— Ти чому досі не подарувала мені онука, Ларисо? — голос Галини Петрівни у слухавці був різким. — Олена, бач, у свої сімнадцять уже при надії, а ти? Чотири роки минуло, а від тебе ні слуху, ні духу! Це що, я маю чекати, поки всі навколо обійдуть тебе?

— Ти чому досі не подарувала мені онука, Ларисо? — голос Галини Петрівни у слухавці був різким. — Олена, бач, у свої сімнадцять уже при надії, а ти? Чотири роки минуло, а від тебе ні слуху, ні духу! Це що, я маю чекати, поки всі навколо обійдуть тебе?

Я стиснула телефон сильніше, відчуваючи, як жар заливає обличчя.

— Галино Петрівно, ми з Миколою не поспішаємо з дітьми. Це наше рішення, — відповіла я, намагаючись тримати голос рівним. — І я радію за Олену, правда. Чому ви так на мене сердитеся?

— Радіє вона! — фиркнула свекруха. — Ти мала бути першою, Ларисо! Першою! А тепер усі в селі пліткують, що ти не можеш, що ти якась не така. І хто в цьому винен? Я?

Я застигла, не знаючи, що відповісти. Її слова були різкими, але я лише глибоко вдихнула і сказала:

— Давайте поговоримо спокійно, добре? Я не хочу сперечатися.

Галина Петрівна щось пробурмотіла і кинула слухавку. Я стояла посеред кухні, дивлячись на телефон, і думала: як дійшло до того, що я знову винна в усьому?

Мене звати Лариса, і мені двадцять три роки. Чотири роки тому я вийшла заміж за Миколу, якого покохала ще в школі. Наше весілля було скромним, але радісним — у маленькому селі, де всі всіх знають, такі події завжди стають святом для всіх.

Я була щаслива, хоча й трохи хвилювалася, адже переїжджала до нового життя, до нової сім’ї. З Миколиною мамою, Галиною Петрівною, я бачилася до весілля лише кілька разів. Вона здавалася привітною, усміхненою, із тими теплими очима, які бувають у матерів, що люблять своїх дітей. Але, як виявилося, за цією усмішкою ховалося щось зовсім інше.

Ми з Миколою оселилися в орендованій квартирі в райцентрі, за двадцять кілометрів від села. Це було наше рішення — хотіли бути ближче до роботи, до міста, де життя кипіло. Микола працював автомеханіком, а я влаштувалася адміністратором у місцевому кафе.

Життя йшло своїм плином: ми планували майбутнє, мріяли про власний дім, відкладали по 5000 гривень щомісяця, щоб колись купити щось своє. Але одного дня я почула плітки, які перевернули моє уявлення про нашу сім’ю.

Це сталося на базарі, куди я приїхала купити овочі. Дві сусідки, тітка Марія і пані Оксана, шепотілися біля прилавка з картоплею. Я випадково почула своє ім’я.

— Кажуть, Лариса була при надії, тому й поспішно заміж вискакувала, — сказала тітка Марія, поправляючи хустку. — А все заради квартири Галини Петрівни!

— Та ну, — здивувалася пані Оксана. — То вона при надії чи ні?

— Хто її знає, — знизала плечима тітка Марія. — Але Галина Петрівна сама розповідала, що Лариса ту квартиру в них видурити хоче.

Я стояла, наче на  мене хто відро води холодної вилив. Квартира? При надії? Я навіть не знала, як реагувати. Ми з Миколою ніколи не говорили про дітей на той момент — нам обом було по дев’ятнадцять, ми тільки починали спільне життя. А про квартиру свекрухи я взагалі не думала — у неї був старий будинок у селі, який ледве тримався купи. Я повернулася додому і все розповіла Миколі.

— Мама що, серйозно? — Микола аж присвиснув, коли я переказала почуте. Він сидів за столом, тримаючи в руках чашку чаю. — Та вона ж тебе ледве знає! Чому вона таке вигадує?

— Не знаю, — зітхнула я. — Але це образливо, Миколо. Люди тепер пліткують, а я навіть не знаю, як це спростувати.

Микола нахмурився, але пообіцяв поговорити з мамою. Наступного дня він поїхав до села, а я залишилася вдома, намагаючись відволіктися роботою. Коли він повернувся, його обличчя було похмурим.

— Ну що? — запитала я, наливаючи йому чай.

— Мама каже, що це все “жарти”, — відповів він, втомлено потираючи скроні. — Мовляв, вона просто щось ляпнула подрузі, а та рознесла по всьому селу. Я попросив її вибачитися, але вона тільки сміялася, казала, що це несерйозно.

