– Ти хотів, щоб я просто мовчки пішла? Я не служниця і не дурепа, щоб терпіти твою брехню! Ласкаво прошу в нове життя, де ти отримаєш рахунок за кожен свій підлий вчинок — з тортом і звільненням, як і годиться!
Чоловік повернувся пізно вночі і, навіть не переступивши порогу, прогарчав:
— Збирай свої речі і забирайся. Звільняй квартиру. Ти мені остогидла, стара й нудна.
Я остовпіла. Серце ніби зупинилося. Але потім усередині щось клацнуло, і я вирішила показати, на що здатна.
Олена весь вечір не знаходила собі місця. Ігор мав давно повернутися, а телефон мовчав. За три роки спільного життя він ніколи не пропадав так надовго, без попередження. Якщо затримувався, завжди дзвонив. А тут – тиша. Вона набирала його знову і знову. Гудки, гудки, гудки. У голові крутилися найстрашніші картини. Подзвонила колезі. Той сказав, що Ігор пішов з роботи вчасно і, начебто, збирався додому. Подзвонила кращому другові, Сергію. Той теж нічого не знав.
Годинник перевалив за північ. Олена вже подумки обдзвонювала морги й лікарні, коли в замку нарешті заскреготав ключ. Вона вискочила в коридор. Ігор стояв на порозі, ніби цілий-неушкоджений, але трохи похитувався і пахло алкоголем.
— Де ти був? Я з глузду сходжу! Обдзвонила всіх твоїх друзів!
У відповідь – холодний, чужий погляд і голос, якого вона раніше не чула:
— Я тебе просив влаштовувати допити? Сама собі навигадувала, сама й страждай. Я не зобов’язаний звітувати, коли хочу розслабитися. Зрозуміла?
Олена відступила, ніби її по щоці вдарили. Він ніколи на неї не кричав.
— Ти сам не свій. Що трапилося?
— Втомився я від твоєї турботи. Ти мені не мати, щоб контролювати кожен мій крок. Дружина повинна зустрічати чоловіка красивою і з вечерею, а не істериками і претензіями.
Слова різали по живому. Вона любила його, переживала, боялася втратити, а він ніби витирав об неї ноги.
— Пробач. Я справді хвилювалася. Стільки всього надумала.
— Ось воно, надумала. А правда тобі все одно не по зубах. Слухай сюди, дорога. Досить прикидатися ідеальною парою. Три роки ти висмоктала з мене всю кров. Я знайшов іншу. Молодшу, красивішу, жвавішу. А ти у свої 25 виглядаєш на всі 40. Стара. Усе. Звільняй квартиру.
— Стара? – перепитала вона, ніби не вірила вухам.
— Мені 25, а їй 18. Саме такою і має бути моя жінка. Рішення ухвалене. Збирай речі.
Світ завалився в одну секунду. Олена згадала, як усе починалося. Концерт. Натовп. Хтось штовхнув її у спину, і вона полетіла вниз, прямо під ноги розгарячілій юрбі. І раптом міцні чоловічі руки підхопили її, притиснули до себе. Він посміхнувся згори вниз: «Усе гаразд. А тепер познайомимося».
Вона закохалася миттєво в цього сильного, галантного, надійного хлопця з романтичних фільмів. Він здавався ідеальним, ніколи не давав приводу для ревнощів, носив на руках, казав, що любить. Вона думала, їй неймовірно пощастило, а тепер цей самий чоловік стояв перед нею і говорив, що вона стара і не потрібна.
— Це правда? – голос тремтів. Ти серйозно хочеш розлучення?
— Абсолютно. Усе скінчено.
— Але ти ж казав, що любиш. Чому не сказав раніше, якщо щось не так? Я б змінилася…
Він тільки посміхнувся.
— Пізно. Йди..
Голова паморочилася. У вухах дзвеніло, ноги підкошувалися. Олена ще не до кінця усвідомила, що її шлюб, її казка і її життя – усе розлетілося на дрібні уламки просто зараз, на цьому самому порозі.
Я подивилася на ім’я, що висвітилося на екрані, і завмерла, не наважуючись взяти слухавку. Це була мама, Марія Степанівна. У неї було якесь шосте чуття. Вона завжди вгадувала, коли в мене проблеми, і одразу дзвонила з порадами, до яких я зазвичай виявляється не готова.
«Оленко, доню, як справи? Ти ж сьогодні до Одеси летіла?
— Не полетіла, – буркнула я, гепнувшись на диван.
— Чому? Захворіла?
— Неважливо. Краще скажи ось що. Ти пам’ятаєш тата до розлучення?
На тому кінці дроту повисла важка пауза. Мама терпіти не могла згадувати ті часи.
— Доню, навіщо тобі це?
— Ти одразу зрозуміла, що він зраджує?
— Ні, не одразу. Спочатку підозри, потім я їх гнала. Знаєш, мозок вміє здорово себе обманювати. Придумуєш будь-які виправдання, аби не дивитися правді в очі. А коли все-таки зрозуміла остаточно? Коли знайшла в кишені чужу шпильку. Дурня, правда? – мама слабо посміхнулася. – Я тримала ту шпильку в руці й думала: Усе, тепер прикидатися більше не можна”.
