— Ти його народила, то це твоя відповідальність, а в мене своє життя, — сказала свекруха Олена Іванівна і поклала слухавку. Саме в той момент, на мій 30-й день народження, я зрозуміла, що моя мрія про сімейну підтримку перетворилася на найгірший сценарій
Мене звати – Ліна. Історія, яку я хочу розповісти, не є унікальною, але для мене вона стала переломним моментом у стосунках із родиною чоловіка, особливо з його мамою, – Оленою Іванівною.
Ми з чоловіком, – Романом, одружилися три роки тому. Все було чудово: кохання, спільні плани, а через рік народився наш синочок – Артем.
Роман – єдина дитина у сім’ї, і його батьки, особливо Олена Іванівна, обожнювали його. Після народження Артема я сподівалася, що бабуся буде в захваті й із радістю допомагатиме, але реальність виявилася іншою.
Спочатку все було ніби добре. Візити, подарунки, милі слова. Але коли я почала обережно заводити розмову про те, щоб Олена Іванівна час від часу посиділа з Артемом, щоб ми з Романом могли хоч трохи побути вдвох чи я могла вийти у справах, вона знаходила причини для відмови.
— Олено Іванівно, ми так хотіли сходити ввечері на річницю, в той ресторан, де ми познайомились, ви б не могли дві годинки побути з Артемчиком? Він якраз засне, ви б і не помітили.
— Ой, Ліно, мені так шкода, але в мене завтра до лікаря, а мені треба рано лягати спати. Вибач, але ніяк.
— Може, наступного тижня?
— Наступного тижня я їду до подруги в інше місто. Там якраз планується невеличка зустріч.
І так щоразу. То в неї голова заболіла, то термінові справи, то вона запланувала побачення із друзями чи подругами, то просто втомилася.
Роман не помічав проблеми. Для нього його мама завжди була зайнята своїм життям.
— Ліно, ну що ти хочеш, вона ж не має сидіти вдома. Вона заслуговує на відпочинок, — казав він.
Я погоджувалася, але почувалася розчарованою та знесиленою. Я була в декреті, мій світ обмежувався чотирма стінами, а мені так хотілося хоч іноді вийти з дому, відчути себе не лише мамою, а й просто жінкою.
Кульмінація сталася на моє 30-річчя. Я вирішила влаштувати невеличку вечірку в кафе, запросила близьких друзів і, звичайно, батьків. Ми мали почати о сьомій вечора. Я заздалегідь купила все необхідне для Артема, щоб він міг заснути, і зателефонувала Олені Іванівні.
— Олено Іванівно, ви пам’ятаєте, у мене день народження, — почала я.
— Звісно, пам’ятаю, моя люба, я вже приготувала тобі подарунок.
— Це чудово. То ви зможете посидіти з Артемчиком до десятої? Ми швидко, а він якраз уже спить о цій порі.
На тому кінці настала тиша, яку можна було різати ножем.
— Ліно, я ж тобі казала, у мене ввечері заплановано зустріч із давніми колегами. Я не можу її скасувати. Це дуже важливо для мене.
— Але ж це мій ювілей, — мій голос тремтів, я намагалася стримати сльози. — Ми вас запрошували!
— Я підійду до вас раніше, привітаю, посиджу годинку, — байдужим голосом сказала вона. — А потім вже мушу йти. Не можу ж я підводити людей!
Мене це просто розірвало. Сльози самі потекли.
— Олено Іванівно, ви жодного разу не посиділи з онуком. ЖОДНОГО! Я не прошу вас про це щодня, а лише в особливий для мене день.
— Не драматизуй, Ліно, — почула я у відповідь. — Ти молода, впораєшся. І взагалі, ти його народила, то це твоя відповідальність. А в мене своє життя.
І вона кинула слухавку.
Я відчула себе ображеною. Я виплакала всі сльози і розповіла все Роману. Він знову спробував її виправдати, але цього разу я була непохитна.
— Роман, я не прошу її жити нашим життям. Я прошу про мінімальну допомогу. Вона — бабуся, а поводиться так, ніби ми для неї чужі.
— Заспокойся, Ліно, — обійняв мене чоловік. — Я сам все з нею обговорю.
