Тоді Олег був зовсім іншим — веселим, уважним, завжди готовим підтримати. Він працював менеджером у невеликій будівельній фірмі, а Світлана — адміністраторкою у фітнес-клубі. Вони мріяли про простору квартиру, про дітей, про подорожі. Але життя внесло свої корективи.
П’ять років тому фірма, де працював Олег, закрилася, і він довго не міг знайти стабільну роботу. Тоді Світлана залишила фітнес-клуб і влаштувалася секретаркою в офіс — зарплата була вищою. Вона вірила, що це тимчасово, але «тимчасово» затягнулося.
Олег, зрештою, знайшов місце в логістичній компанії, але робота забирала багато сил. Додому він повертався втомлений, дратівливий, і дедалі частіше мовчав, коли Світлана намагалася говорити про майбутнє.
Їхні стосунки почали тріщати по швах. Олег усе більше замикався в собі, а Світлана, навпаки, намагалася витягнути його з цього стану. Але чим сильніше вона старалася, тим далі він віддалявся. Дрібні сварки переростали у великі, а великі завершувалися мовчанням, що тривало днями.
Якось, за рік до ювілею, Світлана випадково побачила в його телефоні переписку з якоюсь жінкою. Нічого серйозного — легкий флірт, кілька жартів, але для неї це стало зрадою. Довіра обірвалась — залишилась лише тонка ниточка.
За кілька днів після ювілею Світлана сиділа у невеликому кафе в центрі міста. Навпроти неї розмістилася її старша сестра Марина. Вона завжди була «голосом розуму» в їхній родині, і Світлана часто зверталася до неї за порадою.
— Ну і що ти збираєшся робити? — запитала Марина, розмішуючи ложечкою цукор у своїй чашці. — Так і далі терпітимеш його вибрики?
Світлана знизала плечима.
— Я не знаю, Марино. Іноді мені здається, що сама винна. Може, я й справді занадто багато вимагаю.
Марина хмикнула.
— Світлано, не починай. Ти вимагаєш, щоб він був дорослим чоловіком, а не дитиною, яка підвищує голос на дружину при гостях. Це не «занадто багато».
Світлана подивилася у вікно. Надворі мрячив дощ, перехожі поспішали під парасольками.
— Він не завжди такий, — тихо мовила вона. — Іноді він… як раніше. Прийде, обійме, скаже, що все буде добре. А потім знову зривається.
Марина нахилилася ближче.
— Слухай, я не кажу, що він поганий. Але ви обидва загрузли в цій рутині. Вам потрібно або відверто поговорити, або… — вона замовкла, підбираючи слова. — Або вирішити, чи варто це взагалі продовжувати.
Світлана здригнулася.
— Ти про розлучення?
Марина знизала плечима.
— Я про те, що ти не зобов’язана все життя тягнути його проблеми на собі. Ти теж людина, Світлано. У тебе є свої бажання, свої мрії.
Світлана мовчала. Вона згадала, як у юності мріяла відкрити власну студію йоги. Як хотіла поїхати в подорож до Італії. Але все це залишилося десь у минулому, заваленому рахунками, графіками та сварками.
— Я подумаю, — нарешті сказала вона. — Дякую.
Одного вечора, повернувшись з роботи додому, Світлана застала Олега на балконі. Він дивився на двір, де діти ганяли м’яча. На кухонному столі лежав його телефон, екран якого раз у раз спалахував від нових сповіщень.
— Олеже, нам треба поговорити, — сказала Світлана.
— Знову? — втомлено запитав він. — Що тепер не так?
Світлана глибоко зітхнула.
— Я бачила твоє листування, — сказала вона, намагаючись говорити спокійно. — Із тією жінкою. Знову.
Олег різко обернувся. Його обличчя зблідло.
— Ти що, риєшся в моєму телефоні?
— Він був відкритий, — відповіла вона. — І знаєш, я втомилася. Втомилася гадати, що ти приховуєш. Втомилася відчувати провину за те, що робиш ти.
