— Ти егоїcтка, якщо тобі шкода грошей для моєї родини — сказав чоловік, коли я запитала про зникнення всіх наших накопичень. Ці слова змусили мене подивитися на наш шлюб під зовсім іншим кутом і викрити стрaшну правду.
Коли ми з Русланом лише починали будувати наше спільне життя, я вірила, що ми — одна команда. Ми разом планували майбутнє, відкладали кожну копійку та мріяли про власне затишне гніздечко, де зможемо виховувати дітей. Я працювала на двох роботах, часто затримувалася допізна, але думка про те, що це все заради нашої спільної мети, давала мені сили.
Руслан теж працював, проте його заробітки були нестабільними. Він часто казав, що шукає себе, і я його підтримувала, бо вважала, що в сім’ї головне — взаєморозуміння та віра одне в одного.
Ми вирішили відкрити спільний рахунок, куди я щомісяця перераховувала левову частку своєї зарплати. Руслан мав доступ до цих грошей, адже я йому безмежно довіряла. Мені й на думку не спадало перевіряти кожен крок чи вимагати звітів. Ми ж рідні люди. Його брат, Максим, якраз розпочав будівництво свого дому в передмісті.
Руслан часто їздив до нього допомагати, і я лише раділа такій братерській солідарності. Думала, що коли настане час нашого будівництва, Максим так само прийде нам на допомогу.
Одного разу, повернувшись раніше з відрядження, я вирішила зайти в банк, щоб перевірити наші накопичення. Я хотіла зробити Руслану сюрприз — запропонувати нарешті внести перший внесок за земельну ділянку, яку ми давно пригледіли. Коли операціоністка роздрукувала виписку, у мене потемніло в очах. Рахунок був майже порожній. Величезні суми знімалися регулярно протягом останнього року.
Я прийшла додому сама не своя. Руслан пив чай на кухні й усміхнувся мені, ніби нічого не сталося.
— Руслане, де наші гроші? — тихо запитала я, поклавши роздруківку на стіл.
Він навіть не здригнувся. Поглянув на папірець і спокійно відставив чашку.
— Ганусю, ти ж знаєш, яка ситуація у Максима. Йому терміново потрібен був дах, потім вікна. Я не міг залишити брата в біді.
— Але це були наші гроші на наш будинок! — я ледь стримувала крик. — Ти навіть не спитав мене!
— Я думав, ти зрозумієш. Це ж родина. Гроші — це просто папір, а рідна кров — це назавжди.
— Родина — це ми з тобою, Руслане. А Максим має свою дружину та роботу. Чому ми маємо оплачувати його розкіш, тулячись в орендованій квартирі?
— Ти просто егоїстка, Ганусю. Тобі шкода допомогти близьким.
Того вечора ми вперше серйозно посварилися. Він пішов з дому, грюкнувши дверима, а я залишилася в порожній квартирі, де навіть повітря здавалося важким. Наступного дня я вирішила поїхати до Максима. Я хотіла побачити, на що саме пішли мої безсонні ночі та роки праці.
Коли я під’їхала до його ділянки, то побачила справжній палац. Це не був скромний будиночок, про який вони розповідали. Дорога плитка, висока огорожа, ландшафтний дизайн. Максим стояв на подвір’ї та розмовляв з робітниками. Побачивши мене, він зніяковів.
— О, Ганусю, привіт. А Руслана немає, він сьогодні не приїхав.
— Я знаю, Максиме. Я приїхала подивитися на мій будинок.
— Що ти маєш на увазі? — він насупився.
— Я маю на увазі, що кожна цеглина тут куплена за мої гроші. Чому ви з братом вирішили, що маєте право розпоряджатися моїм життям?
— Руслан сказав, що ви так домовилися. Що вам поки не горить, а нам треба дітей у нормальні умови перевезти.
У цей момент до нас підійшла дружина Максима, Олена. Вона тримала в руках каталог меблів і виглядала дуже задоволеною.
— О, Ганусю, яка зустріч! Дякуємо вам за допомогу. Ми от якраз кухню замовляємо з натурального дерева. Руслан сказав, що допоможе з наступним траншем, тож ми вирішили не економити.
Мені стало зле. Мій чоловік обіцяв їм наступний транш з грошей, яких уже не було. Він планував і далі віддавати моє зароблене, навіть не попередивши мене.
Я повернулася додому і почала збирати речі Руслана. Я зрозуміла, що для нього я не партнерка, а просто ресурс. Коли він прийшов ввечері, його чекали валізи біля порогу.