— І що ти тоді відчула?
– Полегшення, – тихо відповіла вона після довгої паузи. – Уяви, ні болю, ні злості, тільки полегшення. Тому що нарешті можна було перестати божеволіти від здогадок.
Я поклала слухавку і ще довго лежала на дивані, дивлячись у стелю. Дивно, але мама виявилася права. У мені теж заворушилося щось схоже на полегшення. Ніби пазл, який я пів року збирала наосліп, раптово склався, і картинка вийшла саме такою, якої я в глибині душі й боялася побачити.
О пів на сьому в замку повернувся ключ. Ігор увійшов з величезною спортивною сумкою через плече.
— Привіт, – кинув він, уникаючи мого погляду. – Ти вдома? Відрядження скасували?
— Так, – збрехала я, уважно спостерігаючи, як він прошмигнув у спальню. За кілька хвилин він повернувся. Сумка помітно поважчала.
— Поїду до Сергія. Він нову приставку взяв. Може, залишуся, якщо пізно буде.
— Добре, – спокійно відповіла я. – Розважайтеся».
Він завмер у дверях, явно чекаючи запитань або скандалу. Але я мовчала. Це його явно вибило з колії.
— Ну, побачимося завтра.
— До побачення. Ігор
Двері зачинилися.
Я тут же схопила телефон і набрала зовицю.
— Катю! У мене план. Потрібна твоя допомога.
— Розповідай. — Так. Адресу знаю. А що ти задумала?
— Хочу зробити їм сюрприз, який вони запам’ятають надовго
. На обличчі сама собою з’явилася недоброзичлива усмішка.
— Оленко, тільки без сцен під вікнами. Це принизливо.
— Сцен не буде. А от подаруночок буде. Слухай уважно.
Наступні пів години ми обговорювали деталі. Катя спочатку впиралася, потім увійшла в азарт. Виявилося, помста – справа творча, вимагає фантазії і точного таймінгу.
— Ти впевнена, що спрацює? – нервово смикала ремінець сумки Катя, поки таксі мчало нас до новобудови на околиці Києва.
— Не знаю. Але дуже хочу перевірити.
План був простий. Катя – кондитер, пече торти на замовлення. Удома в неї завжди заготовки. За пів години вона може створити шедевр.
— Найкрасивіший зробила, двоярусний, білосніжний, із трояндочками, – поплескала вона по коробці на колінах. Напис червоним кремом, як просила: “З днем розлучення! Нарешті вільні!”
— Не шкода? Така краса пропаде.
— Катю, він мій брат, але те, що він витворяє – це підлість. Сім років ти з ним прожила. Заслуговуєш на чесність.
Новобудова. Консьєрж. Сьомий поверх. Серце калатало, як скажене.
— Може, не треба? – шепнула Катя біля самих дверей. – Просто поговоримо по-людськи.
— Ні. Він хотів утекти, поки мене немає в місті. Нехай отримає по повній. А по-людськи можна розмовляти з тими, хто розуміє людську мову
Я натиснула дзвінок.
Двері відчинилися. На порозі стояв Ігор, обличчя ніби лимон проковтнув.
— Катя? Олена? Ви тут що робите?
— Привіт, братику. З новосіллям вас, – Катя підняла коробку.
Я увійшла слідом. Маленька затишна однокімнатна квартира. На дивані сиділа симпатична шатенка років вісімнадцяти в домашньому халаті. Дивилася з цікавістю і легким переляком.
— Вікторіє, знайомся. Це моя сестра Катя – . Ігор запнувся. Моя… дружина, Олена.
Слово «дружина» з його вуст прозвучало так дивно, ніби він сам забув, що я ще нею є.
— Дуже приємно, – Вікторія підвелася, і я побачила заокруглений живіт під халатом. Вона була вагітна.
Усередині все впало.
— Вітаю, – видихнула я. – Коли чекаєте?
— У березні, – тихо сказав Ігор. – Я хотів тобі завтра все розповісти…
— Знаю, – я взяла в Каті коробку. – Але я вирішила не чекати твого завтра.
Поставила торт на стіл, відкрила кришку. «З днем розлучення! Нарешті вільна!» – вголос прочитала Вікторія тремтячим голосом.
— Це взагалі-то мені, – сказала я, – Але можу з вами поділитися.
У кімнаті повисла мертва тиша. Ігор стояв блідий, як стіна. Вікторія інстинктивно притиснула долоні до живота. Катя мовчки розглядала стелю, ніби там були написані відповіді на всі запитання світу.
— Оленко…, – почав Ігор.
— Не треба, – різко обірвала я. — Краще скажи, коли весілля..
— Яке ще весілля? – розгублено кліпнув він.
— Ну, дитина ж має народитися в шлюбі – Я спокійно подивилася на Вікторію, яка вже почала підозріло шморгати носом. – Як думаєш, ми з тобою встигнемо розлучитися до березня?
Вікторія раптом розридалася.
