– Ти хоч розумієш, як засмутила мою маму? Вона проїхала стільки кілометрів, щоб побачити онуку, а ти поводилася так, ніби вона зайва в нашому домі!
– Богдане, ми про це говорили. Це наш дім, і я, як мати, встановлюю правила. Я не наймалася бути “гарною невісткою” за рахунок власного комфорту і рутини дитини. Вона приїхала, відпочила, погралася зі Златою дві години на день, сходила з нею на прогулянку. Це був її максимум. Чого ти ще від мене очікував?
– Я очікував поваги до моєї матері! Вона каже, що ти її “відсторонювала” від дитини, що ти спеціально все робила сама, щоб показати їй, що вона тут не потрібна. Вона тепер мені телефонує і плаче! Каже, що почувається самотньою і нікому не потрібною.
– Це її почуття, Богдане, і вона має навчитися ними керувати, не маніпулюючи тобою. Я мати, і це моє право — піклуватися про свою дитину так, як я вважаю за потрібне. Я не віддаю доньку, щоб задовольнити чиїсь емоційні потреби. І якщо ти не здатен захистити кордони нашої маленької сім’ї, то це стає нашою спільною проблемою.
– Наша спільна проблема в тому, що ти не вмієш бути гнучкою! Ти знаєш, що після того, як не стало Анатолія Івановича, мама дуже переживає. Вона тепер одна. І ти, замість того, щоб підтримати її, робиш їй боляче.
– Ти знову зводиш усе до її “самотності” і “болю”, а мої почуття де? Моя втома? Моє право на приватність? Я провела тиждень у напрузі, щоб не дати вашій матері перебрати на себе мою роль. І все, що я отримала у відповідь, це твої претензії і тиждень мовчання після її від’їзду.
Ми з Богданом разом уже чотири роки, і півтора року тому в нашому житті з’явилася наша донечка Злата. Для нас обох це перші, серйозні стосунки, і перша дитина. Ми облаштували затишну двокімнатну квартиру у Вишгороді, за містом, але з гарною транспортною розв’язкою до Києва. Життя наше текло спокійно і вимірювалося сміхом Злати, спільними вечірніми прогулянками та нашими планами на майбутнє. Усе було ідеально, поки не стало вітчима Богдана, Анатолія Івановича.
Світлана Петрівна, його мама, залишилася сама у своєму місті на півночі. І з цього моменту все змінилося. Богдан, який раніше телефонував їй двічі на тиждень, тепер почав набирати її по два, а то й три рази на день! Якщо ми збиралися сісти вечеряти, або до нас заходили друзі, він міг різко схопитися, піти у спальню, закритися і розмовляти там від двадцяти до сорока хвилин. Це триває вже майже пів року, і мене це дуже дратує. Я відчуваю, що вона постійно присутня в нашому домі, навіть коли фізично її тут немає. Усі наші розмови, наші плани, наш настрій тепер підлаштовуються під її емоційний стан, який Богдан має щодня “вирівнювати” за допомогою цих телефонних сесій.
Мої перші спроби поговорити з чоловіком про це були м’якими.
– Коханий, може, тобі варто трохи зменшити кількість дзвінків? – якось запитала я, коли він вийшов із кімнати після чергової “таємної” розмови. – Злата вже двічі питала, де тато. Ми ж увесь час разом, а ти постійно відволікаєшся.
– Ілонко, ну ти ж розумієш, як їй зараз важко. Анатолія Івановича не стало, вона сама. Я мушу її підтримати. Я її єдиний син.
– Підтримати — так. Але чи мусиш ти розмовляти з нею по годині на день, коли ти маєш дружину і дитину, які теж потребують уваги? Ми ж усе це обговорювали. Нашій родині має бути пріоритет.
– Це не означає, що моя мама перестає бути родиною! Ти, як ніхто інший, маєш це зрозуміти! – він підвищував голос, і діалог завжди заходив у глухий кут. Будь-яка спроба встановити межі сприймалася як напад на його маму.
А потім, три місяці тому, Світлана Петрівна заявилася до нас “на тиждень”. Сказала, що дуже скучила за онучкою і хоче “активно взяти участь у вихованні”. Ця фраза відразу викликала у мене внутрішній протест. Мені це не потрібно! У мене є чіткий графік, чітка рутина, і я не хочу, щоб хтось вносив корективи, тим більше, коли я ні про що не просила.
Я вирішила діяти одразу і чітко. Я не стала чекати конфлікту, а встановила правила у перший же вечір, коли Богдан заїкнувся, що мама хоче сама купати Злату.
– Світлано Петрівно, я дуже рада, що ви приїхали, – сказала я максимально приязним, але твердим тоном. – Ми зі Златою маємо свій режим, і я не хочу його порушувати. У нас такі правила: годую дитину я, всі справи, пов’язані з її гігієною (переодягнути, поміняти підгузок, купати) – роблю я. Це моя відповідальність, і мені так комфортно.
– Ой, Ілоночко, ну як це “сама”? – її голос одразу став трохи ображеним. – Я ж не чужа людина! Я ж допомогу пропоную!
– Я це ціную, але це не допомога, це мої обов’язки. Ми можемо разом гуляти в парку. І ви можете гратися зі Златою в кімнаті, але не більше двох годин поспіль, щоб вона не перевтомлювалася і ми не порушили час денного сну.
Богдан сидів поруч, напружений, але не сказав ні слова. Він знав мій характер.