— Несерйозно? — перепитала я. — Миколо, люди думають, що я обманщиця якась! Як це несерйозно?

Він узяв мою руку і лагідно стиснув.

— Ларисо, я знаю, що це неприємно. Але давай не будемо загострювати. Мама вона… своєрідна. З часом усе вляжеться.

Я кивнула, хоча в душі кипіло. Мені хотілося поїхати до Галини Петрівни і сказати все, що я думаю, але я стрималася. Вирішила, що краще триматися подалі від пліток і жити своїм життям. І ми так жили — тихо, мирно, працювали, сміялися вечорами, планували поїздку до моря, на яку відкладали 10 000 гривень. Але плітки не вщухали. Кожного разу, коли я приїжджала до села, відчувала на собі косі погляди. “О, це та, що за квартиру вийшла”, — шепотіли за моєю спиною.

Час минав, і я думала, що Галина Петрівна хоча б визнає свою помилку. Але вибачень я так і не дочекалася. Вона поводилася так, ніби нічого не сталося, — усміхалася, коли ми приїжджали в гості, пригощала пиріжками, розпитувала про роботу. Але я відчувала, що за цією маскою ховається щось інше. І я не помилилася.

Через чотири роки після нашого весілля сталася подія, яка знову все перевернула. Молодша сестра Миколи, Олена, якій було лише сімнадцять, повідомила, що чекає дитину. Ми дізналися про це від самого Миколи, який повернувся з села збентеженим.

— Олена чекає дитину, — сказав він, сідаючи на диван. — Мама в подиві. Каже, що це занадто рано, що Олена ще дитина сама.

— Ого, — видихнула я. — А хто батько?

— Хлопець із сусіднього села, Богдан. Йому дев’ятнадцять, працює на будові. Мама хоче, щоб вони одружилися, але Олена ще сама не знає, чого хоче.

Я кивнула, намагаючись уявити, як це — бути при надії в сімнадцять. Мені стало шкода Олену, адже я знала, як важко бути в центрі уваги в селі. Але водночас я раділа за неї — дитина це завжди радість, хай навіть і в такому юному віці. Я запропонувала Миколі, що ми можемо допомогти Олені — купити щось для малюка, підтримати її. Він погодився, і ми почали планувати, як організувати невеличкий подарунок — зібрали 2000 гривень на дитячі речі.

Але радість тривала недовго. Наступного дня мені подзвонила Галина Петрівна. Її голос у слухавці був сповнений невдоволення.

— Ларисо, чому ти мовчиш? — почала вона без привітання. — Олена в сімнадцять уже при надії, а ти? Чотири роки заміжня, і що? Жодної дитини! Ти що, не можеш?

Я застигла, не вірячи своїм вухам.

— Галино Петрівно, ми з Миколою самі вирішуємо, коли нам мати дітей, — відповіла я, стримуючи роздратування. — І я радію за Олену, правда. Чому ви так на мене сердитеся?

— Радіє вона! — вигукнула свекруха. — Ти мала бути першою, Ларисо! Першою! А тепер усі в селі пліткують, що ти якась не така. І хто в цьому винен? Я?

Я не знала, що сказати. Її слова кололи, але я не хотіла сперечатися.

— Давайте поговоримо спокійно, — сказала я тихо. — Я не хочу сваритися.

Вона щось пробурмотіла і кинула слухавку. Я стояла посеред кухні, дивлячись на телефон, і думала: чому я завжди винна? Чому Галина Петрівна так хоче зробити з мене проблему?

Наступного тижня ми поїхали до села, щоб провідати Олену. Вона була тихою, трохи наляканою, але її очі світилися, коли вона розповідала про майбутню дитину. Ми сиділи в її кімнаті, пили чай, і я намагалася її підбадьорити.

— Олено, не бійся, — сказала я, усміхаючись. — Ти будеш чудовою мамою. А ми з Миколою допоможемо, якщо що.

— Дякую, Ларисо, — відповіла вона, опустивши очі. — Мама постійно бурчить, що я занадто молода. Але я люблю цю дитину.

— І це головне, — кивнула я. — А мама… вона просто переживає. Звикне.

Але Галина Петрівна не звикла. Вона продовжувала дзвонити мені, висловлюючи своє невдоволення. Одного разу вона навіть заявила:

— Ларисо, ти що, спеціально тягнеш? Щоб я чекала вічно? Усі нормальні невістки вже по двоє дітей мають!