— Що це означає? — він здивовано підняв брови.
— Це означає, що ти йдеш жити до брата в його новий будинок. Там же багато місця, яке я оплатила.
— Ти серйозно? Через якісь папірці руйнуєш сім’ю?
— Сім’ю зруйнував ти, коли почав красти у власної дружини заради комфорту іншої родини.
— Я не крав! Я брав у своєї сім’ї для своєї сім’ї! Максим — мій брат!
— А я хто, Руслане? Твій спонсор? Чому за три роки ти не знайшов нормальної роботи, а лише допомагав братові витрачати моє?
— Ти завжди була занадто зациклена на матеріальному. Я думав, ти вища за це.
— Я просто хотіла мати впевненість у завтрашньому дні. А тепер у мене немає ні грошей, ні віри в тебе.
Руслан довго щось доводив, звинувачував мене в черствості та жадібності. Він казав, що я ніколи не любила його по-справжньому, бо справжня любов не знає меж і рахунків. Врешті-решт він забрав речі та пішов.
Минуло кілька місяців. Я намагалася почати все з чистого аркуша, але образа глибоко засіла в серці. Від спільних знайомих я дізналася, що Руслан дійсно оселився у Максима. Але ідилія тривала недовго. Олена не дуже зраділа новому мешканцю, який не мав постійного доходу і лише сидів у них на шиї. Максим теж почав висловлювати претензії, бо гроші від мене припинили надходити, а будівництво ще потребувало вкладень.
Одного вечора Руслан зателефонував мені.
— Ганусю, нам треба поговорити.
— Про що, Руслане? У нас немає нічого спільного.
— Я зрозумів, що припустився помилки. Максим і Олена виявилися невдячними людьми. Тепер, коли я не приношу їм користі, вони дивляться на мене як на тягар.
— Тобто, поки ти приносив мої гроші, ти був бажаним гостем?
— Так, я був сліпий. Пробач мені. Давай спробуємо спочатку? Я знайду роботу, я все відпрацюю.
— Знаєш, Руслане, я вже не хочу нічого будувати з тобою. Ти зрадив мою довіру, а це дорожче за будь-який будинок.
— Але ж ми обіцяли бути разом і в горі, і в радості!
— А в обіцянках було щось про те, що один працює, а інший нишком утримує родичів?
Він ще довго писав повідомлення, благав про зустріч, навіть приходив під роботу з квітами. Але щоразу, дивлячись на нього, я згадувала ту банківську виписку і задоволене обличчя Олени з каталогом дорогих меблів.
Нещодавно я дізналася, що Максим виставив свій недобудований палац на продаж. Виявилося, що без моїх фінансових вливань вони не змогли навіть сплатити за опалення та податки. Сім’я, яка трималася лише на чужих грошах, почала тріщати по швах. Руслан зараз живе в гуртожитку і працює на будівництві — іронія долі.
Я ж продовжую працювати. Мені важко, іноді вечорами буває дуже самотньо, але я знаю одне: у моєму житті більше немає людей, які готові продати мій спокій заради власної вигоди.
Проте історія на цьому не закінчилася. Днями мені зателефонувала мама Руслана. Вона почала звинувачувати мене в тому, що через мою принциповість її сини тепер ворогують, а Максим може втратити житло.
— Ти ж могла просто пробачити й допомогти ще трохи, поки все не налагодиться — казала вона. — Тепер через тебе вся родина розпалася.
Я поклала слухавку, не ставши нічого пояснювати. Хіба можна пояснити людям, що доброта має межі, а терпіння — це не бездонна бочка?
Тепер я сиджу в своїй невеликій орендованій кімнаті й думаю: чи варто було бути такою категоричною? Можливо, родина дійсно варта того, щоб жертвувати своїми мріями? Чи все ж таки я вчинила правильно, захистивши себе від тих, хто бачив у мені лише гаманець?
Чи правильно я зробила, що не дала другого шансу, чи, можливо, у таких ситуаціях треба бути милосерднішою до помилок близьких людей?
Як би ви вчинили на моєму місці, якби дізналися, що ваші старання роками йшли на благо іншим без вашого відома?
Це дуже важливо для мене, тому, будь ласка, поставте свою вподобайку, якщо історія вас зачепила, та обов’язково напишіть у коментарях свою думку. Ваші слова допоможуть мені зрозуміти, чи не занадто жорстокою я стала після цієї ситуації.
