– Ти лізеш в сім’ю де є дітки, доню! Схаменися! Невже ти не розумієш, що на чужому нещасті свого щастя не збудуєш? – Мамо, ви про мене хоча б раз в тому житті подумали, – накинулась вона зі сльозами на очах. Я не стрималася і прогнала Анну з дому. Чоловік мене підтримав
– Я не можу більше це терпіти, Володю, – твердо сказала я, ніби намагаючись зупинити шалений ритм серця. – Їй треба зрозуміти, що в житті є межі.
Володя спокійно поклав пульт на стіл і глибоко вдихнув.
– Ірино, ти впевнена, що це допоможе? Ми завжди давали їй свободу. Може, це просто період, який треба пережити?
– Період?! – обурено вигукнула я, схрестивши руки.
– Вона руйнує чуже життя, і ти пропонуєш чекати, доки вона сама усвідомить це? Вона повинна знати, що є відповідальність за свої дії.
– І що ти плануєш? – запитав Володя, дивлячись на мене з сумішшю цікавості та тривоги.
– Вигнати її з дому. Може, це змусить її задуматися, до чого призводять її вчинки.
Володя зітхнув і потер обличчя руками.
– Іро, це серйозно. Ти дійсно готова зробити такий крок?
Я мовчки подивилася на нього. Моя рішучість була непохитною.
Наступного ранку, поки Аня ще спала, я зайшла до її кімнати з пакетом. Я зібрала найнеобхідніше: одяг, документи, кілька особистих речей. Коли вона прокинулася, я стояла в дверях, притискаючи пакет до себе.
– Що це? — запитала вона, розплющивши очі й позіхнувши.
– Твої речі. Ти повинна піти, Аню, – твердо сказала я.
Вона підвелася, дивлячись на мене так, ніби я щойно сказала щось абсурдне.
– Що? Ти серйозно?
– Абсолютно. Ти зробила свій вибір, тепер живи з його наслідками.
– Це через Романа? Ви взагалі розумієте, наскільки ви несправедливі?
– Несправедливі? – я розсміялася, але в цьому сміху було більше тривоги, ніж гумору. – Несправедливо те, що ти думаєш лише про себе, не зважаючи на його сім’ю де ростуть діти, на нас…
– Ви не розумієте, як я себе почуваю! – вигукнула вона, підвищивши голос.
– Можливо, й не розумію. Але я знаю, що любов не може будуватися на чужому горі.
Вона мовчки дивилася на мене, ніби намагаючись знайти хоч якісь слова. Зрештою, схопила пакет, роздратовано махнула рукою й вийшла з кімнати.
– Ви ще пошкодуєте, що зробили це, – сказала вона, виходячи з дому, грюкнувши дверима так, що я здригнулася.
Я залишилася стояти посеред коридору, відчуваючи, як серце стискається. Володя підійшов і обійняв мене за плечі.
– Ти зробила те, що вважала правильним, – тихо сказав він.
– А якщо це помилка? Якщо я втратила її назавжди?
– Вона повернеться, Іро. Інколи треба дозволити дітям зробити помилку, щоб вони могли зрозуміти її самі.
Минуло кілька днів. Аня не телефонувала і не приходила додому. Я перебирала фотографії її дитинства, намагаючись знайти хоч якусь підказку, де ми припустилися помилки. Може, ми дійсно були надто суворими? Може, вона просто шукає свободи, яку ми не змогли їй дати?
А потім пролунав дзвінок. На екрані висвітився її номер. Моє серце затріпотіло.
– Алло, – сказала я, намагаючись зберігати спокій.
– Мамо… – її голос був тихим і трохи зламаним. – Можна мені прийти додому?
Я не змогла стримати сліз.
– Звичайно, доню. Ми тебе чекаємо.
Коли вона повернулася, я побачила перед собою вже не ту самовпевнену дівчину, що пішла з дому. Вона виглядала змученою і трохи розгубленою.
– Вибач, мамо, – сказала вона, обіймаючи мене. – Ти мала рацію. Я заплуталася.
Ми довго розмовляли того вечора. Вперше за багато місяців я відчула, що між нами знову виникає довіра.
А ви, дорогі читачі, як би вчинили на моєму місці? Чи варто було мені бути “твердішою” чи навпаки – дати більше свободи? Чекаю на ваші думки.
