– Повтори, що ти сказала? – голос мами, Олени Василівни, затремтів, а кава, яку вона тримала, вихлюпнулась на її шовкову блузку, залишаючи темну пляму.
Я глибоко зітхнула, намагаючись зібрати думки. Я знала, що цей день змінить усе, але відступати було пізно.
– Я звільняюся, мамо. І переїжджаю до Львова.
– Ти, що? – вона повільно поставила чашку на стіл. – Ти хоч уявляєш, скільки зусиль я доклала, щоб влаштувати тебе в цю юридичну фірму?
– Саме про це я й кажу, – я нервово поправила пасмо волосся, що впало на обличчя. – Це все твої зв’язки, твої домовленості. А я хочу чогось свого.
– Свого? – мама коротко, нервово розсміялася. – І що це буде? Варити каву на вулиці?
– Це називається кав’ярня, – твердо відповіла я. – У мене вже є бізнес-план.
– Бізнес-план? – вона різко підвелася, її очі палали. – Ти п’ять років вчилася на юриста! Ми з батьком витратили 200 000 гривень на твоє навчання!
– Яке я не просила! – вирвалося у мене.
У її кабінеті запала тиша, така важка, що, здавалося, повітря стало густим. Мама повільно підійшла до вікна, її плечі напружилися.
– Тобто, ми тебе змусили? – тихо спитала вона, не обертаючись.
– Ні, мамо, не змусили, – я втомлено потерла скроні. – Але ти ніколи не питала, чого хочу я.
– А чого ти хочеш, Маріє? – її голос став різким. – Прожити життя в бідності? Стати черговою мрійницею, яка подає еспресо за 50 гривень?
– Я хочу бути щасливою! – вигукнула я.
– Щасливою? – вона різко обернулася. – А як ти збираєшся бути щасливою без гідної зарплати? Без статусу? Без майбутнього?
– Боже, мамо! – я скочила з крісла. – Невже для тебе щастя – це лише гроші?
– Ні, доню, – її голос став м’яким, – Це критерії виживання. Я не для того працювала 20 років, щоб ти.
– Щоб я що? – перебила я. – Стала твоєю копією?
– Щоб ти не повторила моїх помилок! – вигукнула вона. – Думаєш, мені не хотілося в твоєму віці кинути все? Але я думала про майбутнє!
– Про моє чи про своє? – тихо спитала я.
Мама зблідла. Її очі звузилися.
– Що ти маєш на увазі?
– Ти завжди хотіла, щоб я була твоїм продовженням. Твоєю гордістю. Твоїм трофеєм.
– Як ти смієш, – почала вона, але я вже дістала з сумки папери.
– Ось моє звільнення. Я все вирішила.
– Ні, – вона різко вихопила конверт і розірвала його. – Ти нікуди не поїдеш.
– Це копія, – спокійно відповіла я. – Оригінал уже в відділі кадрів.
За вікном завила сирена швидкої, але ми обидві ніби оглухли. Мама дивилася на мене, її очі блищали від сліз.
– Якщо ти це зробиш, – повільно сказала вона, – забудь про мою підтримку. Назавжди.
Я всміхнулася, хоча в горлі стояв клубок:
– Знаєш, мамо, саме цього я й хочу. Бути собою. Без твоєї допомоги.
Через тиждень сімейна вечеря в батьківському домі перетворилася на справжній хаос. Тато, Сергій Іванович, нервово постукував виделкою по тарілці, переводячи погляд з мене на маму.
Бабуся Надія Григорівна, яка приїхала з Вінниці, похитувала головою, стиснувши губи.
– Ти себе чуєш? – казала мама, відсунувши недоторкану тарілку з салатом. – Який Львів? Яка кав’ярня? У тебе немає жодного досвіду!
– А звідки йому взятися? – спалахнула я. – Ти ж із дитинства вирішувала, що мені робити!
– І правильно робила! Подивися на себе: квартира за 80 000 доларів, машина, стабільна робота з зарплатою 35 000 гривень! Усе завдяки мені!
– Завдяки тобі я щоранку прокидаюся з відчуттям, що живу не своїм життям! – вигукнула я.
Тато спробував втрутитися:
– Дівчата, може.
– Мовчи! – ми з мамою сказали це одночасно.
– Оце сучасне виховання, – зітхнула бабуся. – За моїх часів.
– Мамо, благаю! Не починай!
– А що, не починай? – бабуся випрямилася. – Ти пам’ятаєш, як вступала до інституту? Я казала: іди на вчителя, у тебе душа до дітей. А ти що? «Економіст престижніше!»
– Не лізь у моє минуле! – мамин голос став різким.
– А я вважаю, що час згадати, – тихо сказав тато. – Олено, пам’ятаєш, як ти плакала перші роки на роботі?
– Сергію! – у її голосі задзвенів метал.
– Що «Сергію»? – він уперше підвищив голос. – Ти сама казала, що тобі огидні ці цифри, звіти.
– Я була молодою і дурною! – вона скочила зі стільця. – І слава Богу, що вистачило розуму не наробити дурниць!
– Дурниць? – я гірко всміхнулася. – Тобто, бути щасливою – це дурниця?
