— Ти хороша мати, Орися. Але ти не та дружина, яка мені потрібна, — заявив Дмитро одного вечора, дивлячись на мене відчуженим поглядом. У ту мить я зрозуміла, що моя стіна з обіцянок, на якій трималася наша сім’я, почала тріщати
Мене звати Орися. Історія мого життя — це не якийсь там кінофільм про ідеальне кохання. Це радше стрічка про реалії, про те, як іноді зникає світло у власній родині.
Ми з Дмитром познайомилися, коли були ще зовсім юні, студенти. Він був високий, рішучий, і мав упевнений погляд, який мене одразу підкорив. Він постійно повторював мені, що я його доля, його “половинка” і з ним я буду як за кам’яною стіною. Такі слова окрилювали, давали надію, що моє майбутнє буде сповнене щастя.
Ми одружилися, щойно закінчили університет. Святкування було скромним, але душевним. Наші батьки допомагали, чим могли. Я була переконана, що ми зможемо подолати будь-які труднощі, адже в нас було головне — наше кохання.
Жили ми спочатку в однокімнатній квартирі, яку нам придбали Дмитрові батьки. Я знайшла роботу у школі, він — в одній фірмі, яка займалася продажем будівельних матеріалів. Грошей не вистачало, але ми не сварилися через це. Я завжди старалася підтримати Дмитра, мотивувала його, говорила, що він обов’язково досягне успіху.
Через два роки у нас народилася донечка. Назвали ми її Соломією, на честь моєї бабусі. Це був найщасливіший день у моєму житті. Дмитро радів, хоча, зізнаюся, трохи віддалився. Він став більше працювати, часто затримувався. Казав, що це все заради нас, заради майбутнього Солі.
З часом його запізнення ставали все довшими. На мої запитання він відповідав роздратовано.
— Ти знову за своє, Орися.
— Я просто хвилююся, Дмитре. Ти приходиш пізно, втомлений. Чи все гаразд у тебе на роботі?
— Усе гаразд, не вигадуй. Я працюю, а не розважаюся. Ти маєш розуміти.
Я розуміла. Я старалася бути терплячою, але мені не вистачало його уваги, його присутності. Донечка підростала, їй потрібен був батько, а не лише моя турбота. Соломія часто запитувала:
— Мамо, а тато коли прийде?
— Скоро, доню. Він багато працює.
— А чому він не грається зі мною?
І мені було боляче відповідати на ці дитячі запитання.
Якось я вирішила зробити йому сюрприз. Приготувала його улюблену страву, купила нову сукню, яку він мені сам обирав. Соломію поклала спати раніше. Я чекала його до дев’ятої, потім до десятої. Телефон він не брав. У мене починала наростати паніка. Мені було не по собі. Я не могла знайти собі місця.
Прийшов він о пів на дванадцяту. Вигляд мав неначе після важкого дня. На моєму обличчі він побачив образу, напевно.
— Чому ти не брав слухавку? Я так переживала.
— Телефон був на беззвучному. Я був на важливому об’єкті. Що ти мене допитуєш?
— Я не допитую. Я готувала тобі сюрприз, чекала.
— Не треба мені твоїх сюрпризів. Я втомився.
Ці слова були як холодний душ. Ми посварилися. Він звинуватив мене в тому, що я сиджу вдома і нічого не роблю, крім того, що виховую дитину, а він “тягне” всю родину.
— Ти навіть не уявляєш, як мені важко, Орися. Ти не цінуєш того, що я роблю.
— Як я можу не цінувати? Я стільки років тебе підтримую. А де підтримка для мене?
— Яка тобі потрібна підтримка? Гроші є, житло є. Що ще?
— Мені потрібна увага, Дмитре. Мені потрібен чоловік поруч. І доньці потрібен батько.
Наступні місяці були просто нестерпними. Ми майже не розмовляли. Кожен жив своїм життям. Я почувалася самотньою, неначе вся моя сім’я – це лише я і Соломія.
Якось він повернувся додому рано, близько шостої вечора. Я була здивована. Він сів на диван і попросив мене сісти навпроти. У його очах була дивна порожнеча.
— Нам треба поговорити, Орися.
— Я слухаю.
— Я познайомився з іншою жінкою. Її звати Лариса.
Ці слова вкололи. Весь мій світ за одну секунду розсипався на дрібні шматочки.
— Що ти таке говориш, Дмитре? Як ти міг?
— Я не хотів, щоб так сталося, повір. Але вона мене розуміє. Вона підтримує мої ідеї. Вона не вимагає від мене щодня звітів про роботу.
— А я що? Я нічого не роблю? Я цілодобово з нашою дитиною, я намагаюся, щоб у тебе був лад у домі!
— Ти хороша мати, Орися. Але ти не та дружина, яка мені потрібна. Я хочу жити інакше.
Я не могла стримати сліз.
— Але ж ми стільки років разом. У нас донька. Як ти їй це поясниш?
— Соломійка… Я буду її бачити, не хвилюйся. Я завжди буду її батьком.
— Але ж у неї є ти і є я. У неї є наша сім’я.
— Сім’ї більше немає, Орися. Я подаю на розлучення. Я вже все вирішив.
Тоді він сказав ту фразу, яка залишилася в моїй пам’яті назавжди:
— І якось Дмитро сказав мені, що знайде іншу маму для нашої доньки.
Я була приголомшена такою його відвертістю. Мені здалося, що це чийсь розіграш, що це не мій Дмитро, не мій чоловік.
— Що це означає, Дмитре?
— Лариса… Вона не проти виховувати Соломію. Вона каже, що може стати їй справжньою подругою.
— Вона їй не мама! Я її мама!
— Заспокойся. Я не забираю у тебе дитину. Але іноді ти поводишся… як нерозважлива дівчинка. Лариса знає, як треба.
Я зібрала речі і поїхала до своїх батьків. Вони мене підтримали. Моя мама обійняла мене і сказала:
— Тримайся, доню. Ти сильна. Ти впораєшся.
Розлучення було важким. Дмитро не хотів платити аліменти, посилаючись на те, що йому треба виплачувати кредити. Мені довелося найняти адвоката.
Соломія часто запитує про тата. Я намагаюся пояснити їй усе якомога м’якше, щоб не травмувати дитину. Я кажу, що тато нас любить, але зараз він живе окремо.
Я дивлюся на себе в дзеркало і бачу іншу жінку. Я стала сильнішою, але в моїх очах оселився смуток. Я зрозуміла, що не варто довіряти обіцянкам, які тобі дають. Слід покладатися лише на себе.
Чи варто було мовчати так довго? Чи була це моя помилка, що я так довіряла чоловіку? Як ви думаєте, що має робити жінка, коли її світ руйнується, а на руках маленька дитина?
Дорогі читачі, якщо ця історія зачепила вас за живе, поставте свою вподобайку і напишіть коментар. Ваша думка важлива, адже вона допоможе Орисі відчути підтримку і зрозуміти, що вона не самотня у цій ситуації.
