— Та відчиняй ти вже! — прохрипіла Олена, намагаючись поцілити тремтячим ключем у замкову щілину.
Пальці зовсім не слухалися. Вони були червоними, розпухлими від холоду й покритими кіркою брудного мазуту, що в’ївся глибоко в шкіру. Замок нарешті піддався із сухим клацанням. Олена увійшла у передпокій. Тепле повітря квартири замість полегшення воно принесло нудоту. Пахло не домом, не затишком, а застояним перегаром, кислим сморідом дешевого розливного пива та в’яленою рибою. Цей запах був щільним, відчутним, він наче висів у повітрі важкою вуаллю.
Олена не стала роззуватися. Її черевики, колись бежеві, а тепер перетворені на грудки засохлої глини, залишали на світлому ламінаті брудні сліди. Вона зробила крок, потім інший. Ноги гули, коліна підгиналися. Кожен рух відгукувався тупим болем у попереку — давалися взнаки три години, проведені у скрюченій позі на водійському сидінні, коли вона намагалася зберегти залишки тепла в салоні, що холонув, і наступна година на узбіччі, коли вона голосувала, ковтаючи крижаний пил від фур, що пролітали повз.
У квартирі було тихо, якщо не рахувати розлогого хропіння, що долинав з вітальні. Олена пройшла коридором, зачіпаючи плечем стіни. У дзеркалі шафи-купе мигнуло відображення, від якого вона сама сахнулася б, зустрівши таке на вулиці. Обличчя сіре, землисте, під очима залягли чорні тіні, туш розмазалася, перетворивши її на подобу панди, а волосся, сплутане вітром, стирчало в усі боки, як суха солома. На дорогій фірмовій куртці була дірка — зачепилася за трос, коли випадковий далекобійник допомагав відтягувати її заглохлу машину на узбіччя десь під Житомиром.
Вона увійшла до зали. Картина була гідна натюрморту під назвою «Життя вдалося». На журнальному столику височіла піраміда з порожніх алюмінієвих банок. Поруч валявся пакет із риб’ячими тельбухами, луска блищала на стільниці, прилипнувши до полірування. На підлозі валялися шкарпетки, згорнуті в тугі «равлики». А в центрі цієї композиції, на широкому розкладеному дивані, спав Сергій.
Він лежав на спині, розкинувши руки, немов розіп’ятий мученик комфорту. Ковдра сповзла на підлогу, оголивши його живіт, обтягнутий розтягнутою футболкою з написом «Boss». Рот був напіввідкритий, і з нього виривалися ті самі звуки, схожі на роботу несправного трактора. Він спав глибоко, солодко, п’яно. На його обличчі, що лисніло від жиру, застиг вираз абсолютного, непохитного спокою.
Олена дивилася на нього і відчувала, як усередині, десь у районі сонячного сплетіння, замість звичної образи чи бажання заплакати, починає формуватися крижана грудка. Це було нове відчуття. Воно було холоднішим за ту ніч на трасі.
Вона згадала, як дзвонила йому о дев’ятій вечора. Як кричала в трубку, перекриваючи шум вітру, що машина стала, що акумулятор сідає, що навколо ліс і ні душі. І згадала його голос — лінивий, веселий:
— Оленко, ну ти шо, маленька? У нас тут сауна тільки розігрілася, пацани чекають. Виклич евакуатор, не ламай кайф.
І гудки. А потім телефон згас.
Олена перевела погляд на його смартфон, що лежав на підлокітнику дивана. Дорогий гаджет, заряджений на сто відсотків. Поруч стояла недопита пляшка.
Вона не стала його будити. Не стала трясти за плече, кричати, з’ясовувати стосунки. У цьому не було сенсу. Слова були б марною тратою енергії, якої в неї і так майже не залишилося. Для людини, яка кинула її на трасі, слова були занадто розкішним подарунком.