На мій ювілей Олена Іванівна дійсно прийшла рано, швидко вручила подарунок, привітала мене, пообіцяла, що зайде до Артема, але цього не зробила, і поїхала.
Того вечора ми не пішли до кафе. Ми з Романом залишилися вдома з Артемом, а друзі приїхали до нас. Я була засмучена, але Роман зробив усе, щоб мене розвеселити.
Наступного дня Роман, роздратований моїм станом і ситуацією, подзвонив своїй мамі.
— Мамо, чому ти не посиділа з Артемом? Ліна так засмутилася!
— Романе, а ти втручайся у свої чоловічі справи! Не потрібно мені розповідати, що мені робити. У мене є своє життя. Ліна надто драматизує. Нехай звикне, що я не її особиста няня.
— Ти — бабуся! — вигукнув Роман.
— Я — жінка, яка багато років тяжко працювала і тепер має право на особисте життя.
Розмова закінчилася скандалом. Роман був злий, але й розгублений.
— Ліна, вона не розуміє.
— Я бачу.
Цей конфлікт став першою тріщиною. Ми вирішили припинити просити Олену Іванівну про будь-яку допомогу. Ми найняли няню, знайшли дівчину-студентку, яка приходила до нас на кілька годин на тиждень, і це було нашим спасінням.
Пройшло пів року. Стосунки з Оленою Іванівною стали натягнутими. Вона дзвонила Роману, але мені майже ніколи. Візити стали рідшими. Я не відчувала провини, лише образу, але згодом зрозуміла, що так навіть краще. Я відпустила ситуацію.
Одного разу Роману подзвонила його мама і попросила про допомогу. Їй треба було поїхати у справах до іншого міста, і вона попросила, щоб Роман відвіз її на своєму авто. Роман погодився.
У той день мені терміново треба було до стоматолога, а няня не могла прийти. Я без вагань подзвонила свекрусі.
— Олено Іванівно, я знаю, що ви зараз із Романом. Але мені дуже-дуже треба до лікаря, а няня не може. Ви ж будете вдома. Можете півтори годинки посидіти з Артемом?
— Ліно, ти ж знаєш, я не можу, — її голос був холодним. — У мене є свої справи. У мене болить спина, я не можу підіймати дитину.
— Я зрозуміла, — спокійно відповіла я.
Я додзвонилася до своєї мами, яка за годину приїхала й забрала Артема до себе.
Коли Роман повернувся, він був дуже роздратований.
— Мама попросила мене поїхати з нею, допомогти з ремонтом машини. Я пропустив важливу зустріч, а вона мені навіть не подякувала. Вона лише розповідала, як їй тяжко. І, знаєш, що вона зробила?
— Що?
— Замість того, щоб вчасно поїхати додому, вона пішла на каву зі своїми друзями.
Того дня Роман вперше по-справжньому відчув, що його мама використовує його час і ресурси, не цінуючи їх.
Цей випадок став ще одним підтвердженням моїх слів. Роман зрозумів, що егоїзм його матері не обмежується лише нашою дитиною.
З того часу наші стосунки з Оленою Іванівною стали більш формальними. Ми більше не просили її про допомогу. Ми жили своїм життям, а вона своїм. З часом я зрозуміла, що її відмова посидіти з онуком була не через її зайнятість, а через бажання бути “вільною” жінкою.
Це було боляче, але це дало нам незалежність. Ми навчилися покладатися лише один на одного, а наші стосунки з Романом стали лише міцнішими.
Навіть зараз, коли Артему вже чотири роки і він ходить у садочок, Олена Іванівна іноді просить нас про допомогу. Але ми завжди знаходимо причини, щоб відмовити, так, як робила вона. Це не помста, це — самозахист. Ми вирішили, що в нашому житті є місце лише для тих, хто нас цінує.
А як ви вважаєте, чи правильно вчинила свекруха, постійно відмовляючи молодій родині в допомозі, посилаючись на своє право на особисте життя? Чи можна було вирішити цей конфлікт інакше?
Ваші думки дуже важливі. Поставте, будь ласка, свою вподобайку цій історії, якщо вона вам відгукнулася, і напишіть коментар! Це допоможе іншим прочитати цю історію.
