— Ти маєш носити траур! Ти його дружина! — кричала Леся, і її голос розносився порожньою кухнею. Моєму щастю з Кирилом, яке прийшло через шість років після того, як не стало Дем’яна, родичі не дали жодного шансу. Я думала, що найважче — це пережити втрату, але виявилося, що найважче — це заслужити право на нове життя
Я знала, що роблю щось не так, що моє щастя комусь не до вподоби. Усі ці погляди, усі ці слова, які просочувалися крізь мене. Після того, як не стало мого Дем’яна, минуло шість років, і я наважилася на другий шлюб із Кирилом. Але родина Дем’яна, його мати Галина Іванівна та сестра Леся, просто не змогли прийняти, що я знову почуваюся щасливою.
Вони вважають, що я зрадила пам’ять про їхнього сина та брата, не розуміючи, як важко мені було пережити цю втрату. Наші відносини перетворилися на постійну напругу, де кожен мій успіх чи усмішка сприймалися як особиста образа.
— Як ти можеш взагалі це робити? — голос Лесі зривався на крик, і вона мало не дихала від обурення. — Весілля через пів року після того, як Дем’яна не стало? Ти ніби чекала цього!
— Лесю, минуло не пів року, а цілих шість років, — мій голос тремтів, але я намагалася зберігати спокій. Ми стояли посеред кухні в будинку Галини Іванівни, куди я приїхала, щоб повідомити їм про наші заручини з Кирилом. Здавалося, повітря стало густим і важким, як перед грозою.
— Це не має значення! Ти маєш носити траур! Ти його дружина! — вона підійшла ближче, її обличчя було червоне від злості.
— Я ношу траур у своєму серці, Лесю. І завжди пам’ятатиму Дем’яна, але я теж маю право на життя і на щастя.
— Щастя? Ти називаєш це щастям? Ти просто знайшла собі заміну! Нашого Дем’яна ніхто не замінить!
— Кирило не заміна! Він – моя підтримка, моє нове життя. Дем’ян хотів би, щоб я була щаслива.
— Звідки ти знаєш, що він хотів? Ти його питала? — втрутилася Галина Іванівна, яка до цього моменту мовчки стояла біля вікна. Її слова були холодні та пронизливі. — Ти забула його надто швидко, Світлано. Нам усім дуже боляче дивитися на твою удавану радість.
Я вийшла заміж за Дем’яна, коли мені було двадцять три. Ми познайомилися в університеті, він був старший на два курси, високий, завжди усміхнений, з неймовірно добрими очима. Наше життя було простим і наповненим затишком. Ми мріяли про велику родину, про будинок із садом під Києвом, куди переїхали з Житомира. Все змінилося того зимового ранку, коли Дем’ян, працюючи водієм-далекобійником, потрапив у дорожньо-транспортну пригоду в Польщі.
Мені тоді було лише тридцять два. На руках залишився наш син, шестирічний Богдан, який так схожий на батька. Перші місяці після того, як його не стало, я майже не пам’ятаю. Існувала наче уві сні, механічно виконуючи щоденні справи. Галина Іванівна, мати Дем’яна, та Леся, його сестра, спочатку були моєю опорою. Вони приходили майже щодня, допомагали з Богданом, готували їжу. Я була вдячна їм за це, але з часом їхня допомога перетворилася на контроль.
— Ти маєш частіше ходити на кладовище, Світлано. Раз на тиждень — це замало, — казала Галина Іванівна, приїхавши знову.
— Мамо, я була там у неділю. У мене робота, Богдан, — намагалася пояснити я, працюючи адміністратором у місцевій поліклініці.
— Яка робота? Хіба ти не можеш взяти відпустку за свій рахунок? Ти маєш бути поряд із сином, а не бігати по роботах. Хіба Дем’ян тобі мало залишив? — вона завжди поверталася до фінансового питання, хоча Дем’ян залишив мені скромну суму, яка дозволяла мені триматися на плаву лише кілька місяців.
— Мені потрібно працювати, мамо. Гроші закінчуються. І Богдану потрібна не лише їжа, а й моя усмішка.