— Та нічого я не роблю! Це просто колега, Свєта! Жарти, переписка! Мені що, тепер ні з ким не можна спілкуватися?
— А навіщо тобі ці «жарти»? — голос Світлани здригнувся. — Навіщо, якщо тобі добре зі мною? Чи тобі погано?
Він мовчав, дивлячись убік. А потім раптом сказав:
— Може, мені й справді не дуже добре з тобою, Свєта. Може, я просто втомився від цього… усього.
Це було важко слухати. Світлана відчула, як щось усередині неї обірвалося. Вона чекала сварки, виправдань, чого завгодно — тільки не цього.
— Тоді навіщо ми разом? — тихо спитала вона. — Навіщо?
Олег не відповів. Просто пішов у кімнату й зачинив двері.
Світлана залишилася стояти на балконі, відчуваючи, як холодний вітер пробирається під її тонкий светр.
Наступного дня Світлана взяла відгул і поїхала до батьків Олега. Вони жили у невеликому містечку за дві години їзди.
Будинок був старенький, з облупленою фарбою на стінах, але всередині — чистота й затишок. Мати Олега, літня жінка з добрими очима, обійняла її ще на порозі.
— Свєточко, як добре, що приїхала! — сказала вона, метушливо запрошуючи всередину. — А Олег де?
— Він… не зміг, — відповіла Світлана, відчуваючи, як підступає клубок до горла. — Я сама.
Вони пили чай у вітальні, і Світлана, не витримавши, розповіла усе. Про сварки, про його листування, про те, як їй усе набридло. Мати Олега слухала мовчки, а потім взяла її за руку.
— Світлано, він у нас хлопець добрий, але… заплутався, — тихо сказала вона. — Ти не повинна тягти це все сама. Поговори з ним. А якщо не почує — думай про себе.
Світлана кивнула, але в голові постійно крутилася думка: «А що це — думати про себе?» Вона вже забула, як це.
Повернувшись додому, вона застала Олега на дивані — він дивився телевізор. Він глянув на неї, але нічого не сказав.
— Олеже, я була у твоїх, — почала вона. — Вони чекають тебе. І я… я теж чекаю. Але не такого, яким ти став зараз. Я хочу, щоб ми були чесними. Якщо ти не хочеш бути зі мною — скажи прямо.
Він довго мовчав, а потім сказав:
— Я не знаю, Світлано. Я справді не знаю, чого хочу.
Минув ще місяць. Олег і Світлана почали більше говорити. Не одразу, не без незручностей, але все ж говорити. Він зізнався, що у нього останнім часом все валиться з рук, що його робота виснажує до краю, що він не хоче розчарувати дружину.
Світлана розповіла, як важко їй від його відстороненості, як вона загубила себе в цьому шлюбі.
Вони домовилися спробувати ще раз. Олег пообіцяв менше замикатися в собі, ділитися тим, що на душі. Вони навіть записалися на сімейний семінар, який у жарт називали «рятувальним гуртком». Але щось змінилося. Світлана стала частіше думати про себе — не з егоїзму, а просто згадуючи, ким вона мріяла стати.
Одного вечора вона сиділа у своїй кімнаті, гортаючи старий журнал, і натрапила на статтю про фотостудію. І тоді згадала, як у юності мріяла про творчість — про світло, образи, людей, історії в об’єктиві. І вперше за довгий час подумала: «А чому б і не спробувати?»
Зиму змінила весна. Олег і Світлана досі були разом, але їхні стосунки стали іншими — обережнішими, але чеснішими. Він почав навідуватися до батьків, а вона записалася на курси фотографії. Іноді вони сварилися, але тепер частіше говорили, а не мовчали.
Якось, прогулюючись парком, Світлана подивилася на Олега і подумала: «Ми не ідеальні. Але, можливо, це й не потрібно?». Він упіймав її погляд і всміхнувся.
— Про що думаєш? — запитав він.
— Та так, — відповіла вона з усмішкою. — Про майбутнє.
І в цій усмішці було щось нове — надія.