Олена розвернулася і пішла до ванної кімнати. Тут горіло світло — Сергій, мабуть, забув його вимкнути. Олена підійшла до раковини, але не для того, щоб умитися. Вона подивилася на свої руки. Бруд в’ївся в пори так глибоко, що здавався татуюванням.
У кутку, за пральною машинкою, стояло пластиковий тазик і відро для миття підлоги. Десять літрів. Синій. Олена взяла його, витрусила суху ганчірку на кахель і поставила відро у ванну. Вона відкрила кран із холодною водою. На повну потужність. Струмінь ударив у гулке пластикове дно. Вода була крижаною, такою, що зводила зуби.
Олена дивилася, як рівень води піднімається. Сантиметр за сантиметром. Шум води заспокоював. Він заглушав думки, заглушав приниження, заглушав страх, який вона пережила цієї ночі, коли хтось смикав ручку її машини в темряві. А вона сиділа всередині, стиснувши в руці балончик, і молилася, щоб замок витримав.
Відро наповнилося до країв. Олена перекрила кран. Важкість була приємною, протверезною. Вона обхопила ручку обома руками, відчуваючи, як напружилися м’язи спини. Десять кілограмів холодної люті.
Вона повільно, намагаючись не розхлюпати ні краплі, вийшла з ванної. Пройшла коридором, залишаючи за собою мокрий слід. Сергій усе ще хропів. Він навіть перевернувся на інший бік, підставивши під удар спину й потилицю, затишно підібгавши ноги. Він був у теплі. Він був у безпеці. Він був удома.
Олена підійшла до дивана впритул. Вона на секунду завмерла, дивлячись на його безтурботну потилицю з рідким волоссям. У голові не було жодної думки про жалість. Ні однієї думки про те, що матрац зіпсується.
— Доброго ранку, коханий! — прошепотіла вона одними губами.
І з різким видихом, одним широким рухом, перевернула відро прямо над головою та спиною чоловіка.
Крижаний водоспад обрушився вниз. Вода миттєво просочила футболку, ударила в шкіру, залила вуха, шию, диванні подушки. Звук удару води об тіло був глухим і важким, немов ляпас велетня.
Реакція була миттєвою. Хропіння обірвалося, змінившись здавленим бульканням. Сергій підскочив на місці, наче через нього пропустили струм. Він замахав руками, хапаючи повітря, очі його розчахнулися, сповнені божевільного жаху й нерозуміння. Він упав з дивана на підлогу, в калюжу, заплутавшись у власних кінцівках, кашляючи й відфиркуючись.
— А-а-а! Що?! — загорлав він, намагаючись встати на слизькому ламінаті. — Тонемо? Що сталося?!
Олена стояла над ним із порожнім відром у руках. З її волосся капала брудна вода, змішуючись із чистою калюжею на підлозі. Вона дивилася на нього зверху вниз, і її погляд був важчим за те відро.
— Прокидайся, Сергію! — сказала вона голосом, у якому не було нічого живого. — Банний день закінчився. Почалося життя.
Сергій борсався на підлозі, намагаючись підвестися. Він був схожий на викинутого на берег тюленя — важкого, незграбного й агресивного.
— Ти зовсім розум втратила?! — загорлав він, нарешті знайшовши рівновагу й вчепившись рукою за край журнального столика. Банки з гуркотом посипалися на підлогу. — Ти що твориш? Вода крижана! У мене серце могло зупинитися!
Він трусив головою і з жахом дивився на диван. Оббивка тепер була темно-бурою від вологи.
— Диван! — заскиглив Сергій. — Ми за нього кредит ще не закрили! Ти що, хвора? Він же зараз розбухне! Ламінат здується! Ганчірку неси, швидко!
Він не дивився на неї. Його не цікавило, чому його дружина стоїть перед ним у брудній куртці, з синіми губами. Його хвилювало майно. Олена розтиснула пальці, і порожнє пластикове відро з гулким стуком упало на підлогу. Цей звук змусив Сергія замовкнути.
