— Ти хочеш її засмутити? Це буде дуже негарно, – заявив Степан, коли я вкотре заговорила про святкування Різдва вдома. Кожен листопад перетворює моє передчуття Нового року на справжнє випробування: п’ять років поспіль ми мусимо їхати до його батьків, але цього разу я готова стояти на своєму до кінця
Привіт усім. Хочу поділитися своєю історією та почути вашу думку, бо сама вже не знаю, як бути. Моє ім’я – Мирослава, мені тридцять два роки. Ми зі Степаном одружені п’ять років, у нас є чудова донечка Мар’янка, якій скоро виповниться три. Живемо ми в місті, але родом обоє з невеличких містечок.
Загалом у наших стосунках усе добре. Степан – люблячий чоловік і турботливий батько. Він багато працює, щоб забезпечити нас, і я це ціную. Проте є одна річ, яка стабільно псує мені настрій щороку і стає причиною сварок – це новорічні та різдвяні свята.
Сім’я Степана дуже традиційна і згуртована. Його батьки, Петро та Олена, люди поважні, але зі своїми поглядами на життя. З того часу, як ми одружилися, щороку наш Новий рік і Різдво виглядають однаково: ми їдемо до його батьків.
Коли ми тільки зустрічалися, я думала, що це тимчасово, мовляв, молода пара, треба ж відсвяткувати з рідними. Але час йшов, а традиція не змінювалася. Перший рік шлюбу, другий, народження Мар’янки… Усе – у них.
Я люблю своїх свекрів, вони добрі до мене, але їхній дім – це їхні правила. Навіть із дитиною це нелегко. У них маленька квартира, постійно гамірно, багато родичів приїжджає. Моїй Мар’янці важко звикнути до такого натовпу і шуму, вона починає вередувати, а я відчуваю себе винною, що не можу забезпечити їй звичний режим. Крім того, я постійно почуваюся там гостею, а не повноцінною частиною родини. Я мушу допомагати на кухні, але й не смію займатися організацією. Це Олена, свекруха, усім керує.
Наприклад, минулого року, я запропонувала спекти свій улюблений торт на Новий рік.
— Олено Степанівно, я б хотіла привезти торт – знаєте, такий, як ми на наше весілля пекли, він усім сподобався.
— Мирославо, не треба морочитися. Тут і так буде повно страв. Я вже замовила свій фірмовий “Наполеон” у тієї кондитерки, що завжди. Він завжди йде на “ура”. Краще пограйся з Мар’янкою, поки я накриваю на стіл.
Я розумію, що це може здатися дрібницею, але мені дуже хотілося відчути, що я теж докладаю частину своєї душі до цього свята, створюю сімейну традицію, а не просто приїжджаю з подарунками.
Цього року я вирішила, що все, досить. Мар’янка вже доросліша, їй потрібна своя казка, своя ялинка в нашому домі. Я так мрію про тихий сімейний Новий рік тільки втрьох: наша ялинка, наші улюблені мультфільми, наша їжа, наш темп. І Різдво в нашому домі, зі своїм меню та своїми традиціями. Я хочу нарешті відчути себе господинею свята, а не помічницею.
Я почала розмову зі Степаном ще на початку листопада, щоб у нього був час усе обміркувати.
— Степане, давай цього року зустрінемо Новий рік і Різдво вдома? Тільки ми, втрьох. Я вже придумала, як красиво прикрасимо нашу вітальню.
Він спочатку ніби не почув, відмахнувся.
— Яке вдома? А як же мої батьки? Ти ж знаєш, як це для них важливо.
— Важливо, звичайно, але для нас це також важливо. У нас є своя сім’я, у нас є своя донечка. Я хочу, щоб Мар’янка пам’ятала нашу ялинку, а не постійний галас у бабусі з дідусем. Давай ми до них заїдемо двадцять шостого чи двадцять сьомого на цілий день, допоможемо, відсвяткуємо, а самі тридцять першого залишимося вдома.
