— Маріє, я більше не можу! — вигукнула я, простягаючи їй сумку з речами малої. — Ти мусиш забрати Софію додому. Я виснажена, розумієш? Ці місяці догляду за нею висмоктали з мене всі сили!
Дочка стояла на порозі моєї квартири, її очі розширилися від здивування. Вона взяла сумку, але одразу опустила її на підлогу, ніби та важила тонну.
— Мамо, що ти кажеш? — її голос тремтів, а руки потягнулися до малої, яка мирно спала в колясці поруч. — Ти ж обіцяла! Коли я була при наді, ти казала, що допоможеш з усім. А тепер… просто так повертаєш її? Я ж на роботі з ранку до ночі! Хто тепер з нею сидітиме?
Я відчула, як серце стискається від її слів, але стояла на своєму.
— Обіцяла, так, але я не чекала, що це триватиме вічно! Ти приходиш раз на тиждень, передаєш 5000 гривень і зникаєш. А я тут одна з дитиною, день у день. Мені вже шостий десяток, Маріє, я не молода!
Вона схлипнула, притискаючи Софію до себе.
— Ти була моєю єдиною опорою, мамо. Без тебе я не впораюся. Будь ласка, не роби цього!
Але я зачинила двері, відчуваючи, як усередині все перевертається. Що ж я наробила?
Мені вже шостий десяток, і я завжди вважала себе сильною жінкою. Життя не було до мене лагідним: рано овдовіла, самотужки виховала дочку Марію, мою єдину радість.
Вона виросла розумною, амбітною, і я завжди пишалася її успіхами. А коли два роки тому вона народила Софію, мою першу онучку, я відчула, що моє життя набуло нового сенсу. Але радість від появи онучки принесла з собою виклики, яких я не передбачала.
Перші місяці після народження Софії я не могла відірватися від неї. Її крихітні пальчики, великі блакитні очі, тихе гудіння, коли вона засипала, — усе це наповнювало моє серце теплом.
Я годинами гойдала її, співала колискові, які колись співала Марії, і відчувала себе молодшою. Марія тоді тільки-но повернулася до роботи — вона влаштувалася на престижну посаду в компанії, де платили 25 000 гривень на місяць.
Для неї це була мрія, і я раділа її досягненням. Але разом із новою роботою прийшли й нові труднощі.
Батько Софії, Роман, залишив їх, коли дівчинці було лише три місяці. Він здавався порядним хлопцем, із гарними манерами, але, як виявилося, не готовим до сімейного життя.
Марія довго переживала цей розрив, але зрештою зібралася з силами й рухалася далі. Я підтримувала її, як могла: слухала її сльози по ночах, готувала їжу, коли вона приходила з роботи втомлена.
А коли вона попросила мене доглядати за Софією, я не вагаючись погодилася. Як я могла відмовити своїй єдиній дочці?
— Мамо, я не довіряю няням, — сказала вона якось, сидячи за столом у моїй кухні. — Ти ж знаєш, скільки історій про те, як чужі люди не доглядають за дітьми. Софія — це моє все. Я хочу, щоб із нею була ти.
— Звісно, Маріє, я допоможу, — відповіла я тоді, усміхаючись. — Ти ж моя дочка. Я впораюся.
Ті слова я сказала з упевненістю, але не уявляла, наскільки важко мені буде.
Перші тижні з Софією були наче казка. Я прокидалася зранку, готувала їй суміш, змінювала підгузки, гуляла з коляскою в парку. Сусіди зупинялися, щоб помилуватися малечею, і я з гордістю розповідала, яка в мене розумна онучка.
Але з часом казка почала тьмяніти. Софія росла, ставала активнішою, почала повзати, хапати все, що траплялося їй на очі.
Моя маленька однокімнатна квартира в старій хрущовці перетворилася на хаотичний дитячий майданчик: іграшки, пелюшки, пляшечки валялися всюди. Я ледве встигала за нею.
Марія приходила нечасто. Вона працювала до пізнього вечора, а іноді залишалася в офісі на вихідних. Раз на тиждень привозила 5000 гривень на продукти й речі для Софії, цілувала дочку, обіймала мене й бігла назад на роботу.
— Мамо, я так вдячна тобі, — казала вона щоразу, поспіхом застібаючи пальто. — Без тебе я б не впоралася. Скоро стане легше, обіцяю. Я отримаю підвищення, і тоді ми щось придумаємо.
— Добре, доню, — відповідала я, хоч усередині відчувала, як сили потроху покидають мене.
Через два місяці я почала помічати, що втомлююся швидше. Мені стало важко вставати зранку, спина боліла від постійного носіння Софії, а вечорами я падала на диван, не маючи сил навіть на вечерю.
Я схудла на два кілограми, хоча ніколи не була повною. Мої подруги, з якими я іноді бачилася в парку, почали помічати зміни.