— Ти залишив мене саму на трасі вночі в зламаній машині й не приїхав, бо в тебе з пацанами баня вже оплачена, — сказала Олена. — Ти навіть не викликав мені таксі, хоча знав, що в мене сів телефон. Сергію, я три години мерзла в лісі, поки ти відпочивав.
Сергій кліпнув очима.
— Чого? — він скривився. — Знову ти за своє? Я ж сказав — виклич евакуатор. Що я мав зробити? Кинути пацанів, накритий стіл і пертися за тридев’ять земель, бо ти не вмієш за машиною стежити?
— Повз проїжджали машини, але ніхто не зупинявся. А потім зупинилася фура. Два далекобійники.
Сергій напружився. В його очах мигнуло щось схоже на занепокоєння за свою «власність».
— І шо? — буркнув він, викручуючи край мокрої футболки прямо на підлогу. — Чіплялися?
— Допомогли, — відрізала Олена. — Відтягнули машину, дали зателефонувати, довезли до міста. Зовсім чужі чоловіки виявилися людянішими за тебе, мого чоловіка.
— Ой, та годі драму розводити! — Сергій махнув рукою. — Мерзла вона. На вулиці плюс п’ять, не мінус десять. Посиділа б у машині, подумала над своєю поведінкою. Сама винна! Хто винен, що ти телефон заряджати забуваєш? Я тобі сто разів казав — купи зарядку в прикурювач! Купила? Ні! А тепер ти мені пред’являєш? Я гарував увесь тиждень! Я маю право відпочити!
Олена дивилася на нього і бачила не чоловіка, з яким прожила п’ять років, а егоїстичного підлітка-переростка. Він щиро вважав себе жертвою. Жертвою її «істерики».
— Ти навіть не запитав, як я дісталася, — сказала вона. — Ти просто спав. — Я спав, бо я втомився! — рявкнув Сергій. — І я був п’яний, так! Маю право! А ти приперлася під ранок, брудна як чушка, залила мені хату водою і будуєш із себе героїню. Знаєш що? Бери ганчірку і витирай усе це. Живо! Поки ламінат не встав дибки!
Він демонстративно відвернувся, стягуючи з себе мокру футболку. Його рихла спина виражала повну зневагу. Він був упевнений, що зараз Олена, як зазвичай, поплаче, але візьме ганчірку й почне повзати біля його ніг.
— Сергію! — покликала вона.
— Що ще? — він обернувся. — Рушник дай. І халат. Я замерз через тебе.
— Рушника не буде. І халата теж. У тебе є рівно одна хвилина, щоб одягнутися й піти з цієї квартири.
Сергій завмер. Його брови полізли вгору.
— Чого? Куди піти? Ти береги не попутала? Це моя квартира так само, як і твоя! Ми в шлюбі!
— Це квартира моєї бабусі, — спокійно нагадала Олена. — Ти тут ніхто. Ти тут просто прописаний тимчасово, поки ми «збирали на іпотеку». Яку ти успішно пропивав по лазнях.
Обличчя Сергія потемніло. — Чуєш, ти… рота закрий! — він ступив до неї, нависаючи всією масою. — Розкомандувалася тут. Я нікуди не піду. Я зараз ляжу спати на суху половину, а ти будеш прибирати цей срач. І якщо я почую ще хоч слово — я тобі так втащу, що ти забудеш, як розмовляти!
Він звик, що Олена поступається. Але він не бачив її очей. У них не було страху. — Час пішов, Сергію! — Олена просто мовчки стояла.
— Ти шо, серйозно? — реготнув Сергій Він підняв кулак, зробив ще один крок. Олена не відступила.
Сергій зупинився.. Його дружина чомусь не боялася. Вона не тремтіла, хоча він на голову вищій та набагато важчий за неї.
— Ти хвора! — прошепотів він. — Я на тебе заяву напишу! Це напад!
