– Ти хочеш, щоб я тобі платила? За те, що ти доглядаєш своїх онуків? – Олена, підвищила голос так, що задзвеніли чашки. Я мовчки кивнула, розуміючи, що мій спокійний вихід на пенсію перетворився на важку й неоплачувану роботу, яка дозволяла їй економити понад 15 тисяч гривень щомісяця. Того вечора родинні стосунки опинилися перед вибором: або гроші, або любов
Усі мої подруги, коли чують, що я щодня доглядаю своїх онуків — п’ятирічного Максима та трирічну Валерію — відразу починають мені заздрити. Вони зітхають, кажуть, що я справжня щасливиця, і мріють про таку ж “старість в оточенні коханих” або “другу молодість”.
Але ж вони не знають усіх деталей, чи не так? Не бачать, як я потім падаю від утоми, і як важко це дається мені, жінці, якій, чесно кажучи, вже давно за шістдесят. Не знають, що моя донька, Олена, вирішила скористатися тим, що я на пенсії, і за два роки не заплатила мені за мою працю жодної копійки.
А я, доглядаючи дітей, фактично економлю їй на приватний садок чи няню близько 15 тисяч гривень на місяць! Я вирішила, що маю право на частину цих грошей, і попросила про “доплату” за мою важку працю. Олена мене не зрозуміла…
На пенсію я вийшла три роки тому, і, чесно кажучи, планувала насолоджуватися вільним часом. Мріяла про поїздки до родичів у Карпати, про курси малювання, про які мріяла все життя, про спокійне читання книжок у тиші. Моя пенсія, хоч і невелика, але з моєю економією мені вистачало. Я не потребую багато.
Але, як то часто буває, життя внесло свої корективи. Моя донька Олена з чоловіком Андрієм саме чекали другу дитину, Валерію, а Максимку тоді було лише два рочки. Олена одразу після виписки планувала вийти на роботу, оскільки вони з Андрієм купили квартиру в кредит. Гроші були потрібні постійно.
– Мамо, ну, ти ж тепер вільна, – якось сказала мені Олена, – Я б дуже просила тебе допомогти нам. Ну, хоча б з Валерією. Максим поки що піде до державного садочка, але там дуже часто діти хворіють. А приватний — це просто непідйомна сума для нас зараз.
Я тоді ще пам’ятаю, як мені стало її шкода. Звичайно, я вирішила, що допоможу. Це ж мої діти, мої онуки. Спочатку я мала лише кілька днів на тиждень приходити й дивитися за Валерією, поки Олена працювала з дому. Я думала, що це буде легко.
– Звісно, доню, допоможу. Я ж бабуся! – сказала я.
Але потім Максим почав частіше хворіти, і з садочка його забирали до мене. А коли Валерії виповнилося півтора року, стало зрозуміло, що державний садочок вона отримає не скоро, а Олена та Андрій не можуть чекати. Вони працюють цілий день, обоє.
Так, поступово, мої “два дні на тиждень” перетворилися на щоденну, з ранку до вечора, “роботу” з двома малими дітьми. Я встаю о шостій, щоб встигнути до них, а повертаюся додому о восьмій, ледве пересуваючи ноги.
Максим – дуже енергійний хлопчик. Він вимагає постійної уваги, з ним треба вчити букви, грати в активні ігри. Валерія, хоч і тиха, але за нею потрібен догляд, годування, сон, перевдягання. Це виснажливо! Я щодня, як білка в колесі: готую сніданок, обід, вечерю, гуляю з ними на вулиці незалежно від погоди, прибираю іграшки, читаю, співаю.
Моя пенсія — трохи більше ніж 5 тисяч гривень. А Олена та Андрій платять за комуналку і кредит. Вони постійно скаржаться на те, що грошей не вистачає. І я все розумію. Але ж я, по суті, працюю нянею на повну ставку!
Якось я вирішила перевірити ціни на приватні дитячі садки. За двох дітей у Києві, навіть не в елітному, а просто хорошому садочку, їм довелося б платити не менше 10 тисяч гривень на місяць. А ще няня, якщо діти хворіють, це ще 500-800 гривень на день.