— Олю, ти виглядаєш втомленою, — сказала якось Галина, моя давня подруга, коли ми сиділи на лавці, а Софія спала. — Може, тобі варто поговорити з Марією? Вона ж не може тебе так навантажувати.
— Та що ти, Галино, — відмахнулася я. — Це ж моя онучка. Я мушу допомогти. Марія сама не впорається.
— Але ти не залізна, — наполягала вона. — Ти ж не няня, а бабуся. Має бути якась межа.
Її слова зачепили мене, але я відмахнулася. Я ж обіцяла. І все-таки сумніви почали гризти. Чи правильно я роблю, беручи на себе весь тягар?
Одного вечора, коли Софія нарешті заснула, я сиділа на кухні з чашкою чаю й намагалася зібратися з думками. Телефон задзвонив — це була Марія.
— Мамо, я затримуюся сьогодні, — сказала вона, і я почула шум машин на тлі. — У нас терміновий проєкт, я буду пізно. Ти впораєшся?
— Маріє, я вже не впораюся, — відповіла я, відчуваючи, як у горлі стає тісно. — Я люблю Софію, але я не можу так далі. Мені важко.
Запала пауза. Я чула, як вона зітхнула.
— Мамо, я ж не можу кинути роботу. Ти ж знаєш, як мені потрібні ці 25 000 гривень. Без них ми не протягнемо.
— А я що, не людина? — не витримала я. — Ти думаєш, мені легко? Я не сплю ночами, бігаю за Софією, а ти з’являєшся раз на тиждень із грішми й думаєш, що цього досить?
— Мамо, будь ласка, не починай, — її голос затремтів. — Я роблю все, що можу. Давай я найму няню, якщо тобі так важко.
— Ти сама казала, що не довіряєш няням! — нагадала я.
Вона мовчала, а потім тихо сказала:
— Я подумаю, мамо. Дай мені трохи часу.
Але часу я вже не могла дати. Наступного дня я зібрала речі Софії, поклала її в коляску й поїхала до Марії. І ось тоді сталася та розмова на порозі, коли я віддала їй дочку. Її сльози, її слова про те, що я була її єдиною опорою, досі звучали в моїй голові.
Минуло кілька днів. Марія не відповідала на мої дзвінки, і я відчувала, як провина гризе мене зсередини. Я сиділа у своїй тихій, порожній квартирі й згадувала, як ще недавно тут лунав сміх Софії.
Може, я була занадто різкою? Може, треба було поговорити з дочкою спокійно, знайти компроміс? Але водночас я знала, що не можу повернутися до того виснажливого ритму.
Якось увечері я не витримала й зателефонувала Галині.
— Галино, я, здається, наробила дурниць, — зізналася я, тримаючи слухавку. — Віддала Софію Марії, а тепер вона зі мною не розмовляє.
— Олю, ти вчинила правильно, — твердо сказала вона. — Ти не можеш нехтувати своїм здоров’ям. Марія доросла, вона мусить сама вирішувати свої проблеми.
— Але вона ж моя дочка, — заперечила я. — І Софія моя онучка. Я почуваюся винною.
— Винна в чому? У тому, що ти людина, а не робот? — Галина підвищила голос. — Поговори з нею ще раз. Поясни, що ти не проти допомагати, але не можеш бути єдиною, хто тягне все на собі.
Її слова додали мені впевненості. Я вирішила поїхати до Марії й поговорити. Не для того, щоб забирати Софію назад, а щоб знайти рішення, яке влаштувало б нас обох.
Коли я приїхала до квартири Марії, вона відчинила двері не одразу. Її обличчя було блідим, під очима темніли кола. Софія гралася на килимі, а поруч стояла купа не розібраних сумок.
— Мамо, — тихо сказала Марія, пропускаючи мене всередину. — Я не чекала тебе.
— Я хочу поговорити, — відповіла я, намагаючись звучати спокійно. — Маріє, я не хочу, щоб ти думала, ніби я тебе покинула. Я люблю вас із Софією, але мені потрібна допомога.
Вона зітхнула, опустивши погляд.
— Мамо, я розумію, що тобі важко. Але я не знаю, як усе встигнути. Робота забирає весь мій час, а Софія я боюся залишити її з кимось чужим.
— Я буду наглядати, хочеш, буду вдома цілий день тут. Тричі на тиждень хай приходить, далі я сама. Зрозумій, я просто не витримаю і боюсь, колись ти мене знайдеш на підлозі.
— Ти завжди була такою мамо. – раптом сказала донька, – загорілась ідеєю, почала робити, а потім відступаєш, бо нудно стало. Тепер уже й няньку на три дні. А потім уже назавжди, так? Тобі узагалі повинно бути соромно, бо ти мені обіцяла, мамо. Обіцяла.
Я вийшла з квартири майже нічого не бачачи. Слова доньки були вкрай несправедливими і мені від того було гірко. Вона і досі зі мною не розмовляє, досі сердиться.
Але скажіть, я винна?
Головна картинка ілюстративна.