— Пиши! — кивнула Олена. — Але спочатку ти вийдеш звідси. У тебе лишилося сорок секунд.
— Та як я вийду?! — загорлав він. — Я мокрий! На вулиці холодно! Дай хоч штани вдягнути! Він смикнувся в бік спальні.
— Одягайся, і йди.
— Лєнко, не жени… — тон Сергія різко змінився. Агресія поступилася місцем жалюгідному торгу. — Давай поговоримо. Я змерз, реально. Зуби цокотять.
Він виглядав жалюгідно.
— Тридцять секунд, — відповіла Олена.
— Ти що, смерті моєї хочеш? Я захворію! Ти людина чи хто?
— А я людина? — тихо запитала вона. — Вчора, коли я дзвонила й благала про допомогу, я була людиною? Чи просто заважала тобі відпочивати? Ти сказав — не ламай кайф. Я не ламаю. Я його продовжую. Ти зараз вийдеш на свіже повітря, пробіжишся — адреналін бадьорить.
Сергій гарячково прораховував варіанти. Кинутися на неї? Ризиковано. Викликати поліцію? Засміють. Лють кипіла в ньому, але він не міг повірити, що ця зручна жінка раптом перетворилася на бетонну стіну.
— Ти пошкодуєш, — прошипів він. — Ти приповзеш до мене! Кому ти потрібна, стара, з причепом проблем? — Я починаю рахувати до трьох. Вдягнувся і пішов.
Сергій позадкував. Він побачив у її очах абсолютну байдужість до наслідків.
— Психопатка! Я йду. Але ти мені за це заплатиш! Ключі від машини дай!
— Ключі від твоєї машини в твоїй куртці. А куртка — в шафі. В спальні.
Сергій метнувся в передпокій. Там на вішалці висіла його куртка. Він зірвав її, судомно намагаючись потрапити рукою в рукав. Він, стрибаючи на одній нозі, натягнув один кросівок на мокру ступню, другий схопив у руку. Куртку накинув на футболку. яку встиг переодягти. Він розчахнув вхідні двері.
— Тварюка! — виплюнув він на порозі. — Ти мені за кожну краплю відповіси!
Олена залишилася стояти в передпокої. Вона швидко провернула засувку «нічного сторожа», закрила всі замки. Тиша. За дверима почувся тупіт ніг по бетону й сварка. Жінка притулилася спиною до дверей і повільно сповзла вниз. Сліз не було. Було лише гулке ехо в голові.
«Все», — сказала вона в порожнечу.
На столі задзвонив телефон Сергія. Прийшло повідомлення: «Сірий, ти куди зник? Пиво стигне, ми ще ляща взяли». Олена взяла телефон двома пальцями й затиснула кнопку вимкнення. Екран згас. Зв’язок із світом для Сергія був обрізаний.
Вона не стала збирати його речі. Це було б проявом емоцій. Його джинси, приставки, ножі раптом втратили статус особистих речей. Вони стали сміттям.
Олена взяла швабру.
— Оленко! — голос чоловіка за дверима став жалібним. — Ну, досить цирку! Я реально все зрозумів. Пусти, поговоримо нормально. Я ж захворію…
Олена опустила швабру в калюжу. Тканина жадібно ввібрала брудну воду. Вона витирала не просто воду. Вона витирала роки зневаги. Його кпини, коли вона просила допомоги. Його вічне ниття. Ту ніч на трасі, коли вона зробила вибір.
Вона вилила чорну воду в унітаз. Шум змиву пролунав як фінальний акорд. За дверима стало тихо. Мабуть, Сергій пішов шукати притулку в сусідів. Їй було байдуже. Його доля більше не входила до списку її обов’язків.
Олена повернулася в коридор. Вона попрямувала в душ. Вона знала, що завтра буде важко. Будуть суди, поділ майна. Але сьогодні вона вперше за п’ять років змиє з себе цей чужий, липкий мазут.
