– Тату, я тобі потім передзвоню, добре? – Іра ледь не бігла до зупинки, навіть не дозволивши мені її підвезти.
Я стояв і дивився їй услід. Вона сіла в автобус, витягла телефон і набрала чийсь номер. Напевно, Сергія. Вона тепер називає його другим татом. Це дуже неприємно.
Я пішов до машини, а всередині все стискалося. Знову до нього. Вона що, вважає мене гіршим?
– Ти ж не можеш її прив’язати до себе, – сказала мені якось Ганна, моя нинішня дружина, коли я поділився цим відчуттям. – Головне, що вона тебе любить.
Любить? А може, любила колись…
Я згадав, як дізнався, що стану батьком. Тоді був найщасливішим у світі. Одразу зробив пропозицію Інні, матері Іри. Не тому, що вона чекала дитину, а тому, що я її кохав. Ми одружилися до появи на світ доньки, і я був упевнений, що це назавжди.
Усе оберталося навколо нашої малої. Вечорами я поспішав з роботи, щоб встигнути до її купання. Казки на ніч, вихідні в парку – це був наш ритуал. Я працював багато, щоб забезпечити сім’ю, але жоден проєкт не був важливішим за них.
І все ж… цього виявилося замало.
– Ти мене не чуєш! – якось вигукнула Інна посеред кухні. – Тобі важливі лише гроші, а я… я перетворилася на няньку і прибиральницю!
– Інно, я ж працюю для вас! Щоб тобі не доводилося ходити на роботу, щоб ти була з Ірочкою… – намагався пояснити я, але вона не слухала.
– Мені не потрібні твої гроші! Мені потрібно, щоб ти був поруч!
А я ж був. Ну, як міг. Мабуть, не так, як їй хотілося.
Тоді я ще не знав, що у неї вже з’явився Сергій. Він був іншим. Веселим, легким. Не зациклювався на роботі. Відводив Інну на каву, а потім… на щось більше.
Я дізнався про все, коли вона подала на розлучення. Це було як грім серед ясного неба. Вона сказала, що більше не відчуває до мене нічого, що ми стали чужими. І що вона вже з іншим.
Ірина залишилася зі мною на перші місяці після розлучення. Я не міг повірити, що наша сім’я розпалася. Потім Інна переїхала до Сергія і забрала доньку з собою.
– Тату, він такий класний, – якось сказала Ірина, коли ми вечеряли в кафе. – Ми з ним навіть в кіно ходили!
А я? Я ж колись теж був її героєм…
Час минав. Я зустрів Ганну. Вона підтримала мене, коли я вже не вірив у сімейне щастя. Спокійна, мудра, вона знову навчила мене довіряти.
Інна вийшла заміж за Сергія. Я намагався не ревнувати. Вони разом водили Іру на гуртки, їздили на море…
Але найгірше сталося, коли вона почала називати його татом.
– Ну, Сергій теж для мене як тато, – сказала якось Іра, коли я підвіз її після школи.
Мені захотілося закричати. Але я стримався.
– Доню, я ж твій тато…
– Звісно! Але він же теж дбає про мене… – відповіла вона так, ніби це було найприродніше у світі.
Я відчував, ніби втрачаю її.
Зараз Іра виросла. Вона вже студентка. Часто телефонує Сергію, іноді навіть більше, ніж мені. Я намагаюся бути терплячим. Адже він справді добре ставиться до неї.
Але коли вона виходитиме заміж, хто поведе її до вівтаря? Я? Чи він?
Якби ви були на моєму місці, що б ви зробили? Як прийняти те, що твоя дитина називає батьком іншого чоловіка?