— Ти егоїстка, якщо змушуєш мене вибирати між тобою і матір’ю, — процідив Богдан, розпаковуючи речі, які ми збирали місяцями. Я подивилася на нього і побачила чужу людину, яка свідомо зачиняє себе у клітці.
Богдан та Наталя планували цей переїзд майже два роки, відкладаючи кожну зайву копійку та відмовляючи собі навіть у дрібних радощах. Життя у великому місті обіцяло нові перспективи, роботу з гідною оплатою та, головне, омріяну свободу від батьківського нагляду. Усі валізи стояли зібрані в коридорі, меблі були частково розібрані, а ключ від орендованої квартири в столиці вже грів кишеню чоловіка.
Богдан здавався цілком рішучим, він сам допомагав пакувати крихкий посуд і підписував коробки, але чим ближче ставала година від’їзду, тим частіше він затримувався в кімнаті своєї матері, Олени Петрівни.
Наталя відчувала, як у повітрі починає пахнути тривогою. Вона знала, що свекруха не в захваті від їхньої ідеї, хоча та й намагалася вдавати смиренність. Олена Петрівна часто прикладала руку до скроні, довго сиділа біля вікна і зітхала так гучно, щоб це було чути в кожному куточку будинку. Богдан був єдиним сином, і зв’язок між ними завжди здавався Наталі занадто щільним, майже невидимими путами, які тримали дорослого чоловіка біля спідниці матері.
Того ранку, коли вантажівка мала під’їхати до воріт, Богдан не поспішав виносити речі. Він сидів на кухні, опустивши голову, і повільно перемішував чай, який уже давно охолонув. Наталя забігла до хати, витираючи піт із чола, і зупинилася, вражена тишею.
— Богдане, час уже виходити, водій зателефонував, що буде за десять хвилин. Чому ти ще не взутий? — запитала вона, намагаючись не видавати роздратування.
Чоловік підвів очі, і Наталя побачила в них не рішучість, а глибоку провину, перемішану зі страхом.
— Наталю, я не можу зараз поїхати. Мама почувається зовсім недобре. Вона каже, що в неї всередині все стискається від однієї думки про самотність.
— Ми ж це обговорювали тисячу разів. Вона доросла жінка, у неї є сусіди, подруги, і ми будемо приїжджати кожного місяця. До того ж, ти сам казав, що нам треба будувати власне майбутнє.
— Ти не розумієш, — різко перебив її Богдан. — Вона сьогодні вранці навіть не змогла встати, щоб приготувати сніданок. Як я можу залишити її в такому стані? Вона віддала мені все життя, а я просто закрию двері і поїду за сотні кілометрів?
Наталя відчула, як під ногами хитається земля. Вона підійшла до чоловіка і спробувала взяти його за руку, але він м’яко відсторонився.
— Це просто емоції, Богдане. Вона маніпулює тобою, бо боїться залишитися без твого обслуговування. Давай поїдемо разом, а через тиждень ти завітаєш до неї, якщо будеш так сильно хвилюватися.
— Ні, Наталю. Я залишаюся. Принаймні поки їй не стане краще.
— І на скільки це затягнеться? На тиждень? Місяць? Рік? Квартира вже оплачена, мене чекають на роботі в понеділок. Ти руйнуєш усе, до чого ми йшли так довго.
У цей момент із сусідньої кімнати почувся слабкий голос Олени Петрівни. Вона кликала сина, і в її тоні було стільки штучної безпорадності, що Наталі захотілося закрити вуха. Богдан миттєво підхопився і зник за дверима материнської спальні.
Наталя залишилася стояти посеред розгромленої вітальні. Вона дивилася на коробки, де лежали їхні спільні фотоальбоми, постільна білизна, яку вони вибирали разом, і дрібниці для нової кухні. Усе це раптом втратило сенс.
Вантажівка просигналила біля воріт. Водій вийшов із кабіни і почав оглядатися. Наталя вийшла на ганок, відчуваючи холод, що пробирав до кісток, хоча на вулиці було тепле літо.
— Ви завантажуєтеся чи ні? — гукнув чоловік у кепці.
Наталя повернулася в дім і знову зайшла до кімнати свекрухи. Богдан сидів на краю ліжка, тримаючи матір за руку. Олена Петрівна лежала з заплющеними очима, але її пальці міцно вчепилися в рукав синової сорочки.
— Богдане, я востаннє запитую, ти йдеш? Вантажівка чекає.
— Їдь сама, Наталю. Якщо тобі так важливо опинитися в тому місті саме зараз, їдь. Я приїду пізніше. Можливо.
— Це не відповідь. Ми або сім’я, яка тримається разом і дотримується планів, або ми просто люди, що живуть під одним дахом, поки мамі це зручно.
Богдан мовчав. Його мовчання було важчим за будь-які слова. Наталя зрозуміла, що цей бій вона програла ще до того, як він почався. Вона розвернулася, підхопила свою сумку з документами і вийшла.