— Яка усмішка? Ти маєш бути сумна, ти маєш тужити. Богдану потрібна пам’ять про батька, а не твоя химерна веселість.
На четвертий рік після втрати я вирішила, що мушу вийти з цієї депресії. Я записалася на курси англійської мови, почала бігати вранці. Саме на цих курсах я познайомилася з Кирилом. Він був викладачем, на п’ять років старший за мене, розлучений, з дорослою донькою. Кирило був уважний, терплячий, і з ним я вперше за довгий час відчула себе жінкою, а не просто вдовою.
Наші стосунки розвивалися повільно, обережно. Ми довго просто спілкувалися, пили каву після занять. Перший рік я приховувала їх від родичів Дем’яна. Я розуміла, що це викличе хвилю осуду. Але Кирило наполягав на тому, щоб усе було чесно.
— Світлано, я хочу, щоб ти була моєю дружиною, — сказав він якось увечері, коли ми гуляли парком біля Дніпра. Він дістав маленьку коробочку з каблучкою. — Я не хочу тебе красти, хочу, щоб ми одружилися, а Богдан зростав у повній сім’ї.
— Але моя родина… — я завагалася, розуміючи, який скандал на мене чекає.
— Це твоє життя, Світлано, і ти маєш право на щастя. Я готовий поговорити з ними, якщо потрібно, — він взяв мене за руку.
На жаль, мої найгірші очікування справдилися. Я прийшла до Галини Іванівни та Лесі, думаючи, що вони хоча б поважатимуть моє рішення, але їхня реакція була просто нищівною. Вони побачили в цьому лише зраду.
— Весілля в червні? Через п’ять із половиною років? Це блюзнірство! — Леся кинула серветку на стіл.
— Ми вже не говоримо про пів року, Лесю. Ми говоримо про шість років самотності, — намагалася я пояснити.
— А як Богдан? Ти питала сина, чи потрібен йому чужий батько? — Леся навіть не дивилася мені в очі.
— Богдан обожнює Кирила. Вони разом ходять на футбол, грають у шахи. Кирило дуже добрий до нього.
— Добрий? Звичайно! Він намагається зайняти місце Дем’яна! — вигукнула Галина Іванівна. — Я його знаю, усіх цих мужиків! Примазуються до чужого добра.
Я вийшла з того будинку, відчуваючи себе розтоптаною. Але рішення своє не змінила. Через два місяці ми з Кирилом розписалися в київському РАЦСі. Це було скромне свято, лише найближчі друзі та родина Кирила. Нікого з родини Дем’яна я не кликала, розуміючи, що вони лише зіпсують атмосферу.
Наше життя з Кирилом було чудовим. Він виявився не лише добрим чоловіком, а й прекрасним батьком Богдану. Ми купили невелику двокімнатну квартиру в новобудові на лівому березі, переїхали туди. Я почувалася справді щасливою, і це щастя стало причиною нового витка конфлікту.
Приблизно через рік після весілля мені зателефонувала Леся. Це було несподівано, бо ми майже не спілкувалися.
— Світлано, ми маємо поговорити про матір Дем’яна. Вона нездужає, — її голос був напружений.
— Що сталося? — занепокоїлася я.
— Просто приїжджай. Сама. Без цього… без свого чоловіка.
Я одразу поїхала до них. Галина Іванівна справді виглядала втомленою, але здавалося, що її хвороба була швидше емоційною.
— Світлано, я тобі завжди бажала добра, — почала вона, хитаючи головою. — Але твоє нове життя, твій Кирило… Я не можу на це дивитися. Навіть подруги мені кажуть: як же так, Світлана наче й не тужила за Дем’яном. Ти ганьбиш його пам’ять.
— Мамо, я нікого не ганьблю. Я живу своїм життям. А що говорять подруги, мене не цікавить.
— Але ми! Ми його родина! Ти просто викинула нас із життя. Богдан має знати, що у нього є бабуся та тітка, а не лише чужа родина цього Кирила!
— Богдан спілкується з вами. Я ніколи не забороняла, — я дійсно дбала про те, щоб вони бачилися.
