— Ти чекаєш дитину від мого чоловіка? — запитала я її, відчуваючи неприємний холод. Світлана лише кивнула у відповідь, і в ту мить я зрозуміла, що вся наша ідилія — мій дім, діти та спільний бізнес — опинилася під загрозою
У нас було все, про що тільки можна мріяти: великий, гарний будинок, талановиті діти та по-справжньому насичене, сповнене приємних подій життя. Наші друзі та знайомі часто приходили до нас у гості, і всі вони в один голос захоплювалися тією бездоганною гармонією та затишком, що панували в нашій родині.
Мені б і на думку не спало, що вся ця ідилія може просто взяти і зникнути. Коли мені зателефонувала зовсім незнайома дівчина і попросила про негайну зустріч, мене одразу ж охопило незрозуміле занепокоєння. І, на жаль, воно виявилося виправданим.
Молода особа повідомила мені, що очікує народження дитини від мого чоловіка, Максима. Але я вирішила, що не дозволю емоціям взяти гору. Я не хотіла стати тією, хто своїми руками зруйнує наше спільне щастя.
Ми з Максимом, коли тільки-но одружилися і стали на рушничок щастя, починали наш спільний шлях дуже скромно. Наше перше житло — це була невелика квартира, яку ми винаймали в старому районі міста. Згодом у нас народилися двоє прекрасних дітей: син Андрійко та донька Софійка.
На той час я працювала у сфері графічного дизайну в рекламному агентстві. Мій чоловік, Максим, мав свою невелику справу — займався ремонтом та обслуговуванням офісної техніки. Фінансів завжди не вистачало, але ми були молоді, сповнені сил і віри в наше майбутнє.
Поступово бізнес Максима почав стрімко розвиватися. Він розширив спектр послуг, найняв перших працівників. Я залишила свою роботу в рекламному агентстві, коли вийшла з декретної відпустки, і почала допомагати чоловікові з документацією та веденням справ. Коли наші діти трохи підросли, ми вже були досить міцно і впевнено стояли на ногах.
Наш сімейний дохід став більш ніж стабільним. Ми перестали рахувати кожну копійку і могли собі дозволити не тільки чудовий відпочинок на найкращих курортах країни, але й далекі подорожі до теплих країв. Через деякий час ми почали втілювати нашу найзаповітнішу мрію — будівництво власного заміського будинку, спроєктованого з любов’ю. Через чотири роки ми нарешті переїхали до нашої нової просторої оселі.
Наші батьки завжди пишалися нашими досягненнями. Вони часто говорили, як ми багато зуміли створити власними силами, і називали нас неймовірними молодцями.
У нашому новому будинку завжди було гамірно і весело. Ми регулярно запрошували рідних і друзів у гості. Для багатьох із них побувати у нас вдома вважалося майже за честь, адже наш дім був наповнений радістю і справжнім затишком.
Якось моя племінниця, Оленка, під час сімейної вечері сказала мені:
— Тьотю Олено, ви з дядьком Максимом — мій ідеал. Коли я створю свою родину, я мрію про такі ж теплі та довірливі стосунки, як у вас.
Наше сімейне життя справді нагадувало безхмарну казку.
Максим часто влаштовував мені приємні несподіванки. У дітей було все необхідне і навіть більше, але ми завжди приділяли увагу їхньому вихованню, навчаючи їх бути ввічливими, чесними та ніколи не вихвалятися своїм добробутом перед іншими.
Нещодавно, щоб порадувати Софійку, Максим купив їй омріяний мольберт та набір професійних фарб для живопису. А Андрійкові — найновішу ігрову консоль, про яку він так довго мріяв.
І все було б ідеально, якби не той злощасний телефонний дзвінок. Я сиділа за робочим столом, коли на мій номер подзвонила незнайомка. Вона назвалася Світланою і попросила про зустріч. Голос її був схвильований.
Я погодилася. Ми зустрілися у парку біля фонтану. Світлана виглядала молодою, їй було не більше двадцяти трьох років. Вона почала розмову дуже напружено, постійно мнучи в руках серветку.
— Вибачте мені, Олено, — тремтячим голосом почала вона. — Але я мушу вам сказати. Я… я чекаю дитину від вашого чоловіка. Він сказав, що скоро залишить вас.
Ці слова прозвучали, як грім серед ясного неба. Я відчула, як у мене забракло повітря. Але я, як і завжди, намагалася контролювати себе, не виявити жодної слабкості.
— Ви впевнені у своїх словах? — запитала я, відчуваючи неприємний холод.
— Так, я вагітна, — прошепотіла вона. — Ми зустрічаємося вже майже рік. А тепер він не бере слухавки. Я не знаю, що мені робити, і вирішила звернутися до вас.
Я відчула біль і розчарування. Адже останнім часом я справді помічала дивну поведінку Максима. Його зовнішність стала більш доглянутою, він став частіше ходити до спортзалу. Його пояснення про раптові і часті ділові поїздки до іншого міста, які раніше траплялися дуже рідко, тепер здавалися мені брехнею. А цей новий, стійкий аромат парфумів, який я відчувала від його піджаків, тепер набув іншого, гіркого сенсу.
Але я так щиро йому довіряла! Сімнадцять років нашого спільного життя, спільно пережиті труднощі, наш дім, наші діти. Я просто не могла допустити думки про його невірність.
— Дякую, Світлано, за інформацію, — сказала я, підвівшись. — Я маю все обдумати.
Повертаючись додому, я відчувала себе повністю розгубленою. Як він міг так вчинити? Що сталося з нашими обіцянками?
Увечері, коли Максим повернувся, я поводилася як звичайно. Я не сказала йому ні слова про зустріч зі Світланою. Я допомагала дітям із домашніми завданнями, а потім, коли вони лягли спати, ми з Максимом дивилися фільм.
Я зрозуміла, що не готова втратити його. Я не хотіла руйнувати сім’ю. І я не бажала, щоб наші діти, Андрійко і Софійка, зростали, відчуваючи відсутність батька, який завжди був для них джерелом підтримки і любові.
Я вирішила мовчати. Я не буду з ним сперечатися чи вимагати пояснень. Нехай він сам прийме рішення. Я кохала його надто сильно, щоб вимагати розлучення. Я була готова пробачити його зраду, якщо він вирішить залишитися з нами.
— Ти сьогодні якась тиха, Оленко, — зауважив він, коли ми вже лежали у ліжку. — Щось турбує тебе?
— Ні, любий, все гаразд, — відповіла я, притуляючись до нього. — Просто робочі питання. Завтра буде краще.
— Спи, моя кохана, — прошепотів він, обіймаючи мене.
Я прийняла своє рішення: я буду мовчати і чекати. Нехай обере той шлях, який вважає правильним.
А як би ви вчинили на моєму місці? Чи є у вас сили мовчати і чекати, коли на кону стоїть ваша багаторічна сім’я?
