— Ти думав, я просто так віддам ключі від квартири? — застала чоловіка зненацька, коли побачила в його руках підозрілі документи.
Антоніна нервово зачинила за собою двері. Світла, простора квартира — їхня з Сергієм гордість. Вони так довго збирали на неї гроші, відмовляючи собі в усьому. Тоня провела долонею по стіні, наче перевіряючи, чи це не ілюзія.
Перші чотири роки подружнього життя пролетіли, як один щасливий день. Щоранку Сергій готував їй каву, а вона у вихідні пекла його улюблені пироги. Вони будували плани, мріяли про дітей.
Антоніна зітхнула. Усе змінилося місяць тому, коли Надія Павлівна, мати Сергія, переїхала до їхнього міста.
— Мама зовсім одна, — пояснював тоді Сергій. — Тиждень поживе в нас, а там знімемо їй квартиру. Ти ж не проти, Тоню?
Звісно, Антоніна не заперечувала. Але той «тиждень» став початком кінця.
Надія Павлівна ходила квартирою, торкалася меблів, уважно розглядала ремонт. Її очі блищали, коли вона роздивлялася кожен куток.
— Сергію, пам’ятаєш нашу квартиру у Вінниці? — тихо говорила вона синові, гадаючи, що невістка не чує. — Така ж простора була. Шкода, що довелося продати…
Сергій лише кивав і погладжував її по плечу.
Антоніна помічала ці перешіптування, але не надавала їм значення. До того моменту, поки не застала свекруху за переглядом документів на квартиру, які лежали в ящику столу.
— Я просто лад наводила, — виправдовувалася Надія Павлівна, побачивши здивований погляд невістки.
Коли тиждень минув, свекруха нарешті виїхала. Антоніна з полегшенням зітхнула. Але радість виявилася передчасною. Сергій змінився. Почав затримуватися на роботі, ховав телефон при її появі, відповідав на дзвінки пошепки на балконі.
— Сергію, що відбувається? — запитала якось Антоніна, коли він знову вийшов на балкон із телефоном.
— Робочі питання, — відмахнувся він. — Нічого цікавого.
Але його очі метушилися, видаючи брехню.
Увечері, коли Сергій приймав душ, його телефон завібрував. Антоніна не мала наміру підглядати, але ім’я на екрані змусило її насторожитися: «Мама».
Повідомлення було відкритим:
«Синочку, не забудь завтра зустрітися з юристом. Перепиши документи, як домовлялися».
Антоніна завмерла, читаючи ці рядки. Які документи? Що замислили її чоловік і свекруха?
— Тоню, ти чого там копаєшся? — голос Сергія з ванної вивів її із заціпеніння.
— Та… просто твій телефон дзвонив, — збрехала Антоніна.
— І хто там? — у голосі Сергія вчувалося напруження.
— Не встигла подивитися. Екран згас, — відвела погляд вона.
Сергій кивнув, але в його очах Антоніна помітила підозру.
Через кілька днів він сам завів розмову:
— Тоню, нам треба поговорити.
— Слухаю, — Антоніна сіла на край дивану, переплівши пальці.
— Мама телефонувала. У неї проблеми з грошима. Потребує допомоги.
— Скільки? — спокійно поцікавилася Антоніна, готуючись почути суму.
— Не в цьому річ, — Сергій нервово ходив по кімнаті. — Їй ніде жити. Квартиру, яку вона орендувала, продають.
— І?..
— Я запропонував їй переїхати до нас. Тимчасово, звісно.
Антоніна мовчала. В голові одразу спливло те повідомлення про юриста і документи.
— Сергію, мені це не подобається, — тихо промовила вона. — Я не хочу жити з твоєю мамою під одним дахом.
Сергій вибухнув:
— Але ж це моя мама! Я не можу залишити її у такій ситуації!
Антоніна лише знизала плечима. У неї теж були свої межі.
— Поки що — ніхто не переїжджає. Ми маємо все обговорити.
Відтоді Тоня почала помічати дивні дрібниці в квартирі. Посуд стояв не так, як вона залишала.
Тапочки — на іншому місці. Штори то задернуті, то розсунуті.
— Сергію, до нас хтось заходив? — запитала вона, коли у ванній знайшла чужий рушник.
— З чого ти взяла?
— Новий рушник з квіточками. Не наш.
— А, це… — Сергій розгубився. — Мама заходила. Речі попрати. У неї пральна машина зламалась.
Антоніна кивнула, але тривога лише зростала. Чому свекруха приходить саме тоді, коли її немає вдома? Чому Сергій нічого не каже?
Надія Павлівна з’являлася у квартирі все частіше. Завжди — у відсутність Антоніни. Сліди її перебування ставали очевидними: речі пересунуті, на кухні — нова чашка, у повітрі — чужі парфуми.
Одного вечора Антоніна запитала прямо:
— Сергію, твоя мама живе з нами?
— Що за дурниці? Звісно, ні!
— Тоді чому вона буває тут щодня? І тільки тоді, коли мене немає?
— Ти перебільшуєш, — відмахнувся він. — Вона просто допомагає.
— Допомагає чим? Розставляє мої речі по-своєму?
— Тоню, не починай, — Сергій вийшов з кімнати, обірвавши розмову.
У вівторок на роботі в Антоніни несподівано вимкнули електрику. Начальник розпустив усіх додому — працювати без комп’ютерів було неможливо. Антоніна вирішила не попереджати Сергія про раннє повернення. Можливо, хоч так вдасться дізнатися, що відбувається за її спиною…
Відчинивши двері своїм ключем, Антоніна застигла на порозі. Сергій сидів просто в коридорі, розклавши на підлозі якісь папери. Побачивши дружину, він схопився, намагаючись швидко все зібрати.