— Але це не те! Ти робиш йому подарунки, ти купуєш йому одяг, відправляєш його на море. Дем’ян не зміг би цього. Ти ніби намагаєшся довести, що з новим чоловіком тобі краще, ніж було з нашим сином! — її обличчя скривилося від гіркоти.
— Я просто намагаюся дати синові нормальне дитинство і показати, що життя триває, — я відчула, як мої очі наповнюються сльозами.
Після цієї розмови ми перестали бачитися. Всі мої спроби помиритися, налагодити спілкування, були зустрінуті холодною стіною. Вони не відповідали на дзвінки, ігнорували повідомлення. Лише з Богданом вони підтримували зв’язок, але й це було з постійними натяками.
— Дивися, Богданчику, це тобі від рідної бабусі. А не від чужого дядька, — сказала якось Леся, передаючи синові нову іграшку. Богдан, якому вже було вісім, не розумів, що відбувається, але відчував напругу.
Одного разу, на роковини Дем’яна, я приїхала на кладовище разом із Кирилом і Богданом. Ми поклали квіти. Там уже були Галина Іванівна та Леся. Побачивши нас разом, вони обоє підскочили.
— Ти притягла його сюди? На святе місце? — крикнула Леся. — Ти безсовісна!
— Лесю, заспокойся. Я прийшла вшанувати пам’ять Дем’яна, — відповіла я тихо.
— Він тобі не потрібен тут! Ти навіть тут хочеш показати, яка ти щаслива! — Галина Іванівна почала плакати.
— Я просто прийшла з чоловіком, який підтримує мене. Я не хочу конфлікту, — спробувала я відійти вбік.
— Ти вже його почала, коли одягла ту білу сукню! — Леся подивилася на Кирила, який стояв мовчки, не бажаючи втручатися в цей жах. — А ти що, прийшов подивитися на місце, яке зайняв?
Кирило обережно взяв мене за руку, намагаючись відвести.
— Світлано, ходімо. Це немає сенсу, — сказав він.
— Це не твоя справа! — крикнула йому Леся.
Ми пішли. Пішли, залишивши їх там, у їхньому нерозділеному горі. Я розуміла, що їхній біль був щирий, але я не могла більше дозволяти, щоб їхнє горе руйнувало моє життя та щастя мого сина.
Мій шлюб із Кирилом триває вже п’ять років. Богдан називає його татом, і вони справді стали справжньою родиною. Ми мріємо про доньку, багато подорожуємо і радіємо кожному дню. Але ця тінь, цей осуд з боку родини Дем’яна, постійно висить над нами. Вони не можуть пробачити мені, що я змогла знайти сили жити далі, що моє щастя не було обмежене їхнім уявленням про те, якою має бути вдова.
Востаннє я спілкувалася з Лесею місяць тому. Вона попросила зустрітися.
— Світлано, я розумію, що тобі було важко. Але нам теж. Ми хотіли, щоб ти була як ми, щоб ти сумувала, — вона сказала це тихо, дивлячись у стіл.
— Я сумувала, Лесю. Сумувала так, як ти собі не уявляєш. Але я вибрала життя.
— Я знаю, — вона зітхнула. — Але ти не розумієш, як мамі боляче. Вона бачить твої фотографії в соціальних мережах, бачить, яка ти щаслива, і це її просто вбиває. Вона вважає, що ти повинна була чекати, чекати до кінця життя, щоб показати, як ти його любила.
— Я любила Дем’яна, і Кирило це знає. Але я не буду прикидатися нещасною заради чийогось спокою. Це не чесно.
Ця розмова нічого не змінила. Вони продовжують жити у своїй образі, а я — у своєму щасті. Я прийняла своє рішення і знаю, що воно правильне для мене і для мого сина.
Чи зможуть вони колись зрозуміти, що пам’ять про Дем’яна не вимірюється моїм самотнім смутком, а вимірюється щастям і добром, які я несу в нове життя? Чи справді моє право на нове життя є такою великою образою для тих, хто вважав себе моєю родиною? Що б ви зробили на моєму місці, дорогі читачі?