— Завантажуйте тільки мої речі, — сказала вона водієві, голос її тремтів, але був твердим.
— А чоловік? — здивувався той.
— Чоловік залишається тут. У нього інші пріоритети.
Процес завантаження тривав недовго. Речей Наталі було небагато, більшість меблів та техніки вони купували разом, і вона вирішила не забирати те, що Богдан вважав своїм. Коли машина рушила, вона не озирнулася на будинок. Вона чекала, що він вибіжить, що він зупинить машину, що він скаже, що зробив помилку. Але за вікном миготіли лише знайомі дерева та паркани сусідів.
Минуло кілька місяців. Життя в місті виявилося не таким казковим, як малювала уява, але Наталя трималася. Вона знайшла роботу, облаштувала невеличку кімнатку і намагалася не думати про те, що залишилося позаду. Богдан телефонував щовечора. Його розмови були однотипними.
— Як ти там? Мамі все ще не дуже добре, вона постійно потребує уваги. Я не можу її покинути, вона зовсім зле здала.
— Ти хоч до фахівця її возив? — запитувала Наталя, хоча знала відповідь.
— Вона не хоче. Каже, що їй просто потрібен спокій і щоб я був поруч. Наталю, повертайся. Тут теж можна знайти роботу. Навіщо тобі та чужа квартира?
— Я не повернуся в той дім, Богдане. Я чекала тебе, але зрозуміла, що ти вибрав не мене. Ти вибрав роль вічної дитини.
— Ти егоїстка, — кидав він трубку, і вони не спілкувалися кілька днів.
Одного разу Наталя дізналася від знайомих, що Олена Петрівна чудово почувається. Її бачили на ринку, вона бадьоро торгувалася за овочі і навіть ходила на весілля до далекої родички, де танцювала не гірше за молодих. Богдан про це не знав або не хотів знати. Кожного разу, коли він повертався з роботи, мати знову лягала в ліжко і починала скаржитися на невідомі недуги, які миттєво минали, варто було йому пообіцяти, що він нікуди не поїде.
Наталя зрозуміла, що це замкнене коло. Вона подала на розлучення. Богдан сприйняв це як особисту образу, але навіть тоді не зробив жодного кроку, щоб приїхати і поговорити особисто. Він надіслав повідомлення, що вона ніколи його не любила, якщо так легко відмовляється від їхнього шлюбу.
У день, коли розлучення було офіційно оформлене, Наталя сиділа в парку і дивилася на людей. Вона відчувала дивну суміш полегшення та болю. Її мрія про щасливу сім’ю була розбита не через зраду чи бідність, а через нездатність чоловіка стати самостійним.
Згодом вона дізналася, що Богдан так і живе з матір’ю. Він став похмурим, перестав спілкуватися з друзями. Олена Петрівна тепер повністю контролювала його життя: що він їсть, куди витрачає гроші, з ким розмовляє по телефону. Вона домоглася свого — син належав лише їй. Але чи був він щасливим у цій клітці, вистеленій турботою та маніпуляціями?
Наталя ж зустріла людину, яка не боялася брати відповідальність. Її нове життя будувалося на взаємній повазі та вмінні відокремлювати особистий простір від батьківського впливу. Проте іноді, холодними вечорами, вона згадувала той ранок біля вантажівки і задавалася питанням, чи можна було щось змінити.
Коли Богдану виповнилося сорок, мати все ще була центром його всесвіту. Він змирився зі своєю долею, перестав мріяти про переїзди чи нову сім’ю. Кожна його спроба познайомитися з жінкою закінчувалася критикою з боку Олени Петрівни. Одна була занадто говіркою, інша не вміла готувати борщ так, як мама, третя здавалася занадто незалежною. Богдан просто перестав намагатися.
Наталя бачила його фото в соціальних мережах. На них він виглядав значно старшим за свої роки, згаслий погляд і втомлене обличчя. У той час як вона на своїх знімках сяяла, подорожувала і насолоджувалася кожним днем. Це була історія про вибір, який кожен робить сам, і про ціну, яку доводиться за цей вибір платити.
Чи варто було Наталі боротися за Богдана довше, чи вона вчинила правильно, пішовши відразу? Чи може любов чоловіка до матері виправдати руйнування власного життя та майбутнього своєї дружини?
Ми часто чуємо, що батьки — це святе, але де проходить межа між синівським обов’язком і психологічною залежністю, яка нищить усе навколо?
Як би ви вчинили на місці Наталі в той момент, коли вантажівка вже стояла біля воріт, а чоловік відмовився заходити в кабіну? Чи можливо було врятувати цей шлюб, чи він був приречений із самого початку через такий сильний вплив свекрухи?
Нам дуже важливо знати вашу думку про цю ситуацію. Напишіть у коментарях, що ви думаєте про поведінку Богдана та рішення Наталі. Чи зустрічали ви подібні випадки у своєму житті? Будь ласка, поставте свою вподобайку під цією історією, якщо вона змусила вас замислитися, це надзвичайно важливо для нас і допомагає розвивати сторінку далі.