Я підрахувала: за два роки я “напрацювала” для них суму, яка перевищує мою річну пенсію. Я не прошу, щоб вони віддали мені все. Але я відчувала, що це несправедливо. Я жертвую своїм здоров’ям, своїми планами, своїм вільним часом.
Я почала помічати, що Олена купує собі нові сукні, або ж вони з Андрієм планують якусь поїздку на вихідні. Якось вона похвалилася мені, що вони з чоловіком купили новий телевізор з великим екраном на розпродажі. І саме в цей момент у мене щось обірвалося.
“А коли ж я, нарешті, зможу купити собі нову пральну машину, про яку мрію вже два роки?” – подумала я. Моя стара техніка ламається постійно.
Я вирішила поговорити з Оленою. Вибрала вечір, коли діти вже спали, а ми пили чай на кухні. Я дуже нервувала.
– Доню, я хочу поговорити з тобою про… мою “роботу”, – почала я якомога м’якше.
– Яку роботу, мамо? – здивовано відповіла Олена. – Ти про онуків?
– Так, про онуків. Ти ж розумієш, що я фактично замінюю вам няню і садок?
– Так, мамо, і ми тобі дуже, дуже вдячні! Ми не знаємо, як би ми впоралися без тебе! – вона простягла руку, щоб погладити мою.
– Я знаю, що ви вдячні. Але ж ти розумієш, що це дуже велика праця. Я ледве стою на ногах. Мені треба час для себе, на відпочинок. І ти економиш на мені дуже велику суму.
Олена відсунула свою чашку і подивилася на мене. Її обличчя стало напруженим.
– І що ти пропонуєш? – у її голосі вже не було лагідності.
– Я не прошу великих грошей. Але чи не могла б ти, наприклад, платити мені хоча б 3 тисячі гривень на місяць? Це навіть не чверть того, що ви заощаджуєте. Я могла б відкладати ці гроші, купити собі потрібні речі або, нарешті, поїхати до своїх сестер у Львів на тиждень. Це була б моя “доплата” за те, що я віддаю вам свій час.
Настала тиша. Олена дивилася на мене так, ніби я сказала щось незвичайне.
– Ти хочеш, щоб я тобі платила? – нарешті, сказала вона. – За те, що ти доглядаєш своїх онуків? Ти серйозно?
– Це не просто “догляд”, Олено. Це повний робочий день, – відповіла я, намагаючись зберегти спокій. – Я не можу жити на 5 тисяч пенсії, коли щодня витрачаю стільки сил. Я хочу бути незалежною, а не просто “безкоштовним додатком” до вашої родини.
– Але ж ти їх любиш! – майже вигукнула Олена. – Хіба не достатньо того, що ти з ними проводиш час? Ми ж тобі купуємо продукти, ми завжди тебе пригощаємо, коли ти в нас. Андрій тобі ремонтує кран.
– Так, це правда. І я люблю їх, більше за життя! І я не хочу, щоб ти думала, що я це роблю лише за гроші. Але любов – це одне, а повага до моєї праці та мого часу – це інше! Хіба це не справедливо? – мій голос злегка затремтів.
– Це несправедливо! Ти бабуся! Бабусі це роблять з любові, а не за гроші! Ти хочеш з мене гроші, як з чужої людини! Це просто…
Вона не договорила. Встала і вийшла з кухні, грюкнувши дверима. Я сиділа одна в тиші й відчувала себе дуже самотньою. Наступного дня вона поводилася зі мною холодно, але дітей, як завжди, привезла. Жодного слова про нашу розмову.
Я не знаю, чи вчинила я правильно. Чи мала я право просити гроші в доньки за догляд за своїми онуками? Адже я справді їх дуже люблю, і вони – моя єдина радість. Але я також втомилася і хочу мати трохи своїх, чесно зароблених, грошей.
А як вважаєте ви? Чи повинні батьки оплачувати працю бабусі, яка замінює їм няню, чи це є лише обов’язком і радістю старшого покоління?