— Тоня? Ти сьогодні рано…
Але Антоніна встигла швидше. Вона вихопила один із листків, який Сергій не встиг заховати.
— Що це? — Антоніна пробіглась очима по тексту. — Договір дарування? Нашої квартири?
Сергій зблід.
— Тоня, я все можу пояснити…
— Надія Павлівна? — Антоніна не вірила своїм очам. — Ти хочеш подарувати нашу квартиру своїй матері?
— Давай присядемо, — Сергій спробував взяти її за руку.
— Не чіпай мене! — Антоніна відсахнулась. — Пояснюй негайно!
Вони перейшли на кухню. Антоніна кинула договір на стіл. Руки тремтіли.
— Говори, — наказала вона.
Сергій важко зітхнув.
— Мама просила допомоги… У неї проблеми з грошима.
— І ти вирішив віддати їй нашу квартиру? — Антоніна не могла повірити в те, що чула.
— Вона сказала, що просто хоче бути впевнена, що матиме свій кут…
— За наш рахунок? — перебила Антоніна. — За мій рахунок?
— Тоня, зрозумій, вона ж моя мама…
— А я хто тобі? — Антоніна вдарила долонею по столу. — Твоя мама поклала око на нашу квартиру, і ти просто вирішив їй її віддати?
Сергій мовчав, опустивши голову.
— Відповідай! — вимагала Антоніна.
— Їй дуже сподобалась наша квартира, — нарешті видав Сергій. — Вона запропонувала, щоб ми з тобою купили собі іншу.
— Запропонувала? — Антоніна засміялась — але без радості. — І за які гроші ми мали б купити іншу квартиру?
— Мама казала, що можна взяти іпотеку…
— Іпотеку?! — Антоніна схопилася за голову. — Тобто ми повинні влізти в борги, щоб твоя мама безплатно отримала нашу квартиру?
— Тоня, ти не розумієш… — Сергій глянув на неї з благанням. — Вона багато для мене зробила. Я не міг їй відмовити.
— А мені відмовити можеш? — Антоніна схрестила руки. — Ти хоч трохи подумав про мене? Про нас?
— Я думав, ти зрозумієш…
— Що саме я маю зрозуміти? Що ти за моєю спиною вирішив подарувати квартиру, на яку ми разом заробляли?
— Тоня, не драматизуй…
— Не драматизуй?! — Антоніна схопила договір. — Ти серйозно думав, що я підпишу цей папірець? Що просто так віддам ключі від нашої квартири?
Сергій підвівся і підійшов до неї.
— Тоню, прости… — його голос затремтів. — Мама тиснула на мене. Казала, що їй потрібна допомога. Я заплутався…
— І ти вирішив поступитися нами? Нашим майбутнім? — Антоніна відступила. — Ти розумієш, що ви з матір’ю намагались зробити?
— Ми не хотіли нічого поганого…
— Ні? А як це тоді називається? — вона махнула рукою на договір. — Ви хотіли мене використати. Змусити віддати квартиру, влізти в борги.
Сергій опустився на стілець, закривши обличчя руками.
— Тоня, може, спробуємо знайти компроміс…
— Який компроміс? — похитала головою Антоніна. — Ти зрадив мене, Сергію. Заради матері ти готовий був залишити мене без даху над головою.
Вона вийшла з кухні й попрямувала до спальні. Дістала з шафи валізу й почала складати речі.
Сергій з’явився у дверях.
— Що ти робиш?
— Йду, — коротко відповіла Антоніна. — Мені тут більше нічого робити.
— Тоня, не йди… — Сергій спробував її зупинити. — Давай все обговоримо. Я знищу цей договір.
— Ти вже зробив свій вибір, Сергію, — застебнула валізу Антоніна. — Ти обрав свою матір.
— Тоня, прошу…
— Ні, — похитала головою Антоніна. — Я подаю на розлучення. І на поділ майна.
Сергій зблід.
— Але ж ти не можеш…
— Можу, — твердо відповіла Антоніна. — Половина квартири моя. І я її не віддам.
Через тиждень Антоніна сиділа в кабінеті адвокатки. Ірина Михайлівна, повна жінка з добрими очима, уважно вивчала документи.
— Отже, з доказами спільного придбання все гаразд, — кивнула вона. — Суд поділить квартиру навпіл. Чоловік не зможе її подарувати без вашої згоди.
— А якщо вони спробують щось зробити без мене? — запитала Антоніна.
— Не зможуть, — впевнено відповіла адвокатка. — Я вже надіслала повідомлення до Держреєстру. Будь-які операції з цією квартирою без вашої участі будуть незаконними.
У день суду Антоніна побачила Надію Павлівну. Свекруха була обурена.
— Це все ти! — накинулась вона на Антоніну в коридорі. — Ти залишила мене без даху над головою! Безсердечна!
— Надіє Павлівно, — спокійно відповіла Антоніна. — Ви хотіли забрати мою квартиру. Як це назвати?
— Сергій — мій син! — кричала жінка. — Він має дбати про матір!
— За власний рахунок, а не за мій, — відрізала Антоніна.
Суд ухвалив рішення про поділ майна. Квартиру поділили навпіл. За свою частку Антоніна придбала однокімнатну квартиру у передмісті.
— Знаєш, Тоню, — сказала їй подруга Лариса, допомагаючи з переїздом, — ти позбулася чоловіка, який тебе не цінував, і свекрухи, яка хотіла використати. Я вважаю, ти залишилась у виграші!
— І ще отримала власну квартиру, — посміхнулась Антоніна, озираючись на нове житло. — Тепер її в мене ніхто не відбере.