Степан одразу став похмурим. Він завжди уникає конфліктів, але коли йдеться про його батьків, він стоїть на своєму.
— Ти просто не хочеш до моїх батьків. Усі нормальні люди святкують з родиною, а ти вигадуєш якісь дитячі казки. Моя мама вже накупила нам подарунків і планує, кого з родичів ще покличе. Ти хочеш її засмутити? Це буде дуже негарно.
— Я не хочу її засмутити, але і не хочу щороку жертвувати своїм бажанням. Ми з тобою вже дорослі. Це наш вибір, де і як ми будемо святкувати. Ти можеш хоча б раз піти мені назустріч? Я почуваюся, ніби в нас і немає власного дому на свята, ніби ми завжди мусимо підлаштовуватися.
— Що ти кажеш? Звісно, у нас є дім. Але батьки – це святі. Вони чекають нас. Вони нас виростили. Ти що, пропонуєш їх залишити одних у новорічну ніч?
Тут, звичайно, перебільшення, бо там завжди повно родичів: його старший брат з дружиною, тітки, двоюрідні. Вони точно не будуть самі. Але Степан вдає, ніби я пропоную вчинити щось украй недобре.
— Степане, вони не будуть самі. А ми будемо. Ми будемо самі в нашому домі, як окрема сім’я. Чому ми не можемо чергувати? Один рік у них, один рік у нас. Це справедливо.
— Немає тут ніякого чергування. Є традиція. І я її не порушу. Якщо хочеш – їдь до своїх батьків. А я поїду до своїх. Але ти знаєш, що я хочу, щоб моя дружина і моя дитина були зі мною.
Ось тут моє терпіння урвалося. Це прозвучало як шантаж.
— Ти мені погрожуєш? Ти мені кажеш, що я маю вибирати між тобою і своїм бажанням створити наші сімейні свята?
— Я тобі нічим не погрожую. Я просто кажу, як буде. Я їду до батьків. А ти вже вирішуй сама. Я не розумію, чому ти робиш із цього проблему. Усе ж чудово. Просто приїдемо і відпочинемо. Мама про все подбає.
Мені боляче це чути. Я ж не про якесь надприродне прохання. Я просто хочу домашнього затишку.
Ми розмовляли ще кілька разів, і завжди одне й те саме. Він непохитний. Каже, що мої бажання – це просто мій егоїзм і небажання поважати його родину. Хоча я поважаю! Я щороку їжджу, допомагаю, дарую подарунки, усміхаюся. Але п’ять років поспіль – це забагато.
Я навіть думала поїхати до своїх батьків, вони далеко, і я рідко з ними бачуся. Але тоді я дійсно залишу Мар’янку без батька на свята. Степан, звичайно, не поїде до моїх, бо “треба ж бути в батьків”.
Зараз я сиджу і дивлюся на нашу гарну, новеньку ялинку, яку ми вже поставили. Вона прикрашена, але я знаю, що вона, мабуть, простоїть тут, а ми поїдемо. І мені від цього дуже сумно.
Я відчуваю себе розчарованою. Моє бажання мати власні свята, свій затишний Новий рік здається мені таким природним. Чому Степан цього не розуміє? Чому він завжди ставить бажання своїх батьків вище за наші спільні? Чи це справді такий великий компроміс, якщо ми залишимося вдома цього року?
Я люблю Степана, але ця ситуація мене виснажує. Невже я мушу щороку боротися за своє право святкувати вдома? Які аргументи мені ще навести?
Що мені робити, як переконати його? Можливо, я справді занадто егоїстична? Чи варто йти на черговий компроміс і просто поїхати до свекрів, щоб уникнути скандалу?
Будь ласка, поділіться своїми думками. Розкажіть, як ви вирішуєте такі питання у своїх сім’ях? Для мене це дуже важливо. Поставте вподобайку цій публікації, щоб її побачило якомога більше людей, і обов’язково напишіть свій коментар, мені потрібна ваша порада.