– Щастя не забезпечить тобі пенсію в 10 000 гривень! – сказала мама.
– Зате забезпечить нелюбима робота і порожня душа, так, мамо? – відповіла я.
Мама зблідла, її губи затремтіли.
– Як ти смієш?! – вона ледь стримувала сльози.
– А що, правда ріже очі? – втрутилася бабуся. – Марія має рацію. Не можна все життя.
– Ах, так?! – мама різко обернулася до бабусі. – Тоді нехай живе у тебе! І годуй її зі своєї пенсії в 3 000 гривень!
– Перестань дорікати дочці! – не витримав тато. – Ти просто боїшся, що вона буде щасливішою за тебе!
На кухні запала тиша. Мама повільно сіла, дивлячись на тата так, ніби бачила його вперше.
– Тобто, так? – її голос тремтів. – Усі проти мене? Я не дбаю про вас? Чудовисько?
– Мамо. – почала я.
– Ні, договирюйте! – вона розсміялася. – Розкажіть, яка я погана мати! Жінка! Донька!
Через два дні я пакувала коробки у своїй квартирі, готуючись до переїзду. У двері подзвонили. На порозі стояв тато – засмучений, з червоними очима.
– Можна? – хрипко спитав він.
– Звісно, тату, – я відступила. – Що сталося?
Він важко сів на диван:
– Мама подала на розлучення.
Я випустила з рук керамічну чашку, і вона розбилася на дрібні шматочки.
– Що?! – я сіла поруч. – Коли?
– Сьогодні вранці, – він провів рукою по обличчю. – Сказала, що не може жити з зрадником.
– Боже, тату, – я обняла його. – Це все через мене.
– Ні, Маріє, – він сумно всміхнувся. – Це почалося давно. Твій від’їзд просто став останньою краплею.
У двері знову подзвонили. На порозі стояла заплакана бабуся.
– Ви вже знаєте? – спитала вона, проходячи в квартиру. – Олена геть берегу пустилась! Дзвонила мені, казала, що ми всі її зрадили.
– Ба, ти коли встигла приїхати? – здивувалася я.
– Була вдома! Але твоя мама подзвонила. Стільки наговорила.
– І що далі? – тихо спитала я.
– А потім. – бабуся схлипнула. – Сказала, що продає дачу.
– Яку дачу? – не зрозуміла я.
– Нашу! Ту, що ще дід будував! – вона розплакалась. – Каже, раз я на вашій стороні, мені там нема чого робити!
– Вона просто так каже! – обурилася я.
– Ні, – похитав головою тато. – Я бачив документи. Вона вже знайшла покупця за 30 000 доларів.
Бабуся схлипувала, не знаючи, що сказати. Їй було прикро не лише за дачу, яка була пам’яткою про діда, а й за доньку.
– Що ми робитимемо? – спитала я, дивлячись на тата і бабусю.
Телефон задзвонив. На екрані висвітилося ім’я мами. Я ввімкнула гучний зв’язок.
– Алло! – мій голос тремтів.
– Сподіваюся, ти задоволена? – мамин голос дзвенів. – Розвалила сім’ю, довела батьків до розлучення, бабусю до стаціонару.
– Мамо, припини! Давай поговоримо спокійно.
– Поговоримо? – вона розсміялася. – Про що? Як ти зруйнувала все, що я будувала роками?
– Олено, – не витримав тато. – Опам’ятайся.
– А, ти там? – її голос став крижаним. – Чудово. Тоді слухайте всі. Я подаю до суду.
– Що?! – вигукнули ми втрьох.
– На розподіл майна. Усього майна! – з металом у голосі сказала вона. – Включно з твоєю квартирою, Маріє. Пам’ятаєш, на чиї 80 000 доларів її купили?
– Мамо, ти не можеш.
– Можу! – мовила вона. – І зроблю! Раз ви всі вирішили мене зневажати за роки моєї праці, я відповім тим же!
– Оленко, – тремтячим голосом сказала бабуся.
– Не називай мене так! – у слухавці почулися схлипи. – Ви всі проти мене, хоч я жила заради вас, все для вас робила а почула що я в усьому не права.
Зв’язок обірвався. Я заціпеніло дивилася на телефон.
– Що я наробила? – прошепотіла я.
Батьки таки розлучились, квартиру мою було продано так само як і авто і дачу. тато мусив переїхати до своїх батьків у їхню невеличку квартирку. Хто б подумав, що на старість він буде бділити дім із старими батьками братом і його сім’єю.
Моя кав’ярня працює, але до прибутків ще далеко. Все виявилось не так райдужно, як я собі уявляла. Багато підводних каменів і нюансів. Бабуся живе нині тільки на свою пенсію у 3000 гривень, адже мама їй припинила допомагати.
І лиш мама щаслива. Вона ні з ким із нас не спілкується, багато подорожує, виставляє фото із різних курортів. Коли я намагалась до неї звернутись по допомогу, то почула чужий крижаний голос:
— Сподіваюсь ти щаслива! – і все на тому.
От як так можна зі своєю родиною? Чим ми таке заслужили?
Головна кратинка ілюстративна.