— Галино Петрівно, — відповіла я, намагаючись бути ввічливою, — у кожного свій час. Ми з Миколою щасливі, і коли будемо готові, у нас будуть діти.

— Щасливі вони! — фиркнула вона. — А я що, не маю права на онуків?

Я зітхнула і поклала слухавку. Мені було важко зрозуміти, чому вона так на мене тисне. Микола намагався її заспокоїти, але вона лише відмахувалася.

— Мамо, припини, — казав він їй одного разу, коли ми були в селі. — Лариса ні в чому не винна. Ми самі вирішуємо, як жити.

— А я що, не можу сказати? — обурилася Галина Петрівна. — Я мати, мені онуків хочеться!

— І будуть у тебе онуки, — відповів Микола. — Але дай нам час.

Вона лише махнула рукою і пішла до кухні. Я дивилася на Миколу і думала: як довго ми ще будемо виправдовуватися?

Минуло ще кілька місяців. Олена народила здорового хлопчика, якого назвали Іванком. Ми з Миколою приїхали на хрестини, привезли подарунки — коляску за 3000 гривень і набір дитячого одягу. Галина Петрівна була в центрі уваги, усміхалася, приймала поздоровлення. Але коли я підійшла до неї, щоб привітати, вона лише холодно кивнула.

— Дякую, Ларисо, — сказала вона. — Але ти могла б і сама постаратися.

Я відчула, як усе всередині стиснулося, але промовчала. Ми з Миколою повернулися додому, і я нарешті вилила йому все, що наболіло.

— Миколо, я втомилася, — сказала я, сідаючи на диван. — Твоя мама постійно мене звинувачує. Я не можу так далі.

Він обійняв мене і тихо сказав:

— Я поговорю з нею. Обіцяю. Вона не має права так з тобою поводитися.

Наступного дня він знову поїхав до села. Повернувся він пізно, але з хорошими новинами.

— Мама пообіцяла більше не чіпати тебе, — сказав він. — Я сказав їй, що якщо вона не припинить, ми взагалі перестанемо приїжджати.

Я зітхнула з полегшенням, але в глибині душі знала, що це не кінець. Галина Петрівна була не з тих, хто легко здається. І все ж я вирішила зосередитися на своєму житті. Ми з Миколою продовжували працювати, відкладати гроші — тепер уже по 7000 гривень щомісяця, адже мріяли про власний будинок. Ми планували поїздку до Карпат, говорили про те, як одного дня матимемо велику сім’ю. Але я знала, що цей день настане, коли ми самі будемо готові.

Минуло ще пів року. Олена звикала до материнства, а Галина Петрівна, здається, трохи заспокоїлася. Вона більше не дзвонила з претензіями, але я відчувала, що її ставлення до мене не змінилося. Одного разу ми приїхали до села на день народження Іванка. Галина Петрівна була в гарному настрої, розповідала гостям, який Іванко розумний, як він уже починає ходити. Я сиділа поруч, усміхалася, але відчувала, що вона уникає дивитися мені в очі.

Після свята ми залишилися допомогти прибрати. Я мила посуд на кухні, коли Галина Петрівна раптом сказала:

— Ларисо, ти ж розумієш, що я хочу для сім’ї тільки найкращого?

— Звісно, — відповіла я, не відриваючись від тарілок.

— То чому ти не даєш мені того, що я хочу? — її голос став тихим, але різким. — Онуки — це ж радість. Чому ти проти?

Я повернулася до неї, витираючи руки рушником.

— Галино Петрівно, я не проти. Ми з Миколою просто хочемо бути готовими. Це ж наше життя.

Вона подивилася на мене, і в її очах промайнуло щось схоже на образу.

— Добре, — сказала вона нарешті. — Живіть, як хочете.

Ця розмова стала для мене переломною. Я зрозуміла, що ніколи не зможу догодити Галині Петрівні, якщо вона сама не захоче мене прийняти. Але я також зрозуміла, що моє щастя залежить не від неї, а від нас із Миколою. Ми продовжували жити, працювати, мріяти. Ми купили ділянку землі за 50 000 гривень і почали планувати будівництво будинку. Життя йшло вперед, і я вчилася не звертати уваги на чужі слова.

Але іноді я задумуюся: як знайти баланс між власними бажаннями і очікуваннями сім’ї? Як вам здається, що можна зробити, щоб зберегти мир у родині, коли хтось постійно незадоволений?

You cannot copy content of this page