— Я не знала, що він одружений, – прошепотіла вона, витираючи сльози. – Він говорив, що вже пів року, як розлучається, живе окремо.
Я повільно повернулася до Ігоря. На його обличчі був написаний такий чистий, непідробний подив, що стало майже смішно.
— Серйозно? – запитала я. — Ти їй брехав про те саме?
— Оленко… Це складно.
— Що тут складного? Ти одружений чи ні? Розлучилися ми чи ні? Живемо разом чи ні? Так. Ну, то про що мова?
Злість накочувала важкими хвилями. Зрадити дружині – підло. Брехати коханці, що дружини взагалі не існує – уже якийсь цирк. Я сіла в крісло, ніби це був мій трон, і посміхнулася.
— Знаєте що? Раз уже ми всі так вдало зібралися, я зроблю вам весільні подарунки. Одразу три. Гуртом дешевше.
— Олено, не треба, – знову почав Ігор.
Я підняла долоню.
— Мовчи. Бо інакше до РАЦСу зі своєю молодою взагалі без штанів підеш. Оце буде подія! Перший подарунок. Квартира повністю моя. Купувалася на мої гроші, до шлюбу, оформлена на мене. При розлученні ти не отримаєш жодного квадратного метра. Навіть не сподівайся.
Ігор став блідішим за стіну.
— Але ми ж разом її обставляли… Я ремонт робив…
— Ти робив ремонт руками, я – грошима. Вгадай, що враховує закон. Чеки у мене усі є. І докази оплати виключно з моєї картки.
Вікторія вже не плакала. Вона слухала, широко розплющивши очі. До неї явно почало доходити.
— Другий подарунок, – продовжила я. — Два мільйони гривень, які типу “ми” відкладали на дачний будинок, теж мої. Усі перекази на депозит були з моєї картки. От і чудово. Ти туди жодної гривні не вклав, вибач.
Катя дивилася на мене зі щирим захопленням.
— І третій, найцінніший подарунок. Від моєї однокласниці Світлани Карпової. Пам’ятаєте, ваш генеральний директор?
Я встала і попрямувала до дверей.
— Я їй годину тому все розповіла. Про офісний роман на робочому місці, про всі ваші “подвиги”. Світлана дуже любить корпоративну етику. І не терпить брехні.
Ігор схопився за голову.
— Що ти зробила?
— До понеділка ви обоє будете звільнені. По статті, з усіма наслідками. Зі штрафами за твої витівки, Ігорю. Світлана обіцяла постаратися. А був би ти чесним, котику – міг би звільнитися тихо, без скандалу. “За власним бажанням”, наприклад. А твоя наречена і далі би приносила каву та слідкувала за папером у принтерах. Іпотеку за цю квартиру вам виплачувати нічим. З райським гніздечком, голубки мої, теж не склалося.
Вікторія голосно схлипнула, обхопивши живіт.
— Олено, у нас буде дитина!
— Ваша дитина – ваша турбота – я знизала плечима. – Треба було думати головою, а не тим, чим думали. Припустимо, ви не знали, що він досі одружений. Але крадіжки на робочому місці ви теж не усвідомлено робили? Ви вже велика дівчинка – час відповідати за свої вчинки.
— Олено, прошу, не руйнуй усе. Заради дитини можна ж домовитися.
Ігор мав вигляд загнаного звіра.
— Не можна. Я не пробачаю зради й дуже не люблю, коли мене вважають тупою.
— Квартира, два мільйони, робота… Ти залишаєш нас на вулиці!
— А ти мене з чим залишив? З розбитим серцем і репутацією ідіотки, яка нічого не бачила? Ні, любий. Я вибираю інший фінал.
Вікторія вже ридала вголос. Ігор дивився на мене, як на привида. А я раптом відчула дивовижний спокій.
— Оленко, – тихо сказала Катя. – Може, досить з них?
— Досить. Цього вистачить.
— Я не хотів завдати тобі болю, – вичавив з себе Ігор.
– Ти не хотів бути чоловіком. Це різні речі.
Я відчинила двері й вийшла.
Катя – за мною. У ліфті вона сказала:
— Ти ж розумієш, я на твоєму боці.
— Розумію. Дякую. І торт справді був шикарний. Шкода, що пропав.
— Не пропав. Він своє відпрацював.
На вулиці накрапав дрібний дощ. Здавалося, він змиває все старе.
— Ну і що далі? – запитала Катя, викликаючи таксі.
— Не знаю, – чесно відповіла я. – Може, і справді до Одеси махну. Море, повітря і жодної людини, яка вважає мене дурною.
Таксі під’їхало. Я сіла й опустила скло.
— Катю, не пошкодуєш, що допомогла?
— Ні, – вона посміхнулася. – Справедливість. Вона така: іноді жорстока, але завжди красива.
Машина рушила. У дзеркалі заднього виду я бачила, як Катя махає мені рукою, а потім розвертається і йде назад у під’їзд – мабуть, добивати залишки. А я їхала додому, у свою квартиру, у своє нове життя, де більше не потрібно прикидатися сліпою.