Так і сталося. Свекруха щодня ходила гуляти з Златою і гралася з нею дві години вдень. Я в цей час займалася своєю студією дизайну, готувала їжу, прибирала. Але решту дня, з ранку до вечора, донька була зі мною. Я її годувала, вкладала спати, читала їй, гралася. Я не поступилася жодним своїм принципом.
Звичайно, Світлані Петрівні це не сподобалося. Я бачила її незадоволені погляди, чула її “поради” у стилі “а от у наш час ми робили інакше”. Я просто посміхалася і відповідала, що “я керуюся сучасними рекомендаціями педіатрів, дякую”.
Одного разу вона спробувала влаштувати провокацію. Ми сиділи на кухні, і вона почала розповідати Богдану про своє життя, з акцентом на те, як вона “виховувала його сама, без допомоги і порад, і ніколи не ставила кордонів своїй мамі”. Це був натяк, дуже прозорий. Я просто встала і пішла. Я вирішила не брати участі у цьому словесному “перетягуванні канату”.
Коли вона нарешті поїхала, у домі запанувала важка, гнітюча тиша. Богдан не спілкувався зі мною цілий тиждень. Будь-яке моє слово зустрічалося або ігноруванням, або саркастичними претензіями.
– Це все через тебе! – кинув він якось увечері, коли я запитала, що він хоче на вечерю. – Моя мати тепер на мене ображається, їй неприємно, вона почувається винною, що взагалі приїхала. Вона тепер вимовляє мені по телефону, що я “не зміг захистити її честь”.
– Богдане, вона доросла жінка. Вона сама відповідає за свої емоції. Я нікого не ображала, я просто захищала наш простір. А от те, що ти тиждень поводишся зі мною, як із порожнім місцем, це справжня образа.
– Вона – моя мати! А ти – моя дружина. І ти маєш її поважати!
Повага має бути взаємною. І моя повага до тебе ґрунтується на тому, що ти маєш ставити нашу маленьку сім’ю на перше місце.
Я зрозуміла. Я чітко побачила, що для Богдана його мама завжди буде стояти на першому місці. Його потреба в її емоційному схваленні, в тому, щоб бути її “захисником і єдиною опорою”, набагато сильніша за його потребу бути рівноправним партнером у шлюбі. Ця гірка істина пронизала мене наскрізь, і з того моменту я почала жити з планом “Б”.
І ось, на початку листопада, пролунав дзвінок, який остаточно зруйнував моє хитке сподівання на те, що все налагодиться. Богдан зайшов у кімнату, де я працювала за комп’ютером, з дивною, схвильованою посмішкою.
– У мене є новина! – вигукнув він. – Мама купила собі квартиру!
– О, це чудово! Де? У своєму місті?
– Ні! Тут! Прямо в нашому дворі! На сусідній вулиці, в тому ж житловому комплексі, що й ми! Вона сказала, що хоче бути ближче до нас, допомагати зі Златою і взагалі “бути сім’єю”.
– Що? – у мене перехопило подих. – У нашому дворі? Це жарт?
– Ні, Ілонко. Це не жарт! Я думав, ти зрадієш! Ми ж тепер будемо жити великою, дружною родиною! Вона завтра приїжджає, щоб оформлювати всі документи.
– Богдане, це не “дружна родина”, це…! Це кінець нашій приватності! – я відчула, як у мені наростає паніка. Я бачила в цьому не допомогу, а постійний контроль, непрохані візити, щоденні дзвінки у двері. Це ж буде не життя!
Кілька разів на день я прокручую цю думку: “Що ж мені тепер робити?” Моє серцебиття пришвидшується щоразу, коли я думаю про те, як Світлана Петрівна щоранку стоятиме під нашими дверима, чекаючи, коли ми вийдемо на прогулянку. Ця постійна близькість мене лякає. Я розумію, що мені потрібно вибудувати надійні “опори”, щоб зберегти себе та свою доньку.
Я не буду чекати, поки моє життя перетвориться на суцільний стрес. У мене є своя консалтингова студія, яка успішно функціонує. За останні два роки я накопичила суму, достатню для першого внеску. Я почала активно шукати квартиру в іншому районі Києва, подалі від Вишгорода, бажано з ремонтом.
Я хочу оформити цю квартиру на свою маму, Мар’яну Петрівну, щоб мати “запасний аеродром”. Якщо Світлана Петрівна переїде і почне постійно втручатися в наше життя, а Богдан, як завжди, підтримає її, а не мене, я буду готова розлучитися і переїхати туди зі Златою. Це не імпульсивне рішення, це продуманий, холодний розрахунок. Це мій єдиний спосіб захистити наші з донькою кордони. Це не втеча, це будівництво фортеці. Мені потрібна фінансова і юридична незалежність.
Я вже обговорила цей план із Мар’яною Петрівною. Вона підтримує мене і згодна виступити власницею, “щоб убезпечити мене від можливих юридичних складнощів у разі розлучення”. Наступного тижня я планую зустрітися з рієлтором. Я не хочу більше жити в напрузі, постійно чекаючи дзвінка чи приїзду. Я хочу бути єдиною господинею у своєму домі та єдиним авторитетом для своєї дитини.
Чи правильно я міркую? Адже я відчуваю, що це єдиний вихід для збереження мого психологічного здоров’я та цілісності моєї особистості. Як мені тепер поводитися, коли вона переїде в сусідній двір? Чи ігнорувати дзвінки у двері? Чи встановити графік відвідувань раз на тиждень і твердо його дотримуватися? Як ви вважаєте, що буде найбільш ефективним у цій неминучій ситуації?
